ЧИ ТІЛЬКИ МРІЇ – БЛАГОРОДНІ ЛЕБЕДІ?

Небеленчук Ірина ОлександрівнаНебеленчук Ірина Олександрівна,
кандидат педагогічних наук, старший викладач кафедри
теорії і методи середньої освіти комунального закладу
«Кіровоградський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти
імені Василя Сухомлинського»

ЧИ ТІЛЬКИ МРІЇ – БЛАГОРОДНІ ЛЕБЕДІ?

І знову мандрую. Цього разу мене завіяло вітром у м. Хмельницький, де живе чудовий поет, чудова світла людина Микола Вікторович Чевелюк.

 

«Поезія – це завжди неповторність. Якийсь безсмертний дотик до душі». Люблю ці слова Ліни Василівни Костенко. А ще більше люблю їх повторювати, зокрема до тієї поезії, яка глибоко западає в душу, піднімає в ній і збурює хвилі різних почуттів, – щастя, гордість, радість і поряд із тим сум, тривогу, біль за рідних, близьких, друзів, Батьківщину, бентежить, хвилює, сприяє різному емоційному стану.

Саме такою – глибокою, насиченою ліризмом, проникливою, ніжно-бентежною є поезія Миколи Вікторовича Чевелюка із м. Хмельницького. Микола Чевелюкє автором таких поетичних збірок: «Мрії – благородні лебеді», «Лінія долі» (спільно з О.Дністран), «Монолог краплини» – такі чудові збірки отримала в дарунок від Миколи Вікторовича. МИКОЛА ВІКТОРОВИЧ ЧЕВЕЛЮК є тією постаттю, про якого варто знати українцям, а його вірші заслуговують на те, щоб їх читали та вивчали.

Тож зупинюся на кожній збірці окремо.

Перша збірка автора «Мрії – благородні лебеді». Усі три слова назви збірки глибоко відображають її зміст. Мрії тривожать поета, доволі часто «прилітають» у його душу, осідають у ній, щоб згодом злетіти, мов ті благородні лебеді, вилитими словами на папері. У них радість і щастя, віра і світлість, а ще – біль від утрати рідних людей і друзів, біль за долю України. І сльози. Так, саме сльози, як ознака очищення душі. Вони – зовсім не вияв непевності ліричного героя чи безнадії. А скоріше навпаки – вияв шляхетності, глибоких почуттів, того сокровенного, що зберігає памʼять і душа. Сам же автор не соромиться власних сліз, а навпаки зізнається про те, що плаче, коли чує про загибель воїнів, коли згадує друзів, котрі пішли у небуття, рідних, які знаходяться серед ангелів.

Тривожать душу такі рядки:

«Гляньте сиротині в очі.

Там побачите світлини,

Про які сказати хочуть

Сльози бідної дитини.

Світла радість в них пропала,

Залишилась чорна туга.

Вії спущені, зівʼялі –

Відібрали тата-друга».

«Досить на війні стріляти»

Автор ставить риторичне запитання, що залишається без відповіді: «Ця війна ще скільки буде / Звірства виробляти кляті?».

І як одна із мрій закладена у таких поетичних рядках:

«Ні, не хочу я війни,

Де вбивають українців…»

Окремо можна виділити вірші про найрідніших у світі людей – маму, донечку, дружину.

У вірші «На мамину честь» Микола Вікторович звертається з такими словами:

«Мамо! Скільки було у Вас сили?

Ви встигали кругом, не сиділи:

І сапали, і прали, і шили,

Тата – пʼяту дитину гляділи».

Поет пригадує дитячі роки, те, що мама не знала ніколи спочину. Клопоталася на городі і в квітничку. І яке ж бо усе було доглянуте! Мамині руки огортали, здавалося, увесь світ.

Із віршів дізнаємося, що нелегкими були дитячі роки автора, адже в сімʼї було четверо дітей. Батько працював за трудодні. А вони, діти, допомагали батькам господарювати вдома. Однак автор із теплом згадує дитинство, зізнається у тому, що любив саме той період життя. Подальша доля ліричного героя, в образі якого ми бачимо автора, складалася під впливом сестри, вона ж і вела брата по життю. Теплом, ніжністю, глибокою вдячністю пронизані такі рядки:

І не завжди усе розумів.

Дорікну сам собі не зі зла!

Самостійний… Розумний… Все вмів…

Все ж – сестра по житті провела.

