ДОСЛІДНИЦЬКИЙ КОНТЕНТ В АСПЕКТІ РОЗГЛЯДУ ЛІРИЧНИХ ТВОРІВ МИХАЙЛА МИТРОВКИ

Небеленчук Ірина ОлександрівнаНебеленчук Ірина Олександрівна, 
старший викладач комунального закладу «Кіровоградський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти імені Василя Сухомлинського», кандидат педагогічних наук

ДОСЛІДНИЦЬКИЙ КОНТЕНТ В
 АСПЕКТІ РОЗГЛЯДУ ЛІРИЧНИХ ТВОРІВ МИХАЙЛА МИТРОВКИ

У статті розкрито особливості поетичного стилю Михайла Митровки, з’ясовано провідні теми та мотиви поезії, показані шляхи роботи над ліричними творами, зазначено окремі аспекти аналітичної діяльності.

Ключові слова: прийом «уповільнене читання», шлях «слідом за автором», ліричний герой, внутрішній стан, ліризм, милозвучність, гармонійність, досконалість, загальнолюдські цінності.

Постановка проблеми у загальному вигляді. Найскладнішим родом літератури в аспекті аналізу художнього твору є ліричний. Складність обумовлена тим, що у ліричних творах відсутня подія як така. Автор поетичного твору передає внутрішній стан ліричного героя, зображуючи його почуття, настрої, переживання. Проаналізувати психологічний стан досить складно. Лірика, як зазначає Л. Мірошниченко, «особливий рід літератури, де людина зображується здебільшого у сфері внутрішнього життя» [2, с. 292]. На переконання Є. Пасічника, «аналізувати ліричний твір – це значить вчити дітей заглиблюватися в його поетичні образи, спостерігати […], як змінюються почуття, настрої ліричного героя, чим вони викликані та як усе це безпосередньо виражається в контексті твору» [4, с. 305]. Тому читач має «увійти» у стан ліричного героя, відчути його, зрозуміти. Аналіз ліричних творів має ґрунтуватися на особистісних переживаннях читача. На це вказує сучасна дослідниця Г. Токмань. Наблизитися до розуміння ліричного твору можна завдяки застосуванню прийому уповільненого читання та шляху аналізу «слідом за автором» (послідовний аналіз художнього твору). Зазначений шлях передбачає розгляд кожного рядка від початку і до кінця вірша, визначення особливостей звучання слів, розкриття їхнього змісту, розкриття образу автора та його авторського задуму. Підсиленням того чи іншого стану слугують природні стихії та явища, що набувають у ліричному творі символічного значення. Тому одним із аспектів дослідження у ліричному творі може бути розкриття значення образів-символів, що допомагають з’ясувати стан ліричного героя.

Аналіз досліджень і публікацій. Аналізу ліричних творів присвячена значна низка праць філософів, літературознавців, методистів. Варто згадати «Поетику» Аристотеля, у якій давньогрецький мислитель уперше узагальнив знання античного світу про літературу, обґрунтував низку філософсько-категоріальних і теоретико-літературознавчих понять, здійснив поділ літератури на роди й описав кожний із родів, даючи поради щодо їхнього розгляду. Про особливості роботи над поетичним творами читаємо у працях Г. Е. Лессінґа і Й. В. Ґете. Основи поетичного мистецтва виклав О. Веселовський. Його ідеї знайшли відображення у працях Ю. Тинянова, М. Бахтіна, В. Проппа, Є. Мелетинського та інших. «Секрети поетичної творчості» представлені у працях І. Франка. Глибинний аналіз поетичного твору наданий у дослідженні Ю. Лотмана. Особливості ліричних творів викладені у працях таких дослідників, як О. Галич, В. Назарець, Є. Васильєв. Зокрема дослідники зазначили, що ліричний герой є важливим компонентом ліричного твору, котрий являє собою своєрідну уявну особистість, настрої, думки, переживання якої передані у творі [1]. Про особливості ліричної поезії дізнаємося з праць І. Волкова, Л. Тимофеєва, Ю. Ковалів, А. Ткаченка та інших. На переконання Н. Волошиної та О. Бандури, аналіз ліричного твору має спрямовуватися на розгляд «[…] трьох основних компонентів: почуття й переживання, роздуми поета, зовнішні причини, що їх викликали (елементи сюжету)» [3, с. 99]. Над питаннями аналізу ліричного твору працюють сучасні літературознавці та методисти Л. Мірошниченко, О Ісаєва, Ж. Клименко, Г. Токмань, Б. Степанишин, А. Ситченко, Г. Клочек та інші. Зокрема А. Ситченко зазначає, що у процесі роботи над художніми творами «виникає можливість (а нерідко й потреба) звернутися до чуттєвого досвіду читачів, спрямувати зміст поезії на сучасність, чим повніше реалізувати естетичний потенціал твору» [5, с. 125].

Мета статті. Дослідити особливості поетичного стилю поета із Закарпаття Михайла Митровки, розкрити мотиви його творчості, умови авторського задуму та з’ясувати авторську позицію щодо зображувального.

Виклад основного матеріалу. З-поміж сучасних поетичних творів особливим ліризмом, витонченістю та досконалістю форми, глибоким змістом, мелодійністю вирізняється поезія М. Митрóвки. Перш, ніж ознайомитися із поезією поета, насамперед подамо стислу біографічну довідку про нього. Пропонуємо перегляд авторського ролика «Ти відкрився у сні Давній Ужгород».

«Ти відкрився у сні дивовижно-чарівному 
Давній Ужгород мальовничо-казковий».

                                                                  Ірина Небеленчук

Саме в Ужгород пролягла наша подорож з його цікавою історією про замки, маєток графа Плотéні, Великі Лази. І саме в Ужгороді проживає поет, вірші якого вирізняються своєрідним ліризмом, витонченістю та досконалістю форми, глибоким змістом, мелодійністю. Це особлива людина, поет Михайло Митрóвка.

