Тіхоненко С. О.,
вчитель світової літератури гімназії  №9 Кіровоградської міської ради Кіровоградської області, вчитель вищої категорії, вчитель-методист

Хронотоп у смисловому полі сонетів У. Шекспіра

У багатій літературній спадщині, яку залишив нам Шекспір, «Сонети» займають особливе місце. Значну частину написаного ним – власні п’єси – Шекспір призначав різноманітній аудиторії глядачів загальнодоступного театру. Поеми «Венера та Адоніс» (1593) і «Лукреція» (1594) були адресовані вузькому в ті часи колу освічених читачів. Сонети ж створювалися не на публіку і навіть не знавцям поезії, а були розраховані на окремих людей з близького оточення поета.

Лірика Шекспіра може бути оцінена певною мірою тільки у зв’язку з багатовіковою поетичною традицією. Ії коріння бере початок у поезії Давньої Греції та Риму. Більш близькою за часом була лицарська лірика середніх віків, котра перейнята поетами-гуманістами епохи Відродження, зокрема В. Шекспір був зобов’язаний видатному італійцеві Франческо Петрарці (1304-1374), родоначальнику всієї нової європейської лірики.

Сонет має сувору, жорстку віршовану форму, що вимагає від поета високої майстерності. Варто зазначити, що в ньому завжди чотирнадцять рядків: один восьмивірш й однин шестивірш. Проте англійські поети надали сонету простішу і вільнішу метричну структуру: три чотиривірша і заключний двовірш. Саме так побудовані шекспірівські сонети. Як і в класичному італійському сонеті, кожен вірш присвячений одній темі. Зазвичай Шекспір використовує наступну схему: перший чотиривірш визначає тему вірша, другий містить її розвиток, третій підводить до розв’язки, рішенню теми, заключний двовірш в афористичній лаконічній формі висловлює підсумок. Іноді це висновок того, про що описано в сонеті, іноді, навпаки, різке протиставлення тому, про що говорилося раніше.

Окремі сонети за структурою виходять за рамки усталеної обов’язкової схеми. Сонет 126 складається із дванадцяти рядків замість чотирнадцяти. До того ж рядки римуються попарно. Можливо, У. Шекспір порушенням звичної схеми бажав підкреслити, що цим віршем завершується цикл, присвячений молодому другові.

Хоча з сонетів була складена книга, Шекспір зовсім не писав за попередньо задуманому плану. Сонети були творами «на випадок», відгуками на те, що відбулося з поетом, його другом, коханою жінкою. Сонети – свого роду ліричний щоденник. Шекспірознавці доклали чимало зусиль, щоб об’єднати сонети поета, які дійшли до нас, в єдиний сюжетний цикл.

Низка сонетів присвячена темі поезії, наскільки поетична мова здатна відтворити образ людини і висловити почуття, що володіють поетом.

Сонети можна розподілити на такі тематичні групи:

І. Сонети, присвячені другу: 1-126.

1. Оспівування друга: 1-26.

2. Випробування дружби: 27-99:

а) гіркота розлуки: 27-32;

б) перше розчарування в другові: 33-42;

в) туга та побоювання: 43-55;

г) відчуження та меланхолія: 56-75;

д) суперництво з іншими поетами: 76-964.

е) «зима» розлуки: 97-99.

3. Тріумф поновленої дружби: 100-126.

ІІ. Сонети, присвячені смаглявій коханій: 127-152.

ІІІ. Закінчення – радість та краса кохання: 153-154.

Художній простір сонетів – простір людської душі, багатогранність людського існування. У нашій роботі спробуємо дослідити, як «працює» час в сонетах У. Шекспіра, чи змінюється гра часу в кожній тематичній групі.

У першому циклі з сонетів постає друг поета, прекрасний і знатний юнак. У сонетах, що присвячені оспівуванню друга, ліричний герой возвеличує красу юнака, проте його непокоїть те, що час спливає швидко, і божественна краса зів’яне, він закликає друга не марнувати час і залишити на землі слід:

Жалея мир, земле не предавай

Грядущих лет прекрасный урожай!

Сонет 1 (пер. С. Маршака)

Примітка. Далі за текстом подані сонети в перекладі С. Маршака.

У смисловому полі сонетів зазначеної групи час можемо розподілити на такі кола: теперішнє, в якому над світом сяє душевна та фізична краса друга; майбутнє, що принесе тлін та загибель краси (перший та другий катрени):

Когда твоё чело избороздят

Глубокими следами сорок зим…

Сонет 2

Смотри же, чтобы жёсткая рука

Седой зимы в саду не побывала,

Пока не соберёшь цветов, пока

Весну не сохранишь на дне фиала

Сонет 6

Проте в третьому чотиривірші та в двовірші, що завершує сонет, ліричний герой подає альтернативу майбутньому: життя можна продовжити: воно житиме в нащадках, в коханні та творіннях ліричного героя:

Пускай с годами стынущая кровь

В наследнике твоём пылает вновь!

