ФІЛОСОФСЬКА КОНЦЕПЦІЯ ПОЕЗІЇ ФУТУРИСТІВ В. МАЯКОВСЬКОГО ТА М. СЕМЕНКА

Сайко А. А., вчитель російської мови та літературиСайко А. А.,
вчитель російської мови та літератури НВК «ЗНЗ І-ІІІ ступенів № 9 – спеціалізована школа»
Олександрійської міської ради Кіровоградської області,
вчитель вищої категорії, старший вчитель

ФІЛОСОФСЬКА КОНЦЕПЦІЯ ПОЕЗІЇ ФУТУРИСТІВ В. МАЯКОВСЬКОГО ТА М. СЕМЕНКА

Анотація. Наукове дослідження присвячено розгляду поетичної спадщини філософського спрямування двох знакових постатей авангардного мистецтва початку ХХ століття В. Маяковського та М. Семенка. Показано витоки ідеології В. Маяковського та М. Семенка. Зазначено, що світоглядні аспекти поетів мають підґрунтя французького інтуїтивізму та «філософії життя» А. Бергсона. Розкрито ставлення поетів до світу, мистецтва, релігії, кохання. Проведено паралель між віршованими рядками російського та українського поетів на основі застосування елементів компаративного аналізу.

Ключові слова: футуризм, «мистецтво майбутнього», деміфологізація поезії, інтуїтивізм, «філософія життя», метафізично-космічний процес, панфутуризм, кубізм, компаративний підхід.

ВСТУП

Одним з неоднозначних та неординарних напрямів в літературі й мистецтві є футуризм, який розпочався у добу заперечень, творення «мистецтва майбутнього», модернізації, «культу міста», як, зрештою, у добу маніфестацій, рухів, революцій та воєн. Футуризм, заперечуючи спадщину, закликає митців майбутнього поривати з традиціями. З-поміж письменників-футуристів можемо назвати Д. Бурлюка, В. Хлєбнікова, А. Кручьоних, О. Влизька, М. Скубу тощо. Та найбільш знаковими постатями були В. Маяковський та М. Семенко. Їхні творчі біографії поєднують у собі велич і трагізм того часу, хоча перший із них був надзвичайно звеличений, а другий невиправдано забутий в епоху «соціалістичного реалізму». Їх об’єднували епоха і футуризм.

Незважаючи на те, що ставлення до поетів тривалий час було абсолютно протилежним, проте ступінь вивчення філософської поезії і В. Маяковського, і М. Семенка, їхнього світогляду й естетичних поглядів, на наше глибоке переконання, залишається недостатнім.

Упродовж багатьох років дослідники цікавилися творчою спадщиною В. Маяковського. Традиційно його сприймали як апологета радянської влади й експериментатора-авангардиста. Останнім часом дослідження, що присвячені його поезії, розвиваються в руслі необхідності деміфологізації поета і розкриття невідомих сторінок його творчості. Новаторський підхід до вивчення літературного спадщини В. Маяковського знаходимо в монографіях В. Альфонсова, Н. Хаджиєва, В. Треніна, С. Бірюкова та інших.

Творчість Михайля Семенка в радянській критиці характеризували досить упереджено, що свідчило про відсутність незаангажованого аналізу українського поетичного авангарду. Нова хвиля інтересу до постаті Михайля Семенка виникла в 60 роках. Проте навіть у цей період можемо назвати поодинокі дослідження О. Полторацького, Лео Крігера та інші. На сучасному етапі розвитку літературної освіти спостерігаємо посилення інтересу до творчості поета. Цікаві дослідження зробили Ю. Лавриненко, Є. Адельгейм та інші. Проте навіть із урахуванням діяльності частини дослідників питання про вивчення етапів філософсько-естетичної еволюції поетів, їхньої філософської лірики в компаративному ракурсі не було предметом цілісного дослідження і залишається актуальним. Спроба розглянути світоглядні засади творчості Володимира Маяковського й Михайля Семенка, акцентуючи увагу на окремих етапах становлення філософсько-естетичних поглядів митців і їх реалізації у філософській ліриці, є особливо актуальною сьогодні за умов підвищеного інтересу до літературно-мистецького авангарду, його джерел та особливостей розвитку. Актуальність роботи пояснюємо ще й тим, що запропонований підхід допоможе відтворити об’єктивну картину ідеології поетів, визначити параметри їхньої творчої індивідуальності, а компаративний аспект питання дозволяє встановити генетичні, контактні та типологічні зв’язки творчості письменників, контакти російської та української літератур.

Метою дослідження є аналіз естетико-філософських творів Володимира Маяковського та Михайля Семенка як відображення їхніх світоглядних поглядів.

Згідно з темою та метою роботи визначено основні завдання:

  • розглянути творчість В. Маяковського та М. Семенка у концепції художньої та філософської парадигми авангарду;
  • простежити зв’язок між світоглядними установками митців і особливостями поетики їхніх творів 10-20 років ХХ століття;
  • виділити та проаналізувати моделі реалізації авторської свідомості  В. Маяковського й М. Семенка у тематичних полях поет – творчість, жінка – кохання, світ – Бог.

Об’єктом аналізу є філософська лірика поетів.

Предметом вивчення є взаємозв’язок філософських ліричних творів В. Маяковського й М. Семенка і культурно-філософського процесу епохи.

У дослідженні опиралися на такі методи: системно-цілісний і компаративний, який дозволяє  виробити  порівняльний  аналіз рішення схожих  проблем різними авторами. «Компаративний підхід допоможе усвідомити культуру як єдину систему текстів, причому, систему діалогічну, багаточасову, відкриту».