Народився, як зазначає поет в «Автобіографічних нотатках», у «далекому (не віриться!) 1961 році. Дитинство і шкільні роки мої пройшли у мальовничій місцевості, поблизу Ужгорода. Це, без сумніву, були найкращі роки мого життя. Школа наша була розташована в колишньому маєтку графа Плотені, місцевого уродженця, видатного скрипаля кінця ХІХ-початку ХХ століття, іменем якого названа філармонія у Будапешті, вихованця і друга Ференца Ліста. За видатні заслуги перед Австро-Угорською імперією йому було даровано землі і графський титул. І він на своїй батьківщині звів розкішний маєток з парком і садом з рідкісними рослинами і деревами, ще й ставком із фонтанами».

РОЗГЛЯДУ ЛІРИЧНИХ ТВОРІВ МИХАЙЛА МИТРОВКИ ДОСЛІДНИЦЬКИЙ КОНТЕНТ ЛІРИЧНИХ ТВОРІВ МИХАЙЛА МИТРОВКИ

Фердинанд Йоганн Плотéні

Колишній палац Плотéні, а також колишня школа, у якій навчався Михайло Митровка; 
нині Ужгородський районний центр дитячої творчості

Радянська влада, яка прийшла у 1946 році, читаємо далі у нотатках, «націоналізувала маєток і започаткувала у ньому середню школу. У цій казковій місцевості і проходили мої шкільні роки. І сама навколишня обстановка спонукала до творчості. Мабуть, тому наша школа була однією з провідних в області щодо різних мистецьких конкурсів та фестивалів».

«Зі стін нашої школи, як зазначає М. Митровка, вийшло чимало художників, музикантів… У середніх класах я захоплювався малюванням. Я майже не розлучався з олівцем і альбомом. Я полюбляв приходити в школу в неділю, коли там нікого не було, лише сторож. Я малював з натури. Сторож був добрий і впускав мене всередину, навіть відкривав мені двері в учительську. Учительська розміщувалася у величезній залі (мабуть, колись граф влаштовував там бали) з виходом на велику чудову терасу. У залі ще збереглася ліпка на стелі. У кутку стояло величезне дзеркало в красивій дерев’яній рамі, що залишилося ще з тих часів. Моя уява малювала картини тогочасного життя і я «переносив» усе на папір. Я малював панянок у пишному вбранні, екіпажі, які під’їжджають до парадного входу, музикантів на балу…» Як згадує поет, «багато років по тому, коли я вперше побачив світлини, які чудом збереглися, я був вражений тим збігом (навіть в деталях), що було на тих світлинах і на моїх малюнках. Наприклад, кількість музикантів, інструменти, і навіть їхнє розташування були однаковими що на світлині, що на моєму малюнку. Одяг жінок – майже один в один… От і не вір після цього в містику».

Ми ознайомимося з поезією Михайла Митровки. Говорячи про поезії М. Митровки, зазначимо, що вони охоплюють різні теми. Про багатоаспектне тематичне спрямування віршів, зазначає сам поет в «Автобіографічних нотатках»: «Перші вірші я почав писати, коли навчався в старших класах. Мене завжди чарувало те, як поети думку вкладають у розмірність і риму. Мабуть тому, коли я читав вірші, то я їх зразу запам’ятовував, майже з першої спроби. Я спробував і сам писати. Мені здалося, що в мене виходить». Тому вкладав у рими все, що бачив довкола. Однак перші спроби пера принесли розчарування. Автор показав вірші учителю української мови, який був безумовним авторитетом для юнака, на що той, переглянувши вірші, сказав: «Михайле, тобі краще займатися спортом». Як зазначає поет, «це був як холодний душ. Я повірив йому, і на довгі роки кинув писати». Повернувся поет до творчості, коли йому було за сорок. Своїм «поверненням» до поетичного слова поет зобов’язаний Сергію Висеканцеву. Ось як про це зазначає Михайло Митровка: «І я дякую долі, що вона звела мене з моїм земляком, чудовим поетом, а тепер уже моїм другом, – Сергієм Висеканцевим. Це від нього я одержав перші схвальні відгуки. Це він вселив в мене впевненість у собі». Саме вірші С. Висеканцева, на переконання М. Митровки, є взірцем того, якою «повинна бути поезія». Після того, згадує поет, коли С. Висеканцев дав схвальні відгуки на поезію та зазначив, що «вірші мають бути красивими», М. Митровка написав такі рядки:

Ты всё же послушай банальную мысль,

Что должен красивым быть слог,

Где фраза таит в себе некий сюрприз,

Игру комбинации слов,

Где в строчке идея находит комфорт.

Ты этого если достиг,

То рифма твоя, как шикарный эскорт,

Собой совершенствует стих.

Говорячи про поезію, М. Митровка зазначає: «Я вважаю, що кожне слово у вірші повинно бути на своєму місці і повинно відповідати ритму вірша, бо недоречне слово – це як фальшива нота в музиці. Її відчувають усі хто має хоч якийсь хист до музики, незалежно від того, чи володіють нотною грамотою, чи ні. Фальшиве слово ріже вухо. А ще – розмірність. Я вважаю, що недопустимо у вірші переходити з однієї розмірності на іншу. Та все ж головне – це ідея твору. Вона, на мою думку, повинна червоною ниткою пролягати крізь увесь твір».

Тож дослідимо детально вірші. З метою уведення читачів у поезію Михайла Митровки доцільно продемонструвати відеоролик «Лірика Михайла Митровки» (автор І. Небеленчук).

Після перегляду ролика варто провести бесіду на основі прослуханого відеоролика.

Бесіда.

