Еволюція художнього мислення Ліни Костенко у перших трьох збірках “Проміння землі” (1957), “Вітрила” (1958), “Мандрівки серця” (1961)

Таран Олег Іванович – кандидат філологічних наукТаран О. І.,
кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури КДПУ ім. В. Винниченка, учитель літератури КЗ “Педагогічний ліцей Кіровоградської міської ради Кіровоградської області”

Еволюція художнього мислення  Ліни Костенко у перших трьох збірках  “Проміння землі” (1957), “Вітрила” (1958),  “Мандрівки серця” (1961)

У статті аналізується художній світ збірок Ліни Костенко “Проміння землі” (1957), “Вітрила” (1958), “Мандрівки серця” (1961) на предмет дослідження процесу становлення особистісного мистецького погляду.

Поети у світ високої літератури приходять по-різному. Одні – як О.Олесь, П.Тичина, І.Драч – вриваються яскравим сяйвом сформованої художньої системи, яка відразу змушує про себе говорити і залишається чи не найвищою формою мистецького самовираження попри тривалу подальшу творчість. Інші – як О.Пушкін, М.Рильський, А.Малишко – шукають свій мистецький шлях поступово, долаючи та відкидаючи чужі моделі сприйняття та вираження емоційного світу.

Рання творчість Ліни Костенко у світлі окресленого питання являє собою цікавий дослідницький матеріал. Ставлення до перших збірок як до учнівських сама поетеса виявила в компонуванні “Вибраного” (1989): лише деякі вірші були внесені до видання. В.Брюховецький у монографії “Ліна Костенко” ранній доробок поетеси розглядає в контексті становлення художньої системи [2]. Це погляд з більш як тридцятилітньої відстані. У 50-х та 60-х роках ХХ ст. проникливі цінителі художнього слова Вс. Іванов [2, 20–21] та Є. Маланюк [9, 31] у перших художніх спробах убачали великий майбутній потенціал початківця. Окреслені критичні парадигми не заперечують одна одну, а свідчать про складність становлення і проявлення духовного феномена. Це спонукає уважніше придивитися до перших трьох збірок, зосередитися на динаміці образної системи та світоглядній спрямованості, що й буде предметом пропонованої статті.

Є незаперечна істина, що талант, у тому числі й художній, може зреалізуватися лише за умови, якщо його носій буде особистістю в повному розумінні цього слова, з глибоким усвідомленням власного покликання та сформованою системою цінностей. Візьмемо цю позицію за вихідну для нашої інтерпретації ранніх збірок Ліни Костенко.

Поетичний талант Ліни Костенко виявив себе під час навчання в Московському літературному інституті ім. М. Горького (1952–1956). Рукописна збірка “Проміння землі” як дипломна робота мала захоплений відгук згадуваного нами вище Вс.Іванова. І справді, Ліна Костенко виявила себе вправним початківцем, який володів прийомами естрадної поетики, що були популярні серед молодих російських поетів-шістдесятників: Р. Рождественського, Б. Ахмадуліної, Є. Євтушенка та ін. Добре їй вдавалися афористичні кінцівки віршів, можна навести немало пластичних, надзвичайно виразних образів тощо. Проте в цій збірці все-таки власне костенківського ще мало. Свідчить про це той факт, що поетеса лише кілька творів з першої збірки передрукувала до “Вибраного”.

У першій збірці “Проміння землі” (1957) відчуваємо спосіб художнього мислення, сказати б, радянського шістдесятництва. Якби ці твори перекласти іншою мовою, то, характеризуючи їх, можна було б із великою впевненістю сказати, що їх писала людина постсталінської доби. А запитання: якої національності та людина? – імовірніше залишилося б риторичним. Національні предметні реалії в збірці є – Дніпро, Карпати, гуцули, вишневий цвіт, нива, колосок… Проте головного – яскраво вираженого національного духу та осмислення культури в костенківському розумінні – тут ще не знайдемо. Натомість – досить багато радянського. Предметом художнього осмислення постає картина “Розстріл п’яти комсомольців у дев’ятнадцятому році” з краєзнавчого музею, кінострічка про О. Матросова зі згадкою про фільм “Чапаєв”, Підмосков’я, огорнуте теплим почуттям… До цього слід додати урбаністичність абсолютної більшості поезій, крім, звісно, “карпатських”.