Наукова новизна дослідження полягає в спробі комплексного аналізу філософсько-естетичних особливостей поетики Володимира Маяковського й Михайля Семенка з урахуванням еволюційних процесів, що їх зазнали митці на різних етапах становлення. Новим баченням є розуміння футуристичного руху як послідовної світоглядної системи, формування якої зумовлено процесами внутрішнього духовного становлення Володимира Маяковського та Михайля Семенка.

Теоретичне значення роботи обумовлено тим, що її матеріал збагачує й доповнює уявлення про особливості формування футуризму в російській та українській літературі, розкриває своєрідність індивідуального стилю В. Маяковського та М. Семенка, відновлює та систематизує сучасні уявлення про значущість ліричної спадщини поетів у становленні засад поезії початку ХХ століття.

Практична цінність. Результати роботи стануть у нагоді вчителям зарубіжної та української літератур. Матеріал може бути використаний у процесі вивчення предметів літературного спрямування, у роботі гуртків і факультативів, у ході подальших наукових досліджень і методичних напрацювань.

РОЗДІЛ І

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ

1.1. Філософські основи формування світогляду В. Маяковського та М. Семенка

Поезія поетів-футуристів В. Маяковського та М. Семенка – явище самобутнє і водночас глибоко закономірне, відповідає духу переломного часу й тісно пов’язане із загальними тенденціями розвитку літератури й культури зазначеного періоду. Побачити і розкрити такий зв’язок можна завдяки співвідношенню ліричних творів поетів і контексту філософської думки того періоду, у який розвивалася творчість.

Мистецтву початку ХХ століття було характерне прагнення до взаємопроникнення різноманітних явищ культури. Новітні течії в різних царинах культури утворили в Росії та Україні на межі століть єдиний потік, що сполучав у собі безліч різних, інколи досить протилежних тенденцій: орфічне й демонічне, злободенне й вічне, відчайдушний скепсис, мрійливість, духовну утомленість і героїку. Зміщення смислових орієнтирів, характерне культурі XX століття, коли хиткою стає межа між святим і гріховним, смертю і народженням, коли хаос неврегульованого світу породжує інтерес до гротескового і незавершеного, стає поетичною нормою художнього світу В. Маяковського та М. Семенка. Атмосфера деструктивного світосприйняття сприяла формуванню особливого синтетичного типу свідомості.

Ідеологія В. Маяковського та М. Семенка ґрунтується на комплексі філософських ідей: зв’язок конкретної людини з усіма, вихід за просторові межі завдяки вічному духовному рухові, крізь час до безсмертя, прагнення зрозуміти загальний історичний закон життя, пафос зміни світу, культ молодості, сили, натиску, агресивності, вольового індивідуалізму, ідея підпорядкованості духовно-фізичного світу людини історичним законам.

Близькою на розуміння В. Маяковського та М. Семенка є концепція, сформульована французьким філософом, представником інтуїтивізму і «філософії життя» Анрі Бергсоном [2].

А. Бергсон, роздумуючи над межами життя і мистецтва, називав творчість прикордонним феноменом, дуже важливим на функціонування суспільства. Творчість, за А. Бергсоном, засіб і показник подолання самоти. Справжньою й первинною реальністю, на переконання філософа, є життя як метафізично-космічний процес, життєвий порив, творча еволюція. Структура його – тривалість, що може бути осягнена тільки за допомогою інтуїції, протилежної інтелекту, а аспекти тривалості – матерія, свідомість, пам’ять, дух. У футуризмі ідея життєвого пориву знаходить безпосереднє відображення. «Мистецтво є стремління, –зазначає у маніфесті М. Семенко. – Тому воно завжди є процес. Душа чоловіча живе в часі. Тому й мистецтво, як вираз душі, є рух» [17].

Відомо, що теза «рух задля руху» була ключовою у футуризмі. У М. Семенка ця думка звучить так: «Процес творчий динамічний субстаціонально. Футуризм в мистецтві проголошує красу шукання, динамічний лет. Ціль і здійснення в мистецтві у самім шуканні». Поет стверджує, що «у мистецтві цілком не цікаве все знайдене й пережите. Мистецтво є процес шукання й переживання, без здійснення». Це підтверджує й В. Маяковський: «Ми все привели в рух» [1].

Іншим важливим моментом, що його також запозичив футуризм із філософії А. Бергсона, було поняття «інтуїція». У М. Семенка постулат, який був основним у теорії А. Бергсона, сформульований у такий спосіб: «Творчість є інтуїція, теорія є напрям інтуїції» [2].

Таке поєднання «інтуїції» й «напрямку», тобто творчості і теорії, є характерним футуризму, який завжди намагався перенести теоретичні розробки на власний поетичний текст. Творчість М. Семенка може слугувати прикладом у процесі віднесення художнього тексту до відповідної теоретичної концепції, часто навіть не на користь тексту. У випадку з кверо-футуризмом такий підхід простежуємо досить чітко. Визначаючи творчість як «інтуїцію», М. Семенко стверджує, що «покладатись на інтуїцію дуже небезпечно. Бажаємо штучним рухом наблизити наше життя до тих границь, де у всесвітнім мистецтві починається нова ера». Теорія («напрям інтуїції») подано як поняття первинне, завдяки йому і може розвиватися власне творчість («інтуїція»).

Такий постулат підтверджує переконання В. Маяковського і М. Семенка в необхідності зміни зовнішніх обставин, що стануть наслідком зміни внутрішнього буття людини, підкреслює обов’язковість революційного перетворення життя.

Типологічну спільність творчих систем В. Маяковського і М. Семенка з експресіонізмом визначає, насамперед, сприйняття світу як деструктивної першооснови. Таке сприйняття виявлено у використовуванні монтажної побудови образної системи, вживанні в поетичній практиці семантичного, звукового й графічного зрушень. Людина у світі самотня, абсурдність навколишньої дійсності й очікування прийдешнього соціального вибуху – саме це зближує поетику В. Маяковського та М. Семенка з творчими установками європейського експресіонізму.