  • Які враження справив на вас вірш?
  • Які відчуття виникли від слухання поезії?
  • На що вказують слова «сніжечок», «черевичок»? (Мають зменшувальний суфікс, що вказує на трепетність і чистоту стосунків.)
  • Як ліричний герой ставиться до коханої? (Ніжно, трепетно, обережно.)
  • Як ви поясните рядок «Звичайного щастя маленькі принади»? (Щастя – не те, чого очікують багато людей. Воно не в очікуванні дива, воно в повсякденності – усмішці коханої чи коханого, лагідному погляді, ніжному дотику. Щастя у звичайності.)
  • А чому принади маленькі? (Щастя частіше непомітне. Воно у поруху коханої чи коханого, її погляді, усмішці, слові, рухах, діях, манерах. На це вказує слово «принади», воно багатозначне. Це те, що і вабить (у 3-у значенні – привабливі риси зовнішності: волосся, очі, вії, обличчя, мова), і притягальна сила чого-небудь (у 4-у значенні – хода, манери, статура), і краса й привабливість (у 5-у значенні) і позитивні якості (у 6-у значенні – доброта, милосердя, співчуття, щирість, лагідність, ніжність тощо.)
  • На що вказує сполука слів «крихітний слід»? (У зазначеній сполуці вбачаємо не лише пряме значення – надто маленький, дитячий. Поєднання вказує на трепетно-ніжне ставлення ліричного героя до коханої.)
  • Як би ви пояснили таке поєднання «слід від черевичків» – «слід від губної помади»? (Чекання зустрічі, сподівання, мрії.)
  • Чому, говорячи про «слід на щоці від губної помади», автор застосовує мотив сну? (Сон – це певний процес, який є наслідком підсвідомого, що відображає наші очікування, мрії, сподівання. Завдяки сну відбувається своєрідний потік наших думок, ідей, почуттів, переживань, що протікають вільно, без напруження. Однак підсвідомість із-поміж значної низки подій обирає лише ті, котрі важливі нам і найбільше відповідають нашому внутрішньому світу, душевному стану. Тож сон ліричного героя – це очікування дива, таємничість, загадковість, незвичність; таємниця, що призначена для двох.)
  • Чому автор закінчує вірш словами подяки коханій? (Поряд із коханою світ ліричного героя зовсім інший – чудовий, дивовижний, загадково-казковий, чарівно-бентежний, трепетно-ніжний. Герой від присутності коханої відчуває і піднесення, і трепетність, і ніжність. Усе це дає йому відчуття неймовірного щастя. У тому, що світ героя став іншим, заслуга коханої.)

Вірш «Вповзає світанок в вікно неквапливо» переконує, що поезія М. Митровки своєрідна, багатогранна, яка охоплює різні сторони суспільного життя, насичена картинами реальності. Вона вирізняється мелодійністю й особливим звучанням, що дійсно нагадує мелодію.

Однією із тем, що має місце у поезіях М. Митровки, є тема призначення людини на землі. Так, у вірші «Непотрібність усердям набутого вміння…» автор говорить про «безглуздість логічних бажань», про відсутність навіть «простого сумління». У контексті вірша автор застосовує слово «шкідливість», що є передумовою і безглуздості бажань, і відсутності сумління, і, звичайно ж, «відсутність знань», як наслідок «непотрібності набутого вміння». І як висновок усього зазначеного у вірші – слова автора: «Це потворна, гидка віртуальна реальність, / У якій ми усі живемо…» Зауважимо, що авторська позиція у зазначеному вірші доволі відсторонена. Автор не дає оцінку. Він лише описує «віртуальну реальність», показуючи наслідки такого «набутого вміння» та «сумління» і те, що може чекати людину.

У творчості М. Митровки значне місце посідає тема природи. Так, у вірші, «Ти подивись в вікно, на хвильку зупинись» автор закликає зупинитися, подивитися на світ і ніби прочитати «між рядками». Перед читачем розгортається дивовижна картина, що подарована людині Богом: конвалії красиві, черешні білий світ, маленька річка, гірський хребет. Постає не просто пейзаж, а картина гармонійної досконалості світу. Варто зазначити, що автор неодноразово застосовує слово «картина». Складається враження, що той пейзаж, який постає у вірші, виникає із-під пензля художника. І картина, і її колорит, як стверджує автор, – бездоганні. Як і у вірші «Вповзає світанок в вікно неквапливо», так і в зазначеному, автор передає психологічний стан ліричного героя від побаченого. Коли людина, на переконання М. Митровки, навчилася «бачити в простих речах дивá», то, як стверджує поет, те є «щось подібне до мистецтва». Остання строфа вірша звучить як порада: «Ти не шукай примарний зміст життя! / Бо ні одна стежина чи дорога / До нього не веде. А дúва відчуття / І є той зміст, дарований нам Богом». Бачити просте у буденному, красиве у звичному, добре дивитися довкола, не шукаючи «примарний зміст життя» – у цьому і полягає справжній сенс життя, у цьому і зміст вірша, у цьому, як стверджує поет, «картина справжнього блаженства». У подібному аспекті можемо розглянути інший вірш М. Митровки «В природі не існує фарб, чи диво-олівця». І «сяйво сонця», і «струн звучання в серці», і «почуття» – це все творіння мистецтва, а митцем є поет, який може передати красу навколишнього світу, хоча, як зазначає сам автор ліричного твору, «Немає хисту в жодного митця», «Бракує фраз, бракує рим і слів бракує». Ще одним віршем, у якому постає незвичайна картина навколишнього світу, є вірш «Яка неповторна чудова картина!». Дивовижні образи постають у ньому: «неймовірна краса», «калина, умита дощем […], у «вбранні білосніжнім», «промінчик ніжний», «лагідний вітер», «небо блакитне». Від усього побаченого автор відчуває «п’янкий аромат свята». За допомогою барв і звуків читач «бачить» особливий психологічний стан ліричного героя: радість, збудження, щастя, трепет, охмеління. Ліричному героєві самому здається такий стан дивним, а тому він ставить запитання: «Чому все чудове? Чому?!» І сам дає на нього відповідь: «Це ти приїжджаєш, моя кароока, / Сьогодні до мене – тому!» Кінцівка вірша зовсім несподівана й неочікувана. Загальна картина вірша свідчить про захоплення ліричного героя природою. У ній все особливе. Проте таке сприймання природи обумовлене тим, що до ліричного героя приїжджає кохана. Це ще одна особливість творчості М. Митровки – подати зовсім несподіване закінчення віршів. Ось як про такий прийом зазначає сам автор: «У мене є відчуття, що кульмінація і розв’язка повинні бути зосереджені в кінці вірша, а в ідеалі – в останньому рядку. Останні рядки повинні бути найбільш сильними. А ще в них має бути якась несподіванка для читача. Тоді вірш справді запам’ятовується і його хочеться перечитувати ще і ще». Отож, темою вірша є зображення психологічного стану героя завдяки сприйманню природи. Зображення природи передає особливий стан героя, який зумовлений очікуванням дива від зустрічі з коханою. Зазначимо також, що природа, внутрішній світ героя загалом і кохання – це нерозривна єдність сутності людини. Інколи навіть непросто визначити, чи то вірш про природу, а чи про кохання. Три складові доволі тісно переплітаються в поезії М. Митровки.