Є в цій збірці цікавий образ. Він з любовної поезії “Дощі випадають нечасто…” [8, 46]. Лірична героїня в полоні неподіленого кохання. Обранець її почуттів “не помічає” закохану дівчину: “І знову мовчу на останку, // дивлюсь, як проходиш мимо…”. Ліна Костенко використовує образ, що виражає смисл, який більше ніколи не трапиться в наступних творах поетеси:

Так діти малих полустанків

проводять поїзд очима [8, 46].

У цих рядках виражається субстрат провінційності. Насмілимося висловити здогад, що цей субстрат є домінантним у першій збірці. Ліричну героїню полонила Москва. Почуття, пережиті в столиці СРСР зумовили певні елементи радянського в художньому мисленні, з якими героїня остаточно розпрощалась у третій збірці “Мандрівка серця” (1961).

         Оперуючи поняттям “елементи радянського в художньому мисленні”, доцільно окреслити його чіткіше. Тлом наших міркувань є високий еталон почувань поетеси, який зосереджений у збірках, виданих після шістнадцятилітнього “мовчання”. Саме з висоти цих досягнень дивимося на ранню творчість, тому і є можливість виявити те, що відсутнє в пізньому доробку.

         Якщо змінити тло осмислення і застосувати дискурс ортодоксального марксистсько-ленінського світогляду, що виражався в статтях А. Новомінського “Молоді голоси” [14], І. Валька “Спотворений образ часу” [3], М. Равлюка “Непохитні принципи” (“Незыблемые устои”) [16] та інших, то характер світовідчуття перших збірок визнавався як такий, що суперечить “провідним тенденціям доби”, які втіленні в методі соціалістичного реалізму. А тому й звучали погрози: якщо поетеса не зміниться, то “вона може зазнати долі творчого безпліддя” [16].

         У художньому світі першої збірки місто як тло поетичних переживань посідає значне місце. Цей факт заслуговує на особливу увагу. Охопивши поглядом творчість поетеси, бачимо досить цікаву закономірність: із часом кількість “урбаністичних” віршів, які становили абсолютну більшість “Проміння землі”, стрімко падає, а питома вага “сільських” – неухильно зростає й сягає апогею в збірці “Сад нетанучих скульптур” (1987). Перед нами очевидна динаміка художнього мислення, і пояснюється вона очевидним процесом наближення ліричної героїні до пізнання національної культури, національних цінностей з позицій самодостатнього й самоцінного українського світу. Ця позиція нічого спільного не має з автаркією, яка повністю зациклена на собі. Такому світоглядові чужий і комплекс меншовартості з неодмінним самоприниженням. Високий інтелектуальний рівень, знання світової культури, з одного боку, внутрішня шляхетність, розвинене почуття власної гідності, з іншого – дадуть змогу згодом ліричній героїні поетеси відкрити Україні костенківську Україну, яка має великий потенціал саморозвитку.

         Друга збірка “Вітрила” (1958) є проміжною в багатьох вимірах між першою та третьою. Ще відчутний подих естетики соціалістичного реалізму: промовисто вміщені на початку книжки вірші “Новобудова” [6, 6], “Обурення” [6, 7]. Змальовується радянська реальність з тих світоглядних позицій, які були на часі, тобто актуальні для нової хвилі радянської антикультівської риторики. Те, що бачила лірична героїня в цих віршах, було майже загальним місцем, ілюстрацією до виголошуваних з трибун ідей про оновлений ленінізм. У першій поезії, наприклад, оспівуються робочі руки: “Які ж то руки, // чесні, // вмілі, // будинки вивели в блакить?!” [6, 6]. У другій – окреслений образ вихованої дівчини, котра поступається місцем у трамваї втомленому робітникові. Їй протиставляються і “юнак вузькогрудий // у чудернацьких штиблетах” і дама, що сяє “блиском прикрас” [6, 7] як явища антисоціального плану.