На В. Маяковського та М. Семенка особливий вплив спричинив марксизм. Саме на основі цієї теорії митці мріяли змінити культуру й світ.

1.2. Особливості футуризму

Термін «футуризм» належить італійському митцеві Філіпо Томазо Марінетті. Футуризм це – мистецтво антигуманізму, яке має відбити настання часу техніки. Спрямування футуризму можна виразити трьома «М»: місто, машина, маса.

З-поміж ознак футуризму виокремимо дві основні:

  • нове мистецтво зовсім не цікавиться людиною. Психологізм оголошено анархізмом. Психологізм – характерна риса міщанської літератури, яка вмирає. «Якщо цікавить душа – пізнай  машину» [10];
  • такому мистецтву характерний виключний динамізм, опоетизування руху, швидкості, зорові пошуки засобів зображення руху. Зупинка є злом, тому футуристи вживали такі принципи динамізації («прискорення») художнього тексту, як: подання запису без розділових знаків, великих і малих букв. На переконання футуристів, найбільше перешкод на рухомість спричиняють прикметники й прийменники. Першу позицію займає дієслово.

Футуризм – це тотальне заперечення, у тому числі й естетки.

1.2.1. Російський футуризм

Майже одночасно з італійським футуризмом утворений російський футуризм, який претендував на відокремленість від італійського й мав неабиякий вплив на  український футуризм.

Російські представники зуміли утворити власний оригінальний напрям у мистецтві. Будучи найрадикальнішим художнім напрямом передвоєнних років, футуризм розповсюджувався на живопис і поезію. Епатажний нігілізм російських футуристів програмно декларував Д. Бурлюк у збірці «Ляпас суспільному смаку», що мала девіз: «На захист вільного мистецтва» [12]. Збірку відкривав колективний маніфест, у якому пропагувалася відмова від класичних традицій, розрив із тими школами, що існували в сучасній літературі, були стверджені принципи нового поетичного напряму, засновані на «самодостатній самотворчості». Тон маніфесту спровокував критику та люті нападки на збірку, що одночасно виявлялося і рекламою для нового напряму: футуристи швидко придбали галасливу, скандальну популярність.  

Основне прагнення російського футуризму – реакція проти «музики вірша» символізму в ім’я самоцінності слова, проте слова не як зброї вираження певної логічної думки, як це було в класичних поетів і акмеїстів, а слова як самоцілі. У поєднанні з визнанням абсолютного індивідуалізму поета таке прагнення породило небувале словотворення, що в результаті призвело до теорії «незрозумілої мови». Прикладом може бути вірш О. Кручених: «Дірок, бул, щил / убещур / ськум / ви з бу / р л ез».

Представники футуризму прагнули до автономії та звільнення слова, відтак звучання й форма слова означали більше, ніж зміст. Вони намагалися змінити традиційну систему літературного тексту, починаючи від змішання різних жанрів і до синтезу декількох видів мистецтв (опера «Перемога над сонцем» (1913): музика М. Матюшина, текст О. Кручених, декорації К. Малевича).

У російському футуризмі існувало декілька груп, які постійно ворогували між собою. Давид Бурлюк заснував у своєму маєтку колонію футуристів «Гілея». Йому вдалося згуртувати навколо себе таких різних, яскравих і ні на кого не схожих особистостей, як В. Маяковський, В. Хлєбников, О. Кручених, Б. Лівшиц, О. Гуро – найвідоміші імена.

Російські футуристи орієнтувалися на мову «вулиці», рекламу, міський фольклор. «Обличчя» російського футуризму визначали кубофутуристи, які, подібно до художників-кубістів, розкладали все на найпростіші геометричні фігури: куби, лінії, квадрати.

​1.2.2. Особливості українського футуризму

Український футуризм був заснований М. Семенком у 1914 році як оригінальна літературно-мистецька течія.

Маніфести українських кверо-футуристів  «Сам» і  «Кверо-футуризм», що сповнені бажання прорватися крізь щільну облогу культурної відсталості, долучитись до модерних процесів світового мистецтва, форсували історично зумовлене  невстигання вітчизняної культури за авангардними тенденціями Росії та Європи. Культ динамізму, руху, який зумовлений ідеями інтуїтивізму, визначали загальний пафос теорії М. Семенка

Другий етап розвитку українського футуризму варто розглядати в системі подальших естетично-філософських пошуків М. Семенка, зокрема вироблення ним засадних положень «панфутуризму» і теоретичного обґрунтування ідеї «деструкції-конструкції» мистецтва. Коло проблем, що їх розробляли панфутуристи, було наслідком змін, яких зазнав європейський авангард наприкінці 10-початку 20 років ХХ століття. Разом із тим теоретичні й практичні пошуки українських авангардистів постулат про смерть мистецтва та заклики до формування «метамистецтва» – органічно сприйняті в контексті функціонування тогочасного європейського авангарду.

РОЗДІЛ ІІ

ФІЛОСОФСЬКО-ЕСТЕТИЧНІ ПОГЛЯДИ ПОЕТІВ-ФУТУРИСТІВ В. МАЯКОВСЬКОГО ТА М. СЕМЕНКА

Маніфестом футуристів в умовах краху старого світу стала поема «Облако в штанах» – значний програмний твір В. Маяковського. «Облако в штанах» якнайповніше відображає особливості поетики і світовідчування футуристів у цей період. У творі звучать всі основні теми і мотиви лірики десятих років: мотив майбутнього, мрія про перетворення світу, протест проти шаблонного мистецтва, викриття основ суспільного ладу і рішуче неприйняття дійсності, трагічна самотність у ворожому світі, пошук духовної сили, яка могла б прийти на зміну релігії, неможливість ідеальної любові та пристрасна мрія про гармонійне почуття. Поет звертається до етичних і соціальних проблем, намагається знайти сенс життя.