Незвичайним трепетом, ніжністю, витонченістю ліричної форми, глибоким внутрішнім змістом, що пронизує все єство, усю людську сутність представлена у творчості М. Митровки тема кохання. Вона набуває своєрідного поетичного забарвлення. По-особливому, властивому тільки його внутрішньому світу, поет у вірші «Вповзає світанок в вікно неквапливо» описує дивовижну картину білосніжної зими. Читач бачить чудовий зимовий пейзаж. Епітети «пухнастий сніжечок», «біла ковдрина» (у вірші «білу ковдрину»), «свіжий слід», «крихітний слід» увиразнюють побачене на світанку. Природа оживає і немовби дихає під пером Майстра, на що вказують особливості уособлення:

Вповзає світанок в вікно неквапливо,

Легенько торкає мене за плече,

І мов промовляє: «Дивись, яке диво!

А ну ж бо вставай! Поспішай, бо втече!»

Дивлюсь у вікно, а пухнастий сніжечок

Білу ковдрину накинув на світ…

Проте картина природи невідривна від внутрішнього світу ліричного героя. На білій «сніжній ковдрині» ліричний герой бачить слід: «На ній – свіжий слід від твоїх черевичок. / Так ніжно бентежить цей крихітний слід», «…І слід на щоці від губної помади». Застосована сполука слів «слід від твоїх черевичок» вказує на ніжність, щирість, трепетність почуття. Природа і стан ніби поєднуються в одне-єдине ціле, становлять гармонійну непорушність, нерозривний мікрокосм, що є частиною Всесвіту. Піднесеність настрою, чистоту почуття ліричного героя вбачаємо у таких рядках: «Звичайного щастя маленькі принади. / Який же ж чудовий з тобою цей світ!», «Це щастя, це щастя, це щастя твоє!» Доволі сильна авторська позиція виявляється в останніх рядках вірша: «Спасибі, кохана, що ти в мене є!» Ось вона доля – бути поряд із коханою людиною, вимірювати власне буття її присутністю: «Я більше від долі нічого не хочу!» Цікавим у аспекті дослідження теми кохання є вірш «А кавалери, як метелики кружляли…» Автор описує своєрідний «бал», на якому його погляд вихоплює одну даму, навколо якої «як метелики кружляли» кавалери, а ліричний герой «стояв собі в кутку саменький-сам». Він пригадує, як мила підійшла до нього, і згодом вихор почуттів захопив обох. Бачимо, що ліричний герой, як і в інших віршах, звертається до Бога, оскільки саме це почуття освячене святістю неба: «Мабуть-таки почув моє мовчання / Й нагородив мене тобою Бог».

Своєрідним з позиції розгляду теми кохання є вірш «Я не пишу – це я флюїди конспектую…» Ліричний герой вірша – поет, який пише про кохання, хоча стверджує: «Я не пишу – це я флюїди конспектую…». Однак у його руці «послушним олівцем» «вправно керує» кохана. Це завдяки її посмішці виникають рими. Натхнення, поезія, творчість – усе це наслідки любові, які виливаються у своєрідне «конспектування» флюїдів. Цікавим з огляду дослідження є слово «флюїди», що означає і часовість, і мінливість, і плинність, і своєрідний, досить тонкий шлейф поєднання радості, щастя, збудження, що є передумовою натхнення. Творчість, на переконання автора, «втрачає […] без кохання зміст». Саме любов «в творіння іскорку вселяє» і саме вона «ніжним щемом душу спонукає». Вона надихає поета на творчість і спонукає душу «звучати так, що іноді й до сліз». Так як кохана є невід’ємною частиною краси природи, так само і творчість поєднана з її присутністю.

З метою увиразнення розкриття теми про кохання пропонуємо перегляд авторського відеоролика «Михайло Митровка. Лірика кохання»:

Після його перегляду доцільно запропонувати читачам самостійно прочитати вірш за вибором і проаналізувати його.