Я не сам свою долю розплутав…

Всі роки, що журливо злетіли.

Скибка хліба у мене присутня,

Бо сестра за дверима не зʼїла».

«Помогла мені старша сестра»

Значне місце у збірці відведено віршам-присвятам школі, учням, учителям. Це такі вірші, як: «Про вчительку», «Щире серце і корисні справи», «Школа».

«Зі школи пролягла

Стежка у життя.

Сили нам дала

В світ для відплиття».

«Школа»

Автор збірки, колишній учень школи, «відпливає» не лише в переносному сенсі, а й в прямому та безпосередньому. Любов до дітей, до книжок, допитливість, прагнення знати якомога більше стали поштовхом для обрання майбутньої професії – учительської. А тому з такою любовʼю автор говорить про вчителів і дітей.

Автор із ніжністю пише про тих учителів, котрих вирізняла мудрість і котрих любили діти. Сенс людської праці, а саме учительської, Микола Вікторович знаходить у наступному:

«…Коли бачу, як учні уранці

Зустрічають її й ведуть в дім».

«Щире серце і корисні справи»

Читаючи вірші Миколи Вікторовича Чевелюка, розумієш, що у його душі палає незгасний і величний огонь до рідного краю, землі, місця, де народився. І постають перед читачем неперевершені образи бруньок верби, зимових вітрил, жовтого листя, квіткової палітри, гірлянд калини, дів-недотрог мальв, оранжевих тичинок крокусів. Саме ці образи є втіленням рідної домівки, доволі часто навіюють спогади про неї. На переконання автора, важко уявити дім, який би не був уквітчаний калиною. Автор від близьких і дорогих серцю образів рідної домівки переходить до образів рідного краю. Про це свідчать такі вірші: «Річка Хомора», «Я в Карпати хочу», «Загубилося рідне село», «Лебединий рай у Грицеві», «Я люблю Хмельниччину», «Я з тих країв…», «В сивих ранка туманів – Озерна», «Я тут живу». Образ рідної Батьківщини не подільний від природи: «Я з тих країв, де трави в росах, / Ромашки де цвітуть в пшениці…» («Я з тих країв…»). У зверненнях до земляків і жителів України автор закликає шанувати край, у якому народився, де пролягали стежини у доросле життя, шанувати батьків, рідну землю, рідне слово, пісню – усе українське. Автор із тих країв, де якраз і шанують усе людське, та і сам проніс крізь життя повагу та любов до людей:

«Я з тих країв, де все поділять:

І радість, і журбу – з тобою.

Можливо, і тому Поділлям

Звуть край з чарівною красою».

Доволі важливою, глибоко-чуттєвою у збірці є тема призначення людини на землі. Навіщо людина приходить у світ? Що вона має нести? Чим повинна наповнити криницю власного буття? Саме ці питання хвилюють тих людей, котрі обирають шлях духовності на землі. А відповіді на запитання знаходимо у віршах Миколи Вікторовича. Ось ці вірші: «Слово моє!», «Я люблю людей», «Хай настрій вирує хороший», «Треба, щоб в серці з любовʼю», «Бережімо дитинство дітей», «Світ, де милість робиш…», «Світ свій збирай по шматинці», «Я гордо роблю», «Слова, як ключі…», «Не стидайсь. Кажи, що любиш», «Божий вогник» та інші. Назви передають зміст того, про що говорить поет. Який би вірш ми не прочитали, бачимо, що автор цінує духовність, праведність, щирість, доброту, людяність. Важливо говорити правду, робити добро, завжди іти зі щирістю та вдячністю до людей, набувати досвіду та мудрості.

«Якщо доведеться коритися людям,

То значить, рабом для них вічним я буду.

Хіба це недобре, щоб людям служити?

Погано, якщо кого-небудь забити.

Звичайно, відправлений промінь для світу

До нас повертається з тим же привітом.

Помститись найкраще – це з памʼяті стерти.

Завжди памʼятаймо, що смерть хоче жерти.

Як хочеш гармонії – прагни висот.

Життя резонанс – це збігання частот».

«Слова, як ключі…»

Багата образність збірки, глибокі переживання, найрізноманітніші мотиви: кохання, дружба, людські життя та доля, торована дорога. І найголовніший образ – лебеді, благородні лебеді, які злітають, несучи на крилах мрії автора. Які ж ті мрії, а чи тільки мрії? Та ні. То прагнення автора, його сподівання, надії, усе єство його: щоб жили люди в любові і дарували любов один одному, нести палке українське слово, що сповнене любові до рідної землі, Батьківщини, зберегти українські традиції та передати їх нащадкам, щоб линула українська пісня, бажати світлої та кращої долі Україні, пронести життям праведність. Як заповіт, такі слова автора:

«Живи, щоб очі не ховати.