В. Маяковський не приймає сучасний світ і проголошує чотири заперечення: «Геть ваше мистецтво!», «Геть ваш лад!», «Геть вашу релігію!», «Геть вашу любов!» – чотири крики душі футуриста.

2.1. Ставлення до світу

Рубіж століть – це час великого краху і такої самої великої надії. Руйнується колишній світ з певними цінностями, ієрархією, уявленнями про природу людини. Відтак об’єктивний світ втрачає чітку визначеність.

Стосунки поета зі своїм часом завжди не прості, а в епоху соціальних катастроф вони сповнені особливого драматизму. Світ може повернутися до поета у такий спосіб, що нічого, окрім заперечення, у нього не викличе.

Саме такою була реакція поетів-футуристів. Причому їхнє бунтарство носило вселенський характер, їм взагалі властиві космічні масштаби.  Трагічна самотність, відчуття відчуженості від усього в цьому світі, відчуття власної непотрібності теж вимірюються в глобальних масштабах.

Утрачену цілісність світу і його різнорідність поети-футуристи зображували, використовуючи особливий прийом організації твору, так звану «мозаїку», коли  розповідь будується як на кубічних картинах: абсолютно різні факти, на перший погляд ніяк не пов’язані між собою, доповнюють один одного, дописуючи загальну картину до загальної. Низка осколків-епізодів поступово складає картину світу у творі.

Такий мозаїчний прийом організації оповіді реалізований в поемі В. Маяковського «Облако в штанах», коли абсолютно різні просторово-часові пласти співіснують в текстовому просторі на рівних: дія відбувається в кімнаті очікування коханої, на вулиці, у масштабах земної кулі і, нарешті, у небесного батька, а лейтмотивом усього стає мотив відчаю, що охопив ліричного героя: «Трясущимся людям /в квартирное тихо /стоглазое зарево рвётся с пристани. / Крик последний, –/ты хоть / о том, что горю, в столетия выстони!» [6]. До подібного прийому вдається і М. Семенко. У вірші «Місто над бухтою» тропіки змінюються зимним морем: «Я лину до тропіків / Я багну холодною глетчера / Я хочу прилащитись до зимного моря», а згодом зображенням вітру над скелями та польотом над землею: «Хочу буть диким як вітер над скелями / Хочу буть скелею щоб серця граніт / Розбився об серце, що пахне морелями / Блукає в душі де кохання і лід» [9]. Невтомний шукач М. Семенко експериментував. Він намагався відкинути старий світ. Вiн руйнував, щоб із уламків звести нову будову, складав, щоб знищити i знову почати все спочатку. Поет зближував далекі слова, поняття, уявлення й знову розводив їх.

Такі авангардиські прийоми, які активно використовували В. Маяковський та М. Семенко, дозволяли фіксувати образи в їх випадковому, первозданному вигляді, надавати творчому суб’єкту додаткові ступені свободи.

2.2. Ставлення до мистецтва

2.2.1. Відмова від класичних літературних норм

Особливе місце у світі мало зайняти мистецтво. Представники кожного літературного напряму намагалися знайти відповідь на запитання: «Яким має бути справжнє мистецтво?» Ф. Ніцше зазначав: «Мистецтво є великим стимулом до життя, – як можна вважати його безцільним» [7].

Це розуміли футуристи, які вважали, що саме їхня творчість має визначати сутність мистецтва майбутнього. Невипадково В. Маяковський називав свої вірші «сходинками у майбутнє»: «Грядущие люди! / Кто вы? / Вот – я, / весь / боль и ушиб. / Вам завещаю я сад фруктовый / Моей великой души» («Ко всему») [6].

В. Маяковський заперечував усе, що було створено в мистецтві попередніх епох. Саме з цього починається один із розділів його поеми «Облако в штанах»: «Славьте меня! / Я великим не чета. / Я над всем, что сделано, / Ставлю «nihil». / Ничего не хочу читать. / Книги? / Что книги!» [6].

Подібне заявляв і М. Семенко, декламуючи відмову від класичного мистецтва: «Крiм своїх вiршiв, жодного не читаю» («Зустрiч на перехреснiй станції»). У 1913 році вийшла перша збірка його поезій «Прелюд», а у 1914 році дві наступні «Дерзання» та «Кверо-футуризм». У них М. Семенко заявив про себе як футуриста і поклявся зруйнувати ту лірику, що існувала до того часу: «Розметерлінить поет Марінеттову тишу, / Перетворить аеропланно затоплений дзвін, / Замість драми – переживатиме на розі афішу» («Міркування») [9].

Новий час потребує рішучих, сміливих змін, нового світосприйняття. Продовжуючи задану В. Маяковським тему, М. Семенко заявляє про свій розрив із традиційною літературою: «Мені обридають рими / Хочеться спостерігати рухи слів / Щоб за ними тяглась моя думка / Музика самособойне плелась» («Куховарня») і пошук нового: «Я хочу кожний день / все слiв нових / Нових нових пiсень / iдей нових / Я хочу кожний час / новожиття / Горiть палать в екстазi / почуття / Нових нових пiсень / i тем нових / Я хочу кожний день / рокiв нових!» («Хочу») [9].

В. Маяковський, як і М. Семенко, уважав, що поезія в класичному рафінованому вигляді віджила себе: «Бросьте! / Забудьте, плюньте / и на рифмы / и на арии / и на розовый куст, / и на прочие мелахлюндии / из арсеналов искусств» («Приказ № 2 армии искусств») [6]. Поезія надто відірвалася від реальних життя і мови, якою говорить народ. Автор гіперболізує такий розрив. Перш за все потрібно відмовитися від далеких для народу тем і не оспівувати їх: «и барышню, / и любовь, / и цветочек под росами» («Облако в штанах») [6].