Отже, бачимо, що тема кохання займає чільне місце у віршах М. Митровки. Воно нероздільне з природою. Саме завдяки коханню та коханій світ довкола вбачається дивовижно-казковим, ніжно-красивим і чарівним, а ліричний герой тонко відчуває красу природи. Лірика кохання – це дивовижна лірика, що надихає на гарне та величне. Читаючи лірику Михайла Митровки, ніби відчуваєш крила. Поезія кохання немовби дарує відчуття неймовірного щастя, чудового польоту. Дякуючи коханню та коханій, з-під олівця поета виникають надзвичайно гарні рядки з тонким ліризмом, мелодійністю, витонченістю поетичної рими, з досконалою завершеністю поетичної форми.

Значне місце у творчості М. Митровки посідають доволі «складні» поетичні твори, які потребують глибших розмірковувань читачів. Це твори з філософськими роздумами про сенс життя, про призначення людини в світі та ті, у яких звучить мотив людської гідності, загальнолюдських якостей. З-поміж віршів можемо виокремити такі: «Мені б знайти такі слова», «Я запізнився десь на три століття», «Казали, що досвіду набуду», «Про особистість в історії», «Я думав, чорновик пишу…», «Потери, огорченья – небольшая плата», «Ти дивишся сумно з світлини», «Ой, як же ж легко душу загубити…», «Я навстречу судьбе, не роняя достоинства…», «Для чого в нас, Боже, ти іскру життєву вселяєш?», «З нещирості любов не проростає», «Спорідненість душ – це не просто єднання», «Іди, не озираючись назад» та інші.

У зазначених творах мають місце такі образи: світ, мов Божий витвір мистецтва; душа, її нетлінність; неординарна обрана особистість, котра протистоїть світу зла з усіма його проявами та спокусами; час, як символ вічності; любов як всеперемагаюча сила; прірва, яка поглинає обраних людей; рух безглуздості, що змушує ліричного героя, та й власне автора, «ходити по колу»; слово, проникливе і палке, яке збуджує «черстві душі» та проростає зерном любові; батько, котрий пішов із життя, і дорослий син, який «ховав почуття» не міг сказати чогось важливого; свічка, мов символ людського і Божого горіння. Ще одним доволі сильним образом у багатьох творах поета, не лише у творах філософського спрямування, є образ Бога. Його присутність відчувається всюди. Це і всезагальна «віра в Бога»; і дивá в природі, «даровані нам Богом»; і зневірена душа, «в якій немає місця Богу»; це і кохана, якою «нагородив» ліричного героя Бог. І власне, сам Бог, який вселяє в людей життєву іскру, який визначає їхній шлях до добра. І Бог, який карає «безжально попранням надій». Звернення до Бога – це шлях до духовності, це та життєва дорога, якою повинна йти кожна людина.

У вірші «Мені б знайти такі слова» поет говорить про черствість душ, яким притаманний «суцільний лід», зверхність, черствість – вони є «німе обличчя зла». У змісті вірша вбачаємо чітко окреслену позицію автора щодо зла: зневага, неприязнь, неприйняття того, що суперечить покликанню людини, адже поряд є той, хто чекає тепла. У вірші є такі сполуки слів: черстві душі, суцільний лід, холодна сіра мла, німе обличчя зла. Відчувається «безсилля» поета розбудити черстві душі. На це вказує й умовна форма дієслова на початку вірша: «Мені б знайти такі слова, / Щоб розбудити черстві душі…» і невпевненість у кінці: «Напевно слів я не знайду, / Щоб докорінно все змінити…» Підсумком власного призначення є останні рядки вірша: «Я недаремно проживу, / Якщо принаймні хоч одну / Зумію душу розбудити». У них і покликання, і сутність життя, і, однак, призначення чи то, ліпше зазначити, Місія поета на землі. Подібний мотив черствості вбачаємо у вірші «Палкий поцілунок – обличчя кохання», у якому автор зазначає, що всі поняття, зокрема ті, котрі визначають сутність людини, мають «обличчя». Тільки черствість не має його: «Вона – просто черствість, і все!»

У вірші «Я запізнився десь на три століття» поет порушує тему вічності, де «за мороком віків» є душі, «не завалені лахміттям / Цивілізації і мотлохом гріхів». Тому набуває значущості мотив часовості, коли природність панувала в світі і де були «неходжені стежини», що вели «в ще незвідані світи». Природність існування людини на землі обумовлена її «співжиттям із природою» і світом: розміреністю, правом вибору, що ні від кого не залежить, не «спаплюженими словами», щирістю, відвагою, честю, вірністю, братерством, гідністю (усі категорії зазначені у вірші). Зображуючи «природних людей», автор говорить про їхній внутрішній світ як про «храми душі». Особливим в аспекті символічного значення є слово «храми», як символ духовності людини, її моральності, внутрішньої краси та багатства, чистоти думок і діянь, прагнення наблизитися до вищого духовного абсолюту. Саме така людина з душею, мов храм, і якій притаманні загальнолюдські якості, живе зі «щирою вірою в Бога». У цьому вбачаємо вищу сутність і покликання людини, а наближення до вершини, до своєрідного абсолюту з вищими цінностями – її призначення. Як надія автора, що десь зустріне таку людину, звучать останні рядки вірша: «Можливо, ще зустрінемось з тобою – / Десь там за обрієм життя / Із тим, хто мав би бути мною, / Тобою ж мав би бути я». Це мовби віддзеркалення душ, їхнє поєднання, розуміння вищого призначення.

Своєрідним і глибоко філософським є вірш «Про особистість в історії». У світ приходять різні особистості. На переконання поета, тільки обрані можуть бути вільними. Проте й вони, як зазначає автор, не можуть встояти проти спокуси й обману та «згорають в меркантильності вогню». Причиною тому, як уважає М. Митровка, є поява у світі «неабиякої особистості», яка керується тільки розрахунком та яка «влітає в літопис», щоб собою «осяяти» шлях. За такими особистостями, згідно з переконанням автора, «губляться» ті, які повинні змінювати буття, які дійсно є особистостями. Однак така нерівновага в світі змушує їх звертати з обраного шляху, поступаючись місцем «неабиким». І знову прірва, і знову «позірне прагнення до світла». І все рухається по колу. Головне, як уважає автор, новим поколінням не дати «неабияким» загасити прагнення до світла. Важливо, дати те світло новим поколінням, щоб вони несли його, знайшовши власний шлях; важливо, зберегти таке світло та не дати йому загаснути. У вірші, однак як і в рядках про світло, в уяві відразу постає образ Прометея та символічне значення світла (сяйва, вогню).