         Проте в художньому мисленні поетеси з’являється багато чого й нового. Поруч із творами, що за своєю природою є безпосередніми емоційними реакціями на певні явища зовнішнього або внутрішнього світу, наявні вірші, де на перший план виходить осмислення як важливий і нерозривний компонент твореного образу (“Папороть” [6, 24], “На старовинній ратуші годинник” [6, 27], “Гранітні риби” [6, 29]). З’являється культурологічне тло – таке важливе в художньому світі поетеси. Поки що воно презентоване іменами В. Гюго та Р. Роллана (згадується його персонаж Кола Брюньйон).

         Прагнення бачити не поверхню, а глибинні причини явищ знаходимо в поезії “Давно створились річки повноводні”: “Тільки ті джерела непомітні, // які глибоке створюють русло” [6, 10]. У вірші “Шпиль мечеті” лірична героїня намагається знайти справжні життєві орієнтири:

Земля уміла вибрати світило.

Якби у неї мудрість перейняти,

То, певно, зроду б не кружляли люди

Навколо зір, на блискітки розбитих,

Ретельно розчленованих на частки… [6, 42].

         В іронічній поезії “Шпаківня” [6, 18] висміюється марність безглуздих ідей. “Тінь” прикметна критичною оцінкою власного життєвого досвіду: “А тепер я сміюсь над оманами юності гірко” [6, 50]. У “Материнських пересторогах” викривається невідповідність між виглядом людини та її внутрішніми якостями: “Ти всього лиш слаба подоба // того, чим ти хочеш бути” [6, 43].

         Посилюється аспект сумніву, з’являється критичне настановлення. Це зумовлювалося, з одного боку, суспільними процесами, що відбувалися в країні, з іншого – особливостями становлення системи цінностей поетеси. Яскравий приклад – поезія “В час весняного розливу” [6, 17]. Лірична героїня, спостерігаючи за весняною рікою, “піддається” омані й бачить море. Саме здатність викривити оманливу видимість, що уможливлює проникати в істинну суть речей, стане згодом наріжним каменем поетичного таланту ліричної героїні Ліни Костенко. Паростки такого ставлення до світу наявні в попередній збірці. У вірші “Коли народжується вітер…” героїня залишає за собою право не робити поспішних висновків про певне явище:

Тремтіння, шелест, наростання –

і вітер бурею вже став…

А я повірю в це остання –

після садів і після трав [8, 20].

         У “Вітрилах” досить відчутно починає звучати любов до рідної землі. Поки що вона втілюється в повторюваному образі коріння (“О друзі мої!” [6, 11], “Заведіть мене, догори…” [6, 12], “Саджанець” [6, 57]) та в проникливій поезії про естонську поетесу, що волею долі була відірвана від своєї Батьківщини (“Лідія Койдула на чужині” [6, 14]).

         Вочевидь, до експериментальних доречно віднести вірші “Вечір” [6, 54], “Світанок” [6, 55], “Ніч” [6, 56]. У них відчувається “проба пера” в невластивому для Ліни Костенко ключі – суто метафоричному. Така художня система стане візитною карткою І. Драча, М. Вінграновського та інших представників розкутої та бурхливої образності. Самодостатня метафорика не могла розкрити той зміст, який тиснув на поетесу, був для неї життєво важливим і прагнув доконечного художнього втілення.

         Саме третя збірка “Мандрівки серця” (1961) явила ту щасливу зустріч змісту й форми, завдяки чому впізнається й пізнається великий дух видатної поетеси. Це без перебільшення в якісному плані етапна збірка. Можна стверджувати, що в ній завершилося становлення системи цінностей і сформувалися основні параметри поетики, які вже могли адекватно виражати важливий для Ліни Костенко зміст, її неповторний художній талант.

Варто окреслити й культурний контекст, який оточував Ліну Костенко. У Києві діяв Клуб творчої молоді, який організовував літературні вечори, присвячені видатним українським діячам. Наближалися сторічні роковини смерті Т. Г. Шевченка. Ставилися напівзаборонені п’єси Миколи Куліша, проводилися дискусії. Усе це мало виразно національний характер. Величезною популярністю користувалися публікації ідеологічних лідерів руху “шістдесятників” – Івана Дзюби, Івана Світличного, Євгена Сверстюка. “Ідея українського відродження набувала все більшого поширення” [10, 11].