В. Маяковському важлива душа народу, а не його зовнішній вигляд: «Плевать, что нет / у Гомеров и Овидиев / людей, как мы, / от копоти в оспе. / Я знаю – / солнце померкло б, увидев/ наших душ золотые россыпи » («Облако в штанах») [6].

В. Маяковський, як йому здається, знайшов форму, котра дозволяє поєднати лірику з грубістю. Подібне поєднання спостерігаєм і в поезії М. Семенка, що стосується зображення сучасності. Грубість це зовнішній прояв життя, реальності, лірика внутрішнє, сокровенне. Хоча український поет-футурист не настільки різкий і  експресивний у своїх творах у порівнянні з його російським учителем. Поєднання грубості й лірики, як не парадоксально, складає, на переконання футуристів, значення поезії.

2.2.2. Образ ліричного героя

Образ митця, здатного перетворити світ, з’являється у вірші В. Маяковського «А вы могли бы?» Ліричний герой переживає недосконалість дійсності як свою особисту драму і як поштовх до дії. Він незадоволений міщанською буденністю, тому прагне все змінити силою власної волі, творчості, фантазії. Саме митець здатний відкрити навколо себе прекрасний світ: «На чешуе жестяной рыбы / Прочёл я зовы новых губ…» [6].

Мистецтво наділяє творця надзвичайними здібностями, що він може зробити виклик буденності. Та героєві не досить того, що він сам бунтує проти застарілого й недосконалого, йому потрібно, щоб усе людство розпочало боротьбу із бездуховністю, міщанством, вульгарністю.

«А вы ноктюрн сыграть могли бы / На флейте водосточных труб?» [6] – ця плакатна виразність підкреслює, що мистецтво підвладне змінити «водосточные трубы» старого світу на чудовий інструмент – флейту, що грає ноктюрн для нового життя. У цьому не просто бажання змін, у цьому – бунт, а у М. Семенка відображення власних фантастичних мрій.

Про зміну світу задумується і М. Семенко у вірші «Бажання». Перевертання світу, здійснене ліричним героєм поезії М. Семенка, має досить дивний вигляд. Він досягає місяця й дає йому «березової каші», роздає дітям зірки замість іграшок, а служниці Маші дарує весняні берези, щоб її покохав Петька. Михайль Семенко любить постійні зміни, постійну динаміку. Поету хочеться відірватися від реального світу і разом із прийдешніми поколіннями полинути в безліч  світів «оригінальних і капризних», пройти безліч шляхів, а також відчинити замкнені двері: «Ми проходимо до останнього пункту / Ми перемогли всі стихії й дощі/Я відчинив двері замкнуті – / Хто хоче зі мною гулять вночі?» («Запрошення») [ 9].

Таку саму цікаву прогулянку обіцяє поет і у другому вірші з аналогічною назвою «Запрошення». Цього разу він пропонує піднятися на Батиєву гору, бо там «гарно», «симпатично й різнобарвно».

Ліричні герої поетів дуже схожі на них самих. Герой В. Маяковського заявляє: «Наш бог – бег» («Наш марш»), що перегукується з думкою героя М. Семенка: «З експресовітром я товаришую. / Він вільний і зі мною бачиться завжди. / Слова безсловесні — заклику — чую, / Вони проймають, щоб мою душу взнав ти» («Експресовітер») [ 9].

Окрім того, поетів ріднить масштабність, індивідуалізм і яскрава колористика,  потреба самоствердження «я» в поезії й епатажний характер їхніх ліричних героїв.

Одна із головних тем поезії В. Маяковського «я». Відтак ліричний суб’єкт поезії одночасно є об’єктом лірики. Герой раннього В. Маяковського часто зухвало грубий, плотський, земний. Це недивно, оскільки футуристи культивували грубе, потворне, фізичне як першооснову життя. Їхнім принципом був антиестетизм, а їхню позицію вирізняв яскраво виражений бунтарський першопочаток. Тому настільки незвичайний образ ліричного героя В. Маяковського у вірші  «Нате!» Він  називає себе «грубим гуном», що насміхається над натовпом обивателів. Герой бореться, конфліктує з вульгарністю і міщанством.

Ліричний герой М. Семенка нагадує іншого героя В. Маяковського, якого ми бачимо в поемі «Облако в штанах» – «красивого, двадцатидвухлетнего», так з’являються образи «бунтливого Семенка», «вічного, сміливого й молодого» («Сонцекров») [9].

2.3. Ставлення до релігії

В. Маяковський уважає себе повелителем світу. У його творчості знайшла відображення теза Ф. Ніцше щодо поданої проблеми, яку пропагували майже всі футуристи: «Бог помер» [11, с. 146]. Особливість богоборства В. Маяковського полягає в тому, що на місце Бога поет ставить Людину (поки що в особі самого себе), яка  бере відповідальність за весь світопорядок, природу і, відповідно, за життя і смерть. У подальшому він припускає новий світопорядок, де вже людина, а не Бог буде господарем усього. В. Маяковський часто звертався до релігійних образів і мотивів, проте образи поета ніколи не відповідали біблійним, інколи він інтерпретував біблійні мотиви в принизливому тоні, інколи змінюючи смисл, здійснював підстановку, возвеличував до рівня божественного людські справи.

Біблійна тематика не особливо характерна творчості М. Семенка. У хвилини суму ліричний герой інколи поглядає на образ Христа («Парикмахер»), часом з’являються натяки на релігію, які абсолютно позбавлені сакрального характеру, приміром, богом стає електрика («Альбатрос»).

М. Семенко також відчуває себе володарем світу. Поет із задоволенням констатує: «я – сильний / І мені належить світ. / Як гарно бачити, що мій шлях вільний» («Я») [ 9]. Він мчить на зустріч сонцю й сонцю передає привіт.