Гідність, любов, гордість, честь, відвага, свобода – ось ті якості, що притаманні як ліричному героєві, так і самому автору. Чи не в цьому полягає моральність? У контексті теми про призначення людини на землі та про ті загальнолюдські цінності, що визначають сутність людини, вірші М. Митровки можемо порівняти з поезіями В. Стуса, у яких порушені окреслені проблеми.

Покликання поета на землі – нести дар і світло людям, змушувати бачити незвичне у буденності, позитивне у реаліях сьогодення, високе у низькому. У цьому ще й призначення поета, а «написання віршів, як уважає поет, – це важка праця». Низка віршів М. Митровки присвячена саме окресленій темі. З-поміж віршів зазначеної тематики можемо виокремити такі: «В природі не існує фарб, чи диво-олівця», «Погляд на поезію», «Це неймовірне відчуття…» та інші.

У вірші «В природі не існує фарб, чи диво-олівця» поет зазначає про те, що «в природі не існує фарб, чи диво-олівця, / Щоб відтворити справжнє сяйво сонця». На його переконання, на це не здатний жоден митець. Не вистачає фарб, «щоб змалювати достеменно почуття». Однак, як стверджує поет, «вселяючи в поезію життя», все ж таки варто «компенсувати» цей «недолік». А тому «поет по крихітці і серце віддає», щоб за допомогою слова передати барви і красу дивосвіту, ніжність і силу кохання, вірність високим ідеалам у служінні добру, красі, чесності, порядності, гідності.

У вірші «Це неймовірне відчуття…» автор намагається передати той стан поета, в якому він перебуває, коли виникають поетичні рядки: «Це неймовірне відчуття, коли рядки / В розмірності наповнюються змістом. / А грою слів і римі завдяки / Немовби оперезані намистом». У цих рядках – уся сутність поета. Так витончено та лірично міг зізнатися лише Майстер. Поет називає поетичні рядки рідними, недолугими дітьми, якими вони інколи можуть бути. Проте читач убачає радість автора в тому, що він або інший поет (застосований займенник «ти»: «ти […] живеш», «ти […] дав життя») «їм дав життя, і мандрувати світом / Їх відпустив, щоб хоч колись, комусь / Змогли собою душу обігріти». Поет зізнається: «І я щасливий цим!» І покликання, і призначення, і життєвий шлях поета М. Митровка вбачає у наступному: «Мабуть тому / Приречений творити і радіти». У цьому полягає найвища сутність перебування поета на землі.

Окремою сторінкою у творчості М. Митровки представлені вірші, у яких поет говорить про нездарні особи, «кучерявість» у поезії, бездарність, недосконалість рим, пафос, що насправді позбавлений поезії. У таких «поезіях», як стверджує поет, «Пегас без зупинки «серйозні» краї пробігає», оскільки «Старання не може бездарність кудись вознести». Від «кучерявих» фраз із «викрутасами» віє приторністю і від того нудить, а відтак – «Дратує ця словесна каламуть». Більш того, дратівливість переходить в обурення тією поезію. І як підсумок авторських спостережень над такою поезією віршовані рядки М. Митровки: «Дістало все! Ой як же ж все оце дістало!.. / Суцільний пафос, а поезії – замало». З-поміж віршів окресленої тематики можемо виокремити такі: «„Серйозні” поети…», «Про «кучерявість» в поезії», «Думки блукають в викрутасах фраз», «Дістали вже оці „незвідані стежки”…»

Розглянувши вірші М. Митровки про призначення поета та людини на землі, можемо зазначити, що найголовніше їхнє призначення – творити добро. Підтвердженням можуть слугувати такі рядки: «Плекайте душу, і непевними стежками / Спокуси і облуди не ходіть! / Плодіть добро! І чистими руками / Несіть його у наш чарівний світ!» У цьому – найвище покликання людини, у цьому і сутність життя Михайла Митровки.

Отже, дослідивши поетичний доробок М. Митровки, можемо зазначити, що основними темами його творчості є такі: оспівування кохання, його непереможної сили; зображення краси природи у єдності із внутрішнім світом людини; спогади про юність і кохання; призначення людини на землі; покликання поета та його земний шлях; філософські роздуми про складові категорії добра: порядність, честь, гідність тощо. Перед нами постає не лише Поет, наділений високим Божественним даром, а й Людина, з особливим внутрішнім світом, із своєрідним поглядом на життя, із високою відповідальністю перед людьми у правдивості зображувального, із поєднанням тих загальнолюдських якостей, які, за словами В. Стуса, визначені поняттям моральність і що становлять сутність Людини. Вірші М. Митровки відзначені надзвичайною легкістю в читанні, сприйманні та запам’ятовуванні. А тому їх хочеться читати і перечитувати. Кожний раз, коли перечитуєш вірші поета, то відкриваєш їх по-новому. Вони, мов ковток джерельної води у спеку для спраглої душі, що втомилася від зла, несправедливості, неправди, заздрощів тощо.

З метою кращого сприймання поезії Михайла Митровки пропонуємо перегляд відеоролика«Дивовижна поезія Михайла Митровки»: 

Дивовижна поезія, що дарує відчуття польоту. Саме такою є поезія Михайла Митровки: оксамитно-лагідною, романтично-ніжною, витончено-гарною, немовби вальси Фрідеріка Шопена. Читаючи її, відчуваєш і світ поета, і бачиш мальовничо-живі картини, і чуєш чарівно-бентежне звучання скрипки.