         В особистому житті Ліни Костенко також відбулися події: було пережите кохання до поляка Єжи Пахльовського та народилася донька Оксана.

         Кохання до поляка розширило географію поетичних переживань. Польща подана в поезіях “Варшава” [7, 54], “Щецин” [7, 54], “Рани свого Якуба” [7, 57], “Ліхтарик” [7, 59] та в поемі “Чайка на крижині” [7, 60]. Польський світ завжди відзначався яскраво вираженим національним патріотизмом та активним релігійним життям. А такі цінності досить суттєво відрізняються від радянських, у межах яких дотепер і перебувала лірична героїня. Знайомство з іншим типом культури, як відомо, є запорукою формування різнобічного бачення дійсності. Саме цим і характеризується художній світ збірки.

         Коли говоримо, що Польща була причетна до духовної біографії ліричної героїні, то не можна не згадати в цьому зв’язку Т. Шевченка. Великий Кобзар також безпосередньо доторкнувся до польського світу майже тими ж регістрами душі [12, 301–333]. Польща певним чином стає стимулом, каталізатором внутрішніх процесів, які розширюють і поглиблюють художнє бачення, роблять його об’ємним і патріотично зорієнтованим.

         Друга подія в житті ліричної героїні Ліни Костенко – народження дитини (“Мій милий, мандрівнику гордий!” [7, 7] та “Оксані” [7, 49]) – важливий етап становлення й соціалізації людини. Відбувається переоцінка цінностей. Вічні поняття – материнство, любов тощо – постають більш конкретними, ближчими. Тому й викристалізувалася в “Мандрівках серця” одна з провідних мистецьких інтенцій Ліни Костенко – осмислення традиційних моральних та культурних цінностей. Таке настановлення є субстратом усієї збірки. Експлікованою вона постає у віршах “Кобзарю, знаєш…” [7, 4], “Кохання, вірність…” [7, 32], “Сонце зійшло…” [7, 43].

         Е. Соловей виділяє два підходи в осягненні культурно-художнього досвіду минулих епох: “Є інструментальний рівень засвоєння культури людиною: правила, схеми, стандарти, стереотипи. І є інший рівень – смисловий, далекий від утилітарного мислення. Це та сфера існування культури, яка присутня у духовному світі людини у невербальній формі” [17, 83]. Перед Ліною Костенко відкрився тепер саме другий рівень. У вірші “Кохання, вірність” вічні істини постають в образі вина (чується відгомін латинського виразу “in vino veritas”). Пізнання істини – шлях довгий, складний і болісний, тому вино й гірке (“яке гірке, яке гірке вино”). Лірична героїня відкрилася світові, прагнучи утвердити себе повноцінним суб’єктом культурного діалогу, відкидаючи чужі стереотипи в розумінні життя. Саме з таких позицій слід підходити до тлумачення вірша “Сонце зійшло…”:

Сонце зійшло,

як сходить віками…

Зігнувшись під вітром

в земний уклін,

впала верба на замшілий камінь,

збивши кору з корявих колін [7, 43].

Перед нами малюнок, який своєю лапідарністю нагадує японські віршовані форми – хоку й танка. Проте художня концепція твору Ліни Костенко помітно відрізняється від них. За рахунок підкресленої присутності ліричної героїні, її активного коментаря на передній план виступає не картина (схід сонця й падіння верби), а оцінка. У поезії заперечується безоглядне схиляння перед будь-якими авторитетами. Тому верба падає на “замшілий камінь”, а її коліна постають “корявими”. Таку категоричність, з одного боку, зумовлює певний комплекс неофітства, спричинений звільненням ліричної героїні від стереотипії радянського мислення, виходом на свій світоглядний шлях. З іншого боку, у цій категоричності виявляється одна з константних ознак характеру ліричної героїні Ліни Костенко – максималізм [15, 16].