Із сонцем спілкується і В. Маяковський («Необычайное приключение, бывшее с Владимиром Маяковским летом на даче»). Автор у фантастичному зовні сюжеті розкриває порівняння, що виявляє основну художню ідею вірша: поезія – світло, сонце. Алегорична форма допомагає поету яскраво й образно виразити власне розуміння ролі поезії, мистецтва в суспільстві. Мета сонця світити людям, давати життя всьому живому на землі. Таким невтомним трудівником має стати поет. Світло поезії для людей те саме, що світло сонця. І поет, що зрозумів це, радісно несе свою нелегку ношу: «Светить всегда, / светить везде, / до дней последних донца, / светить / и никаких гвоздей! / Вот лозунг мой / и солнца!» [6].

У ліричних творах В. Маяковського та М. Семенка ніби відбувається «зрощення»  ліричного «я» поетів з їхніми біографіями. Ліричний герой В. Маяковського дещо різкий, зухвалий, ліричний герой М. Семенка – імпульсивний і рішучий, та обидва завжди відкриті, відверті, здатні до великих змін.

2.4. Інтимна поезія

«Любов – це факел, який повинен світити нам на вищих шляхах», –стверджував Ф. Ніцше [8].

Тема любові займає особливе місце у творчості В. Маяковського й М. Семенка. У їхніх ранніх віршах на цю тематику переважає інтонація довірлива, розкута, інтимна, невимушена.

Акцентована автобіографічність ліричних героїв також зближує В. Маяковського з М. Семенком. Окрім цього, у їхніх творах наявні спільні образи. Це, передусім, образ казкового Арлекіна, з яким уособлюють себе В. Маяковський і М. Семенко. Останній бачить себе і в образі П’єро. Арлекін сміється над натовпом, а П’єро сам страждає.

М. Семенко маскується за П’єро – ліричним героєм, близьким до внутрішніх душевних поривань самого поета. Незважаючи на всі переживання й турботи, твори про П’єро проймає неймовірне відчуття щастя від кохання. М. Семенко, здається, на весь світ хоче прокричати: «Хочу заплющити очі тісніше тісніше / Душу свою відчувати струнніше струнніше / Я люблю / Я люблю / Я люблю» («П’єро кохає») [9].

До велетенських масштабів виростає кохання у В.Маяковського. У його віршах усі почуття напружені до грані. Просте споглядання ніколи не було властиве його пристрасному, бурхливому темпераменту. «Громадина – любовь, громадина – ненависть,» – тільки так він визначає свої почуття («Люблю») [ 6].

Відчувається, що поети тільки хочуть здаватися грізними, зухвалими, упевненими в собі, та насправді вони не такі. Їхні душі, навпаки, прагнуть дружби, любові, розуміння.

М. Семенко порівнює себе з метеликом: «Я мов метелик я білий білий / Як він химерний як він несмілий / Літаю біло у білім сяйві / Лечу для лету летить у рай він» («Метелик») [9].

Страх і беззахисність В. Маяковського відчуваємо у вірші «Лиличке», що став справжнім зразком інтимної лірики. Твір передає  надзвичайну емоційну напруженість та характеризується гострим динамізмом. На особливу близькість стосунків, інтимність твору вказує підзаголовок до нього – «Замість листа». Ліричний герой поезії В. Маяковського, який до цього здавався сильним і грубим, перетворюється на ніжного і беззахисного. Кожне слово сповнене неспокоєм і страхом перед можливістю назавжди втратити кохану: «Дай в последнем крике выреветь /горечь обиженных жалоб». Гіперболічні паралелі з морем та сонцем дозволяють передати велич і неосяжність власної любові: «Кроме любви твоей, / Мне / нету моря, / а у любви твоей и плачем не вымолишь отдых», «Кроме любви твоей, /мне / нету солнца…». Він з неймовірним хвилюванням чекає зустрічі з коханою. Безплідні очікування любовного побачення доводять героя до несамовитості:  «Дай хоть / последней нежностью /выстелить твой уходящий шаг» [6].

Незвичайний стан викликає також у ліричного героя М. Семенка очікування зустрічі з коханою. По-особливому з’являється  дівчина у творах М. Семенка. Інколи – це зовсім несподівана поява: «Червоноплямиться за оградою парку / То мила йде» («Мила йде») [9].

Усього двовірш, навіть менший за японську хайку, служить на вираження надзвичайного почуття, сподівання. Ще тільки з’явилася червона плямка за огорожею парку, а поет у ній уже вгадує постать коханої. Кохання М. Семенком сприймається як щось прекрасне і невідворотне: «Вона мене оболесила, вона мене занадсонила / Мені ж здавалось, що підійме мене до вершин! / Ах, невже вона навіки серце моє розореолила! / Ах, невже, невже тут мені кінець і загин!» («Вона») [9]. У поезії розкривається беззахисність ліричного героя перед власним коханням. М. Семенко відчуває заблуканим у коханні й затопленим у ньому: «Осінні скрипки, в саду оркестри симфонії / То кохання моє, моє кохання-захопленість. / Люди озброєні, мрії озброєні, мови озброєні, / А у мене тільки затопленість, тільки захопленість» («Осіння симфонія»); «Сю осінь я заблуджусь у муках / Серед жовклого листя заблуджусь у коханні. / Я заблуджусь у коханні, / Заблуджусь у коханні, / В осінніх муках» («Серце в блуканні») [9].

Серце ліричного героя В. Маяковського перетворюється на іграшку в руках коханої: «Пришла / деловито, / за рыком / за ростом / взглянув, / Разглядела просто мальчика / Взяла / отобрала сердце / и  просто / пошла играть/ как девочка мячиком» («Люблю») [6].

Поети по-особливому сприймають своїх коханих, для цього вдаються до незвичних засобів, образів, асоціацій.