Твоє життя – дорога ця».

Завершує збірку вірш «Мрії – благородні лебеді». Він – підсумок усього того, що сказане, зроблене, написане Миколою Вікторовичем:

«Мрії – благородні лебеді,

Ви летіть, летіть, летіть, летіть.

З шовку – голубому небові,

Понад зрілих хлібних колосків.

Вами буду милуватися:

В спогадах, у снах і наяву.

Вами долю прикрашатиму,

Бо на те на світі цім живу».

У цьому вбачаємо призначення людини на землі.

«Лінія долі» – наступна збірка поета. На лініях людської долі переплелися мирне життя та війна.

«Не на долоні людської руки

Лінія долі – твоєї й моєї,

І України – держави всієї,

А в боротьбі вольовій – вже віки!»

«Лінія долі»

У віршах збірки вчувається біль автора за долю українського народу. А тому поет запитує: «Чим завинив мій нарід-горопах?» і тут же дає відповідь:

«Мабуть тому, що терплячий такий,

Скільки стерпів він від старшого „братаˮ».

І знову летять і летять мрії до Миколи Вікторовича: «Живим вернись!», «Боже, ощаслив Єдиною!», «На шляху», «Ми пишатися маємо щастям!», «Близьких друзів все меншає», «Сьогодні втрати і печалі», «Не втратьмо шанс» та інші.

«На шляху, у туманах ілюзій, гряда-роздоріжжя –

Не вагаючись знаю, в яку мені сторону йти,

Бо не манять мене ті далекі й близькі зарубіжжя.

Я лише б в Україні хотів своє щастя знайти.

Розсаджу всі дерева з оази любові і віри

По місцях, де піску лежить сумнів – пустеля німа.

Підкормлю їх водою з криниці із свого подвірʼя,

Хай тримається зелень землі корінцями всіма».

«На шляху»

Скільки любові у цих рядках поета до рідної місцини, краю, землі. Бачимо, що три образи тісно переплітаються. Варто зазначити, що подібний мотив убачаємо у значній частині віршів Микола Вікторовича – немає розмежування між словами «земля», «край», «Хмельниччина». Вони сплітаються в один-єдиний вінок, назва якому Україна.

Які ж світлі та чисті мрії у Миколи Вікторовича. І такі близькі моїй душі та рідні. Коли читаєш вірші, то душа здіймається хвилями, а сльози самі набігають та котяться щоками невпинним потічком.

«О, Боже, зупини наругу

Над цим знедоленим народом!

Знешкодь оту військову хугу,

Що розлютилася так сходом.

Коли вже материнські сльози

Струмками литися не будуть?

Коли дитині на порозі

Татусьо ощасливить будні?»

«Сьогодні втрати і печалі»

У продовження теми війни читаємо не просто вірші, а присвяти Героям, котрі воюють на Сході країни. У тих присвятах – захоплення поета героїзмом, стійкістю, вірою бійців. У них надії (чи то мрії, розуміємо) на повернення, зустрічі, кохання. Окремою стрічкою проходять вірші-присвяти полеглим бійцям. Микола Чевелюк подає не загальну картину, а конкретну подію. А тому перед нами проходять долі земляків Миколи Вікторовича:

«Дорогою везли тебе все далі.

Тополі й верби голови хилили

Й пшеничний колос у німій печалі,

І люди на колінах вздовж молились.

На мітингу, в хвилинному мовчанні,

Усе завмерло… Все кругом затихло…

Пульсує кров – як метроном прощально,

Рахує, скільки у війні цій лиха.

Ти спас життя чиєсь своєю смертю.

Так, ти Герой, бо в пору ту нещасну

Народ, родину боронив. Уперто

І без вагань пішов у рукопашну».

«Моря, яким імʼя «Розлука»

Скільки лиха, болю, страждань принесла ця війна. І мрії, мрії, мрії лебедями летять усе далі – припинити війну, нескінчений потік куль, криваву бойню. Варто зазначити, що образ лебедів присутній і в збірці «Лінія долі». Серце, душа, нерви, здавалося, не витримують наруги над українським народом:

«В заміну на вальс Мендельсона весільний –

Гармат канонада й осколковий свист.