Можемо зазначити, що поезія Михайла Митровки по-особливому змушує звучати найпотаємніші струни людської душі, наповнюючи її красою, ніжністю, сяйвом, відчуттям прекрасного, з любов’ю дивитися на світ і бачити його чарівність, спонукає замислитися над істинним шляхом людини та її призначенням на землі. Особливість поезії полягає в тому, що, як зазначає поет, «вірші не повинні напружувати. Читач не повинен вдумуватися в слова і фрази, його мозок повинен відпочивати. Він повинен сприймати вірш душею і серцем». Саме так впливає на читача поезія М. Митровки.

Висновки. Розглянувши поезію Михайла Митровки, можемо зазначити, що вона, мов дорогоцінний алмаз, котрий відсвічує різними гранями витонченого поетичного слова. Від віршів сходить доволі тонкий, ледве вловимий шлейф ніжно-зворушливо-дивовижно-трепетно-щемливого почуття у всебічних його проявах. Рими витончені, вірші ніжні, кришталево-чуттєві, глибокі і водночас легкі для сприймання.

Про що б не писав поет, чи про кохання, чи природу, а то призначення людини на землі, він говорить про це з великою любов’ю до людей, до того, що оточує його, до світу. У віршах – увесь поет, котрий гордо йде наперекір життєвим бурям, не кориться обставинам, не втрачає власної гідності, котрий вкладає всю палку душу в ліричні твори і, незважаючи на черствість, зло, неправду, свавілля, заздрощі, змову, зраду, зневагу, бруд (душі), розрахунок, зверхність, спокусу, підступність, обман тощо (усі категорії мають місце в поезіях), що панують у світі, залишається Людиною. Висновком творчої діяльності автора можуть слугувати його власні поетичні рядки: «Поет по крихітці і серце віддає, / Бо в кожнім слові є піщинка його серця». Тож частинку свого трепетного серця М. Митровка передає і читачам, щоб вони могли збагнути справжню красу землі, цінність любові та справжню сутність людського призначення у світі.

Матеріал статті не вичерпує всіх можливих аспектів роботи над поетичними творами М. Митровки. Предметом дослідження можуть бути інші ліричні твори автора, у яких порушені вічні теми буття: кохання, краса, добро, сутність людського існування, покликання та інші.

Список джерел

  1. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. теорія літератури: Підручник / О. Галич, В. Назарець, Є. Васильєв / За наук. ред. О. Галича. – К., 2001. – С. 285-286.
  2. Мірошниченко Л. Ф. Методика викладання світової літератури в середніх навчальних закладах: Підручник. – К. : Вища школа, 2007. – 415 с.
  3. Наукові основи методи літератури: навч.-метод. посіб. / За ред. Н. Й. Волошиної. – К. : Ленвіт, 2002. – 344 с.
  4. Пасічник Є. А. Методика викладання української літератури в середніх навчальних закладах: навч. посіб. для студ. вищих навчальних закладів освіти / Є. А. Пасічник. – К. : Ленвіт, 2000. – 384 с.
  5. Ситченко А. Л. Методика навчання української літератури в загальноосвітніх закладах: навч. посіб для студентів-філологів / А. Л. Ситченко. – К. : Ленвіт, 2011. – 291 с.

 

Михайло Митровка

Ліричні твори

***

Я втомився від зла, від навали неправди,

Від чекань, сподівань і примарних надій,

Від свавілля, від заздрощів, змови і зради,

Від нестерпної ноші розтоптаних мрій.

Скроні порохом срібним оси́пала просідь,

Стихла музика серця, неначе німа.

Непомітно, так тихо, підкралася осінь,

А в душі вже панує холодна зима.

І у ній вже замовкла струна, а печалі

Мов примари страшні, що про тлінність життя

Ніби шепчуть огидно частіше дедалі.

А в квітуче минуле нема вороття.

***

Ти подивись в вікно, на хвильку зупинись.

Як на картину у віконній рамі,

Поглянь на світ, лиш добре придивись!

Так, ніби ти читаєш між рядками.

Що бачиш там? Я бачу дивосвіт:

Внизу, в кутку, – конвалії красиві,

А в іншому – черешні білий цвіт,

А за дорогою, на дальній перспективі, –

Маленька річка заховалася в вербáх.

А ген, аж там, на задньому вже плані, –

Гірський хребет тримає неба дах.

І колорит картини – бездоганний!

Навіює мелодії, думки, слова

Оця картина справжнього блаженства.

А здатність бачити в простих речах дива,

Гадаю, щось подібне до мистецтва.

Ти не шукай примарний зміст життя!

Бо ні одна стежина чи дорога

До нього не веде. А дúва відчуття

І є той зміст, дарований нам Богом.

***

Я навстречу судьбе, не роняя достоинства, гордо,

Ничего не прося и не ноя, пытаюсь идти.

Но поверь, нелегко мне шагать этой поступью твёрдой,

Так, что волком завыть иногда есть желанье в пути.

Но наградою мне – ощущенье свободы и чести.

Это стоит того, чем в плену обязательств ходить

По порочному кругу, быть мишенью злорадства и мести,

Лучше вне обстоятельств одиноко, но гордо парить.

***

В природі не існує фарб, чи диво-олівця,

Щоб відтворити справжнє сяйво сонця,

Як і немає хисту в жодного митця,

Щоб описати струн звучання в серці.

Щоб змалювати достеменно почуття –

Бракує фраз, бракує рим і слів бракує.

Вселяючи в поезію життя,

Душа поета цей недолік компенсує.

Відчуй її поміж рядків, вона там є.