Кохана В. Маяковського в поемі «Облако в штанах» прирівнюється то до Матері Божої, то до розпусниці Марії-Магдалини. У поемі герою протистоїть уесь світ: усі живі й неживі предмети, місто й дощ за вікном, сам час. Дійство розгортається на фоні Всесвіту, історії людства. Герой бажає усамітнення з коханою. Він прагне в інтимний, особистий простір людини, де можна говорити «тихо», де звучать не прокляття і заклики, а слова любові й молитви.

Цікавим є вірш про кохання М. Семенка «…про білі ночі. Про рожевий сутінок…». Із неабиякою інтимністю передаються враження ліричного героя. Явно експериментальною є будова твору. Вірш починається з маленької літери, і після крапки кожне слово написане також з маленької літери. Усі речення називні, короткі, за допомогою яких перераховуються факти. Вони схожі на уривки думок і вражень: нові пісні на старій віоліні, найтихший гомін, шепіт у молодокущах, і хвилі, метелик білий, метелик синій. І все різко змінюється, коли з’являється дівчина. Вона викликає захоплення. Це не просто дівчина – це Стрункодівчина, Русодівчина, Руходівчина, Теплодівчина. Усі слова написані з великої літери, навіть після коми. Так формальними засобами підкреслено значимість цього образу у творі. Перед нами проходять розлуки й зустрічі, чекання і сподівання.  Виняткове за силою почуття часто приносить не радість, а страждання. Проблеми у коханні прирівнюються до хвороби, а то й до смерті.

У поемі В. Маяковського «Облако в штанах» звучить, ніби сповідь, несамовита розповідь людини, що змучилася нестерпними душевними стражданнями від болю. Герой не всім довіряє, розкривається перед мамою лише тому, що не знаходить інших слухачів: ні, він хворий не на малярію, він – «прекрасно болен».

Із цими рядками ніби перегукується вірш М. Семенка: «Мамо. Страждає твій син / Мамо. Погибає він / Мамо. Так хутко загин / Мамо. Жалібний дзвін. / Од жінки маю життя. / Загину од жінки теж. / Мамо. Спалило чуття. / Я коло смерті меж» («Смерть») [9]. Однак у рядках знехтуване кохання прирівнено до смерті.

У творах М. Семенка поєднуються відчуття великого щастя кохання і драматизм розлуки. Але у нього ніколи не вмирає надія на зустріч, на вирішення проблем.  Він вірить у любов щиру, жагучу, вірну, котру не можуть знищити ні сварки, ні  кілометри. «Потяг пролинув. Її вже нема. / Зникли очі й веселий рот. / Залишилась в уяві всмішка німа. / Осиротів мій bloc-notes» («Потяг пролинув. Її вже нема…»).

«Сьогодні середа лише завтра побачусь / Завтра четвер. / Я з нудьгою своєю ношусь не розстанусь / Нудьга нудьга відтепер» («Четвер»).

В. Маяковський сумнівається у можливості щасливого кохання. Цей світ, ця дійсність забрали в поета кохану, украли його любов. «Завтра ты забудешь, что тебя короновал», – В. Маяковський  кричить: «Любить нельзя!» Однак не любити він не міг. Без коханої для нього світ перетворюється на пекло, життя втрачає сенс. Почуття ліричного героя визначаються особливою шляхетністю. Усвідомлюючи невідворотність «розлуки», не знаючи «где она и с кем», він залишається вірним своєму коханню назавжди. «Кроме любви твоей нет имени у солнца», – пише автор у вірші «Лиличке» [6].

За кожним віршем В. Маяковського і М. Семенка виразно відчувається реальність пережитого. Вірші про кохання сповнені свіжої думки й почуття, створений у них образ вражає щирістю й відкритістю.

Зазначимо, що інтимна лірика поетів-футуристів є відображенням певного парадоксу: поети завжди виступали проти естетизації,  і водночас створювали справжні шедеври.

ВИСНОВКИ

В. Маяковський і М. Семенко послідовно сприймали і висловлювали основні філософські погляди своєї епохи. Доцільно визначити, що на всіх етапах футуристичної діяльності поети завжди намагалися бути в контексті найновіших процесів світового мистецтва і філософської думки. Захоплення ідеями А. Бергсона, Ф. Ніцше, пізніше звернення до марксизму, активне зацікавлення експресіонізмом знайшли відображення в ранніх ліричних творах поетів.

Методи й прийоми створення тексту В. Маяковським і М. Семенком характерні авангардному мистецтву. Формат авангарду є одним з основних способів вираження авторської свідомості й формування основ поетики сучасності. Комплекс філософсько-естетичних питань, що ними оперували футуристи, безперечно свідчив про функціонування літературного авангарду в системі актуальних на той час науково-мистецьких тенденцій.

Основу російського футуризму становив кубофутуризм – течія, згідно з якою поети вдавалися до найбільших формальних експериментів, так як В. Маяковський – кращий представник течії. У середовищі українського футуризму вирізнялися такі течії: кверо-футуризм пошуковий футуризм, коли обожнювалися рух, шукання, динаміка; панфутуризм – знищення понять «старого» мистецтва, якому було протиставлено «метамистецтво». Саме ці ідеї послідовно у своїй творчості втілював М. Семенко.

Вклад, зроблений В. Маяковським та М.Сем енком у розвиток поезії, доволі значний. Новаторство характеризує всі сторони їхньої творчості: ліричний зміст, образність мови, стиль, ритмічну й звукову будову вірша. Поети створили оригінальну й цілісну систему, окремі частини якої нерозривно пов’язані між собою, форма поетично злита зі змістом і в найкраще виражає його. В. Маяковський і М. Семенко – тонкі лірики, незвичайно обдаровані стилісти, справжні бунтарі проти старого світу, причому їхнє бунтарство носить космічний характер. Трагічна самотність, відчуженість від усього в цьому світі, відчуття власної непотрібності вимірюються в глобальних масштабах.