         Те, що осмислення культурних цінностей стало провідним художнім завданням поетеси, спостерігається й у віршах воєнної тематики. Війна присутня в усіх ранніх збірках. У перших двох вона асоціювалася переважно із загибеллю людей (“Я була маленька і стривожена” [8, 44]), зі складними й болісними психологічними переживаннями як власними (“Були у мене за дитячих літ…” [6, 3]), так й інших (“Поштова скринька” [6, 5]). У вірші “Снопи” [6, 13] лірична героїня піднімається над вузьконаціональним почуттям і з вершини загальнолюдських цінностей гуманно ставиться до солдата ворожої армії.

         У “Мандрівках серця” з’являється, на перший погляд, несподіваний, але закономірний для нової художньої свідомості ракурс війни. Війна тепер не тільки вбиває людей та завдає їм невигойного болю, вона нищить культуру, духовні надбання. У поезії “Ввірвалась орда шалена…” подано картину нацистського шабашу, під час якого спалювали книги. Але протягом цього розгулу Зла в героїні зароджується й утверджується думка про те, що вічні цінності – незнищенні:

Але під небом синім,

аж поки земля жива, –

витають думки нетління.

Бринять неспалимі слова [7, 19].

         Велика увага до культури, гуманізм – основні духовні параметри шістдесятництва – “потребували” відповідних внутрішніх якостей митця. В. Стус із цього приводу писав: “Є часи, коли людина мусить відмовитися від власного “я”, щоб вивільнену енергію офірувати для загалу. Є й інші часи, коли – в інтересах загалу треба всіляко нагадувати і захищати своє природне право бути самим собою… Окресленість людської одиниці стала необхідною в часи, що знаменують кінець одних ідеалів та ілюзій і появу нового людського мислення” [18, 47]. А торкатися суспільно значущих тем поет повинен тільки “з позицій добре відчутного власного «я»” [18, 48]. Лірична героїня Ліни Костенко в “Мандрівках серця” досить виразно відчула власну духовну сутність. Особливо яскраво це помітно на прикладі поезії “Кобзарю, знаєш…” [7, 4].

         Щойно опублікований вірш одразу привернув увагу критиків. Його інтерпретували Й. Кисельов [5], Б. Антоненко-Давидович [1], Л. Новиченко [13] та інші. Своєї, сказати б, привабливості не втратив він і на початку ІІІ тисячоліття. Очевидно, поезія має потужну енергетику художньої думки, що забезпечує їй таку впливовість. Майже всі дослідники відзначали прикінцеві рядки: “Ще не було епохи для поетів, // але були поети для епох” [7, 4].

У цьому тепер усім відомому афоризмі особливо чітко простежується, що в розвитку художньої свідомості лірична героїня Ліни Костенко вийшла на якісно новий етап. Ключовим поняттям, що виражає нове бачення, є поняття особистої відповідальності людини перед світом.

         Це знайшло відбиток у двох віршах – “Конвойному Маноліза Глезоса” [7, 23], “На світі можна жить без еталонів” [7, 25], які в збірці вміщені поруч. Твори між собою пов’язані глибинним смислом. Перший подає зразок автоматизованої свідомості, єдиний хист якої – “вміння не думати”:

Тебе зарядили тупою звичкою.

Жорстокістю. Порохом пустоти.

Такий автомат не дає осічки.

Натиснуть курок – і вистрелиш ти [7, 23].

         У другому вірші окреслюються світоглядні парадигми, згідно з якими образ дійсності залежить тільки від особливостей бачення й сприйняття людини:

А все залежить від людських зіниць –

в широких відіб’ється вся епоха,

у звужених – збіговисько дрібниць [7, 25].

         Поетеса на початку 60-х років виразно побачила великого та небезпечного супротивника в суспільній художній свідомості – поверхове, у вигляді готових формул спекулятивне звертання до традиційних істин, що виражалося на рівні змістовому в бездумності, на рівні форми – у пустослів’ї та фразерстві. Б. Антоненко-Давидович “ухопив” таку рису художнього мислення Ліни Костенко: “Ми простимо молодому поетові, якщо він висловлюватиме нам думки, які вже чули десь і колись, аби лиш вони були подані в новій для нас формі…Нас більше улаштує навіть “стара свита, та не так зшита”, ніж “молоде вино в старих міхах” [1, 150].