Для тебе у душі відкриті дверці.

Поет по крихітці і серце віддає,

Бо в кожнім слові є піщинка його серця.

***

Я запізнився десь на три століття.

Часи мої десь там… за мороком віків,

Де храми душ ще не завалені лахміттям

Цивілізації і мотлохом гріхів.

Де в співжитті з природою людина

Ще не спалила за собою всі мости,

Де є іще неходжені стежини,

Які прямують в ще незвідані світи.

Де час ще не спресований у миті,

Й розмірністю означене життя.

Де ще природність домінує в світі,

І є шляхів ще вибір в майбуття.

Де щира віра в Бога й вірність –

Не зовсім ще спаплюжені слова.

Відвага, честь, братерство, гідність

Ще зустрічаються бува.

І хто ж, усупереч природі,

Так неуміло карти стасував?

Й мене в самім кінці колоди

Невдало так розташував.

Можливо ще зустрінемось з тобою,

Десь там, за обрієм життя,

Із тим, хто мав би бути мною,

Тобою ж мав би бути я.

 

Життєвий досвід

Казали, що досвіду набуду…

З роками… А досвід чого?..

Зневіри?.. Зневаги і бруду? –

Ми всі в тенетах його.

У душі безвинні діточі

Потроху вповзає цей звір,

І кида в бездонні ще очі

Спотворений дійсністю взір.

Чи може облуди невинність

Чомусь нелихому повчать?

Чи може брехню і нещирість

Цнотлива душа розпізнать?

Невинність нікчемну набуде

Із досвіду всмоктану кров.

Цей досвід хай проклятим буде!

Хай здраствує щира любов!

 

О личности в истории

Лишь избранный действительно свободен.

Ты верно станешь узником придя во власть.

И даже самый стойкий не способен

Под властью искушенья устоять.

И даже самые благие намерения

Сгорают в меркантильности огне,

Зажжённого лучиной искушенья.

Для возгорания её достаточно вполне.

Расчёт из пепла возрождается мгновенно.

А он рождает прихоть и обман.

Намеренья благие постепенно

Дымком от згарища плывут на задний план.

Лишь иногда, как будто бы играя

(Даёт себя на миг опередить),

Рождает время, в летопись вплетая,

Незаурядность, что собою озарить

Способна верный путь, и то лишь на мгновенье.

Затем всё снова погружается во тьму.

Но по инерции всё ж, в нужном направленьи,

Движение ещё возможно по нему.

Но в этой темноте кромешной шанса нету

Не потерять единственный тот верный путь.

И кажущееся стремленье к свету

Заставит снова с верного пути свернуть.

А дальше – пропасть. И вновь рождает время

Незаурядность, для того лишь, чтобы сжечь.

Но светом от огня, другим уж поколеньям,

Помочь найти свой путь, а значит – их сберечь.

***

Мені б знайти такі слова,

Щоб розбудити черстві душі.

Ідея майже нежива

І зовсім-зовсім не нова,

Та все ж я спробувати мушу.

А наші душі цілий світ

Могли б собою зігрівати,

І залишати гарний слід.

Чому ж тоді суцільний лід

Там, де могло б тепло буяти?

Немов холодна сіра мла,

Навколо нас панує зверхність.

Вона – німе обличчя зла,

А поруч хтось так жде тепла

І натикається на черствість.

Напевно, слів я не знайду,

Щоб докорінно все змінити.

Я не даремно проживу,

Якщо принаймні хоч одну

Зумію душу розбудити.

***

А кавалери, як метелики кружляли

Навколо тебе. Ну а інших дам,

Мов зачаровані, вже геть не помічали.

А я стояв собі в кутку саменький-сам.

Я заздрив їм. А потім сталось диво:

Ти глянула і посміхнулася мені.

І я у відповідь всміхнувся несміливо,

Бо вже горів у пристрасті вогні.

А потім, пам’ятаєш моя мила,

Ти, ніби ненароком, підійшла,

І так щось щебетала, говорила…

А я, розгублений, здебільшого мовчав.

Але мабуть-таки моє мовчання

Все ж змусило якусь струну твою,

Яка до того ще не знала коливання,

У відповідь звучати на мою.

Тенета чар ти так уміло майструвала,

Що я у них із задоволенням пірнав.

Ти так талановито щебетала!..

Але ж не менш талановито я мовчав.

А потім нас бистриною кохання

Несло у рай, маленький рай для двох.

Мабуть-таки почув моє мовчання

Й нагородив мене тобою Бог.

***

Це неймовірне відчуття, коли рядки

В розмірності наповнюються змістом.

А грою слів і римі завдяки,

Немовби оперезані намистом.

І хай вони і недовершені, та все ж

Вони, як рідні, хоч і недолугі діти.

Вони живуть, і ти із відчуттям живеш,

Що ти їм дав життя, і мандрувати світом

Їх відпустив, щоб хоч колись, комусь

І я щасливий цим! Мабуть тому,

Приречений творити і радіти

***

Яка неповторна чудова картина!

Аж в серці якийсь ніжний щем.

Краса навкруги неймовірна. Калина,

Умита ранковим дощем,

Стоїть, мов цариця, в вбранні білосніжнім.

Веселка над ставом висить.

А сонце з калюжі промінчиком ніжним

Мене так грайливо сліпить.

Ось лагідний вітер із поля прилинув,

Він пахощі квітів приніс,

І в вальсі кружляти узявсь біля тину

Із зірваним листям з беріз.

Наповнений простір якимсь ароматом,

Не можу збагнути яким.

Це квітами, щастям і трішечки святом

Так пахне, напевно, п’янким.

А небо блакитне – високе-високе!

Чому все чудове? Чому?!

Це ти приїжджаєш, моя кароока,

Сьогодні до мене – тому!