Зівʼяла лелітка у зморшках суцільних

І батьківський погляд потупився вниз…

Знов свіжа могила і згорблена мама…

Від болю, від суму аж серце болить.

Читаєш слова ті, що стали віршами,

А в думці – як мучиться бідна, терпить…»

«Лиха ця війна»

Життя… Доді… Люди… Усе тісно переплелося у збірці поета. І мрії: «Чим можеш – борони її», «Хто є Україна», «Не втратьмо шанс», «Я тут живу!», які летять білосніжно-красивими лебедями над світом:

«Нехай війна не проливає

Синів і дочок наших кров…»

«Я тут живу!»

«…Ми зобовʼязані цим оборонцям,

Що наш солодкий сон іще не зник…

 

…Не знають спокою нехай віками

Ті нелюди, хто розпочав війну…»

«Хлопець в берцях»

«Частинку світла роблять світлі дні…

Нехай не ступить в нашу землю гог!» («Нехай не ступить в нашу землю гог!»)

Одним із образів збірок є образ калини. Вона – окраса, напевне, кожної української домівки. У ній краса і сила народу. Знаємо, що калина має лікувальні властивості, вона – згадка про дітей, Україну. Про це читаємо в одному із віршів поета. Проте Микола Вікторович переосмислює значення образу калини і надає їй зовсім іншого символічного значення:

«Не ламайте калину – догляньте.

Знаю точно – поможе з простудами.

Лікуватись в АТО передайте,

Щоб могли воювати з приблудами».

«Передайте калину в АТО»

А ось такі рядки:

«Мрії мої, перевтілюйтесь в ангелів!

Бачте, які в світі діються злочини.

Тіло й душа людська «Градами» смажені,

Холодом й сирістю мучать відносини.

«Мрії мої, благородні ви лебеді,

Птахи з небес, захистіть їх хоч крилами,

Хлопців отих, що на сході у безладі,

Згорблюють землю своїми могилами».

«Мрії мої, перевтілюйтесь в ангелів!»

Висновками до збірки можуть бути такі віршовані рядки:

«Дружіть же!

У кожному ділі конкретному, у погляді та поведінці.

Підставте плече, як спіткнеться,

Чи то чоловіку, чи жінці…

Любіть же!

Не треба народу руїни

Й убитих родинам не треба,

Війни не потрібно країні,

У мирі й любові потреба

В моїй Україні».

«До людей»

Увесь вірш пронизаний такими закликами: «Боріться!», «Міцнійте!», «Затямте!», «Творіть же!», «Живіть же!» Тож, дорогі друзі, закликаю і я Вас дослухатися до мудрого, глибоко, палкого слова українського поета Миколи Вікторовича Чевелюка.

«Монолог краплини» – третя збірка. Здавалося, що там особливого. Жила-була краплина, щось думала собі-гадала, а згодом розповіла про те. За назвою криється доволі багато. Збірка має глибинний сенс, у якій прослідковується погляд на людське буття. Тож, краплина…

Вірш, який відкриває збірку, має саме таку назву – «Монолог краплини». І звична історія – жила-була…

«На землю впала, де лежала насінина,

Енергію для неї віддала сповна.

І скоро на тім місці проросла рослина,

Якою тішилась нестримана весна.

Невдовзі й квіти розквітали там чарівні,

І в них щорання появлялася роса,

Яка з краплиною джерел на тому ж рівні,

Що із людських промов краплини-словеса».

Тема збірки – в останньому рядку наведених слів. Краплини – то слова, що їх вилив на папері поет. А в них – та сама тема, що зазначена у попередніх збірках – його рідна, неповторна, чарівна земля, до якої Микола Вікторович звертається зі словами палкої любові. Проте, варто зазначити, що поет жодного разу не повторився у віршах. У тих словах бачимо «кущ бузку, що його посадила мама», весну, що «пливе по річці світом / Останнім айсбергом зими», «Ранок… Карпати… Вершини… у темній вуалі», «…у весні, / Грааль душі розхлюпує любов», кузню «з батьковим ще молотом, / Де він клепав тих залізяк тепло», «зорі і місяць… / Впали на воду в ставку», «простір світлий лісосіки / Кольором бузковим вкривсь», «Сипле сніг… Десь неспинно енергію тратить… / Вечір постіль вже стелить пухову, свіженьку…». А далі ще, іще. Скільки образів, різноманітних картин, життєвих доль постає на сторінках збірки. Ось тема родини, сімʼї, вірності у коханні, що є доволі значущою в житті автора. І як символ вірності, родинного затишку, сімʼї образ лелек і гнізда (варто сказати, що образ гнізда, як символ затишку, тепла, вірних сімейних стосунків проходить крізь збірку автора):

«На власних крилах розіпнуться в просинь

Й хрестом полине по землі їх сіра тінь.