         Найвагомішим аргументом звільнення світовідчуття ліричної героїні Ліни Костенко від радянського способу думання є тема творчості, яка для вільної та розкутої особистості має великий пізнавальний та виражальний потенціал, оскільки органічна, природна творчість чужа будь-якому контролю, будь-якому насиллю. У “Мандрівках серця” ця тема, власне, зазвучала своїм голосом і стала, як свідчить весь наступний доробок поетеси, однією з домінант її художнього мислення [10, 21–22].

         Проблема творчості розкрита в поезіях “Я жниця поденна” [7, 3], “Кобзарю..” [7, 4], “Свої і чужі тривоги” [7, 6], “Кобзар співав в пустелі Кос-Аралу” [7, 12], “Моя душа в твоїх лабетах” [7, 34] та ін.

         Насамперед слід відзначити, що з перших сторінок збірки перед нами постає лірична героїня, яка вже зробила свій життєвий вибір. Її доля – це доля митця, що усвідомив власний художній талант. Вона глибоко переконана: творча праця вимагає надзусиль. Цей смисл розкрито в образі жниці на полі:

Я – жниця довічна.

Працюю терпляче.

За радість труда

І за тисячний сніп [7, 3].

Віру в подолання труднощів вона черпає в героїчному минулому свого народу: “Та серце повік не здорожиться, // і страху не знає недаром. // Мій прадід був запорожцем. // Водив за пороги байдари” [7, 6].

Доля Т. Шевченка також додає їй оптимізму. Адже український геній всупереч усім обставинам спромігся виразити свій багатий внутрішній світ і в цьому плані самозреалізувався. Це лежить в основі вже цитованого нами афоризму з поезії “Кобзарю…”, що є гімном Митцю, ширше – Людині, яка спромоглася протиставити мінливому й суєтному світові свою безсмертну душу.

Лірична героїня не мислить духовного подвигу без його неминучих супутників – суспільних обмежень, національних утисків, державного насилля: “Правдивій пісні передзвін кайданів – // то тільки звичний акомпанемент” [7, 12]. Музична тональність цього образу знімає драматизм стосунків: митець – влада, оскільки прийшло глибоке усвідомлення їхньої органічної взаємозумовленості.

         У збірці перо Ліни Костенко торкається й суто мистецьких справ. Зокрема, вірш “Моя душа в твоїх лабетах” [7, 34] присвячений осмисленню феномена художнього слова, яке має адекватно вмістити в себе поетичні переживання (“тягар душі”) і точно донести їх читачеві (“у руки теплі, в очі теплі”). Складність такого процесу передається в метафоричній картині виснажливого походу слів по засніженому полю. Під час походу багато слів не доходять до кінцевої мети:

І підгинаються (слова – О.Т.)

І крижем

лежать в снігу. І – це кінець,

коли крилом, тяжким і хижим,

їх перекреслить олівець [7, 34].

Метафора “похід по засніженому полю” зовсім не випадкова в художній системі збірки. Смисловими зв’язками вона поєднується з такими поезіями, як “Я – жниця поденна…”, “Кобзарю…”, “Кобзар співав в пустелі Кос-Аралу…”, “Життя, як річку, не перейдеш вбрід” [7, 48] та з пафосом поеми “Мандрівки серця”. Саме це семантичне поле зі значенням “готовність долати життєві та творчі труднощі” було помічене провідними літературними критиками. Варто назвати лише заголовки статей – “Перед невижатою смугою” (Б. Антоненко-Давидович [1]), “Пора змужніння” (Л. Новиченко [13]), щоб побачити, який компонент художнього світу Ліни Костенко став предметом особливої уваги. Очевидно, це не могли не помітити, правда, у протилежній інтерпретаційній оцінці й функціонери від літератури, охоронці ідеологічної стерильності, бо наступні збірки поетеси “Зоряний інтеграл” (1963) та “Княжна гора” (1972) не були допущені до друку й у свій час не дійшли до читача.