Поети розуміли, що світ утратив свою цілісність. З метою відображення такого світу вони використовували так звану «мозаїку», коли розповідь будується на кубічних картинах. Вони руйнували, щоб із уламків звести нову будову, складали, щоб знищити i знову почати все спочатку. Найдальші поняття, слова, образи зближували, щоб потім знову їх розвести в різні сторони.

В. Маяковський та М. Семенко заперечували усе, що було створено в мистецтві попередніх епох, заявляли про розрив з традиційною літературою. Новий час вимагав рішучих, сміливих змін, нового світосприйняття.  

На зміну класичній літературі приходить інша лірика, дещо груба, зухвала, напориста, могутня. Грубість це зовнішній прояв життя, лірика його внутрішня частина. З позицій поетів-футуристів, саме поєднання грубості й лірики складає значення поезії. Проте варто зазначити, що український поет-футурист не настільки різкий і експресивний у своїх творах у порівнянні з його російським учителем.  

Письменників зближує індивідуалізм, масштабність, яскрава колористика, потреба самоствердження «я» в поезії й епатажний характер їхніх ліричних героїв. Образи, створені В. Маяковським та М. Семенком, переживають недосконалість дійсності як власну драму і як поштовх до дії.

Одна із провідних тем поезії В. Маяковського і М. Семенка «я». У ліричних творах поетів ніби відбувається поєднання ліричного «я» з їхніми біографіями. Ліричний герой В. Маяковського дещо різкий, зухвалий, ліричний герой М. Семенка – імпульсивний  і рішучий, проте обидва завжди відкриті, відверті, здатні до самопожертви та великих змін.

В. Маяковського з М. Семенком також зближує особлива автобіографічність ліричних героїв Найбільше це характерно для інтимної поезії. До велетенських масштабів виростає кохання у В. Маяковського та М. Семенка. Усі почуття напружені до межі. Зрозуміло, що поети тільки намагаються здаватися грізними, зухвалими, упевненими в собі. Та насправді їхні душі чекають дружби, любові, розуміння.

Перед нами проходять розлуки й зустрічі, чекання і сподівання. Виняткове за силою почуття часто приносить не радість, а страждання, поєднуються відчуття великого щастя кохання і драматизм розлуки. Проблеми у коханні рівнозначні хворобі, а то й смерті.

У творах М. Семенка ніколи не вмирає надія на зустріч, на вирішення проблем, у той час, як В. Маяковський сумнівається у щасливому коханні. Цей світ, ця дійсність забрали в нього віру в можливе поєднання двох закоханих сердець. Та шляхетність почуття допомагає йому залишатися вірним своїм ідеалам.

Незважаючи на зовнішню схожість поезій В. Маяковського та М. Семенка манера оповіді поетів доволі відрізняється. Імпресіоністичність бачення світу дозволили М. Семенкові виробити власну, не схожу на іншу, ліричну інтонацію поетичних циклів. В. Маяковський у деяких випадках грубий, навіть наближається до натуралістичного зображення. Його авангардна поетична мова суттєво розширює межі інтимної поезії.

Отже, кожний із поетів створив оригінальну й цілісну поетичну систему, яка у свій час мала неабиякий вплив на розвиток культури.

Футуризм і сьогодні залишається однією з найцікавіших і найпарадоксальніших сторінок в історії новітньої  літератури. Незважаючи на екзотичність мислення Володимира Маяковського та Михайла Семенка, непримиренність їх натур, їхні твори мають посісти належне місце в літературному процесі як самобутнє й оригінальне явище.

Неможливо охопити всі нюанси зазначеної теми. Проблема визначення світоглядних основ  представлених поетів-футуристів, поза сумнівом, вимагає подальших досліджень і літературознавчих розвідок.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Альфонсов В. Н. Нам слово нужно для жизни: В поэтическом мире Маяковского / В. Н. Альфонсов. – Л. : Наука, 1984. – 248 с.
  2. Бергсон А. Творческая эволюция / А. Бергсон. – Минск : Наука, 1999. – 361 с.
  3. Бирюков С. Поэзия русского футуризма / С Бирюков. – М. : Новая библиотека  поэта, 1999. – 240 с.
  4. Бурлюк Д. Ляпас суспільному смаку [Електронний ресурс] / Д. Бурлюк. – Режим доступу: http://www.ukremb.ca .
  5. Гончар І. Поетична трикстеріада Михайля Семенка / Гончар І. // Слово і час. – 2005 – № 8.
  6. Маяковский В. Все стихи. Русская поэзия [Електронний ресурс] / В. Маяковский. – Режим доступу: http://rupoem.ru/mayakovskij/all.aspx .
  7. Ницше Ф. Сумерки идолов, или как философствуют молотом [Електронний ресурс] / Ф. Ницше. – Режим доступу: http://thelib.ru/books/nicshe_fridrih/sumerki_idolov_ili_kak_filosofstvuyut_molotom-read-4.html .
  8. Ницше Ф. Так говорил Заратустра [Електронний ресурс] / Ф. Ницше. –Режим доступу: http://prozaik.in/fridrih-nicshe-tak-govoril-zaratustra.html?page=21 .
  9. Семенко М. Вірші. Українська література [Електронний ресурс] / М. Семенко. – Режим доступу: http://ukr-lit.net/semenko/244-virshi.html .
  10. Футуризм [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://uk.wikipediaorg/wiki .
  11. Хайдеггер М. Слова Ницше «Бог мёртв» / М. Хайдегер // Вопросы философии. – 1990. – № 7. – С. 143-175.
  12. Шкловский В. Б. Вышла книга Маяковского «Облако в штанах» / В. Б. Шкловский // В. В. Маяковский. Стихотворения. Поэмы. Статьи. – М. : Наука, 1996. – 124 с.