Сімʼя полише душу у гнізді під осінь,

Як ті прочани мандрами молінь.

Вона лежатиме пожовклим листям,

Як пошта, що лишила осінь до весни.

Дощі і вітер вмиють, зсушать і почистять,

Для тих, кому призначені вони».

«Гніздо лелек»

Отак і діти, як лелеки, полишають батьківське гніздо, відлітають і летять у різні краї. А батькам лишається кожного року чекати дітей до родинного гнізда, як тих лелек, що несуть радість, світлість, а згодом чуються голоси лелечат-дитинчат, що у буквальному розумінні онучат, котрі прилітають разом з батьками уже в оселю дідуся та бабусі.

А далі тема рідної сторони, що постає перед читачем величними Карпатами. Тема неповторної та чарівної пори року – Осені, що розмальовує світ дивовижними барвами, які є тільки у неї. Тема дружби і друзів, з якими автора повʼязували тривалі роки. З яким теплом і любовʼю автор згадує вірного друга Павла Йосиповича Миронюка. З неймовірною ніжністю «виткані» слова на честь поетів, художників, музикантів, волонтерів, учнів Миколи Вікторовича і просто чудових людей, чиї прізвища уже відомі українцям: Ольги Радушинської, Оксани Дністран, Надії Бойко, Наталі Борденко, Ярослава Камінського, Івана Пустового, Наталі Калиновської, Олени Петрової.

Образність мови, її метафоричність, багатство поетичного слова, глибину порівняльних засобів – усе це бачимо в поезіях Миколи Вікторовича. І у тих словах – сила крапель, яка здатна проникати у душу, тривожити серце і проливатися сльозами, що, на переконання автора, подібні кришталевості краплин, а відтак – чистоті, вірності, величним людським почуттям. Відтак хочу повернутися до вірша «Монолог краплин»:

«З джерел цілющих краплі поетичні,

Які чолу дарились доторком Богів,

Споконвіків тамують в людях спрагу вічну,

Леліють силами між рідних берегів».

Ось так і Микола Вікторович – «з початків тих у світ зʼявився, летів краплиною, що видовжена вниз» (дещо перефразувала рядки автора), летів, щоб «упасти» на зернину, під якою розуміємо душу людини, щоб прорости у ній своїм палким поетичним, сріблястим, криштально чистим, мов краплина, словом любові до Батьківщини.

Читаю вірші із трьох збірок, повертаюся, прочитую повторно. Дивуюся: скільки ж мудрості, ніжності, чуттєвості знаходиться у душі їх автора! Уклінно Вам дякую, Миколо Вікторовичу, за такі дорогоцінні подаровані краплини величного поетичного слова.

Читаю і думаю: чи ж поезії то? Мабуть, що не зовсім так. Надала б більшого значення тим рядкам – книжка життя в опоетизованій формі, у якій переплелися долі родини, друзів, рідної домівки, краю, України; у яких представлена доля та життя палкого та щирого українця, що несе вогник любові до світу. Читала, насолоджувалася, плакала, раділа… Читаю і думаю: скільки ж добра, світлості, щирості у цій надзвичайно скромній людині!

Читаючи вірші Миколи Вікторовича Чевелюка, побачила душу Людини – світлу, шляхетну, величну, що сповнена ніжності до земного, рідного, людей, котрій важливо зберегти людське в людині. Побачила Людину, яка живе за законами людяності, моральності, Божими, для котрої найголовнішим критерієм людського виміру є Любов.

Хочу побажати Вам, шановний Миколо Вікторовичу, щоб лебеді-мрії завжди прилітали до Вас, а відлітали благородними лебедями, що несуть уже здійснені мрії на крилі. А вам, дорогі читачі, бажаю доторкнутися до прекрасної поезії Миколи Вікторовича, вдихнути її неповторний аромат чесності, шляхетності, добра, любові і спити із збірок палке українське слово, мов ковток джерельної води, що сповнене вірою, радістю, красою до рідного краю, людей, України.