Система цінностей чітко простежується в ставленні до проблем мистецтва. У поезії “Відозва до балакучого гостя” предметом критики виступає нездатність людини, наділеної художніми здібностями, до важкої наполегливої праці для реалізації художнього таланту й зумовлене цим пустопорожнє гаяння дорогоцінного часу: “Поки ми собі на здоров’я // тут говоримо про сотні тем, – // гине час, // стікаючи кров’ю // не написаних нами поем” [7, 42]. Бачить поетеса й украй шкідливу тенденцію, яка полягає в тому, що творча людина відзначається еготизмом: з непомірно великою самозакоханістю переживає свою присутність у мистецтві (вірш “Притча про ім’я” [7, 36]). Дратує її бездумна поезія, яка стала масовим явищем:

А скільки в нас поезій випадкових

з нічого й ні для чого виника!

Байдужих слів металу нетривкого,

думок затертих

і порожніх слів [7, 12].

Подібна вимогливість не меншою мірою стосувалася й самої ліричної героїні, адже обрана доля митця вимагала бути нещадним насамперед щодо власних слабкостей.

Формування теми творчості в третій збірці варто вважати тим, на наш погляд, найвагомішим аргументом, що свідчить про остаточний відхід від радянського способу художнього мислення й вихід на самостійні світоглядні та мистецькі горизонти. Цей процес спричинений потужним розвитком художнього таланту, активним формуванням гуманістичної системи цінностей у національних координатах і стрімким становленням особистості як “суб’єкта життя” [11, 156]. “Чиїми очима геній не починав би дивитися на світ, кінчає він завжди тим, що дивиться на нього своїми очима, – власне, з цього моменту й починається геній” [4, 167].

БІБЛІОГРАФІЯ

  1. Антоненко-Давидович Б. Перед невижатою смугою // Дніпро. – 1962. – № 11. – С. 150–157.
  2. Брюховецький В. Ліна Костенко: Нарис творчості. – К.: Дніпро, 1990. – 260 с.
  3. Валько І. Спотворений образ часу // Робітнича газета. – 1963. – 7 квітня.
  4. Гончаренко Н. В. Гений в искусстве и науке. – М.: Искусство, 1991. – 432 с.
  5. Кисельов Й. Один вірш // Літературна газета. – 1961. – 21 березня.
  6. Костенко Л. Вітрила. – К.: Рад. письменник, 1958. – 58 с.
  7. Костенко Л. Мандрівки серця: Поезії. – К.: Рад. Письменник, 1961. – 111 с.
  8. Костенко Л. Проміння землі: Вірші. – К.: Молодь, 1957. – 50 с.
  9. Куценко Л. Євген Маланюк: над рядками поезій Ліни Костенко // Поезія Ліни Костенко в часах перехідних і вічних: Матеріали круглого столу / Ред.-упоряд. Т. В. Шаповаленко. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2005. – 105 с.
  10. Ліна Костенко: Навчальний посібник-хрестоматія / Ідея, упорядкування, інтерпретація творів Григорія Клочека. – Кіровоград: Степова Еллада, 1999. – 320 с.
  11. М’ясоїд П. А. Загальна психологія: Навч. посіб. – К.: Вища шк., 1998. – 479 с.
  12. Непокупний А. Балтійські зорі Тараса: Художньо-документальне есе // У Вільні, городі преславнім… Художньо-документальний диптих. – К.: Дніпро, 1989. – С. 151–343.
  13. Новиченко Л. Пора змужніння // Літературна газета. – 1962. – 26 січня.
  14. Новомінський А. Молоді голоси // Радянська Україна. – 1958. – 4 березня.
  15. Панченко В. Поезія Ліни Костенко (Урок літератури). – Кіровоград, 1997. – 48 с.
  16. Равлюк М. Незыблемые устои // Правда Украины. – 1963. – 27 июня.
  17. Соловей Е. Неканонічна традиційність художника (Володимир Свідзинський) // Самототожність письменника. До методології сучасного літературознавства. Колективна монографія / Відп. редактор Г. М. Сивокінь. – К.: Українська книга, 1999. – С.81–103.
  18. Стус В. Феномен доби (Сходження на Голгофу слави). – К.: Знання, 1993. – 96 с.