Сонет 2

Оставь же сына, юность хороня,

Он встретит солнце завтрашнего дня!

Сонет 7

Но пусть мой стих, как острый нож садовый,

Твой век возобновит прививкой новой!

Сонет 15

А у тебя не убывает день,

Не увядает солнечное лето.

И смертная тебя не скроет тень –

Ты будешь вечно жить в строках поэта.

Сонет 18

Старайся же себя оберегать –

Не для себя: хранишь ты сердце друга.

А я готов, как любящая мать,

Беречь твоё от горя и недуга.

Одна судьба у наших двух сердец:

Замрёт моё – и твоему конец!

Сонет 22

Характерно, що минулого не існує для ліричного героя, є тільки теперішнє, в якому він щасливий з коханим другом та майбутнє, щоб зберегти Красу. Знаменно, що з кожним сонетом віра в те, що ліричний герой увіковічить свого друга власною творчістю та коханням зростає, окрім того, в сонетах підсилюється мотив невмирущості мистецтва, який пронизує сонети всіх тематичних груп:

Мой глаз гравёром стал и образ твой

Запечатлел в моей груди правдиво.

С тех пор служу я рамою живой,

А лучшее в искусстве – перспектива.

Сонет 24

Сонети, які ввійшли в групу «Гіркота розлуки» «працюють» в основному минулим і теперішнім часом: ліричний герой страждає без свого друга, його думки, почуття повернені в минуле, він з тугою та печаллю згадує ці дні, коли друг був поруч. Теперішнє для ліричного героя – джерело болю та страждань:

Когда на суд безмолвных, тайных дум

Я вызываю голоса былого, –

Утраты все приходят мне на ум,

И старой болью я болею снова.

Сонет 30

І лише минуле стає для героя по-справжньому цінним та значущим:

В тебе нашли последний свой приют

Мне близкие и памятные лица,

И все тебе с поклоном отдают

Моей любви растраченной частицы.

Всех дорогих в тебе я нахожу

И весь тебе – им всем – принадлежу.

Сонет 31

У 32 сонеті з’являється образ майбутнього, проте майбутнє ліричний герой бачить тільки в своїх творіннях, які залишаться після його смерті, і які друг порівнюватиме з творами поетів прийдешніх поколінь. Та героя найважливіше любов, що живе в його творчості:

Ведь если бы я не отстал в пути,

С растущим веком мог бы я расти

И лучшие принёс бы посвященья

Среди певцов иного поколенья.

Но так как с мёртвым спор ведут они,

Во мне любовь, в них – мастерство цени!

Сонет 32

В сонетах, які ввійшли в групи «Перше розчарування в другові» та «Туга та побоювання», простір сонетів починає розширюватися: з’являється образи сонця, місяця, землі, дощу, бурі, повітря та вогню. Любов для ліричного героя стає цілим всесвітом: освітлює життя, як сонце, але   й катує дощем та бурею:

Блистательный мне был обещан день,

И без плаща я свой покинул дом.

Но облаков меня догнала тень,

Настигла буря с градом и дождём.

Сонет 34

Ліричний герой повністю злитий зі світом, з природою, він сам стає природою і несе своєму другові любов зі всіма стихіями:

Пускай моя душа – огонь и дух,

Но за мечтой, родившейся в мозгу,

Я, созданный из элементов двух –

Земли с водой, – угнаться не могу.

Земля, – к земле навеки я прирос,

Вода, – я лью потоки горьких слез.

Сонет 44

Другие две основы мирозданья –

Огонь и воздух – болем легки.

Дыханье мысли и огонь желанья

Я шлю к тебе, пространству вопреки.

Сонет 45

Час у сонетах стає миттю, в якій любить, страждає та творить ліричний герой:

…

Пересекают мысли океан

С той быстротой, с какой наметят цель.

Сонет 44

Как счастлив я!.. Но вновь через мгновенье

Летят к тебе и мысли и стремленья.

Сонет 45

Майбутнє в сонетах указаних тематичних груп безрадісне, попереду ліричний герой бачить тільки тугу, самотність та печаль:

Я думаю, с тоскою глядя вдаль:

За мною – радость, впереди – печаль.

Сонет 50

І тільки мистецтво ладне вступити в змагання з часом і увіковічити кохання та коханого друга:

Замшелый мрамор царственных могил

Исчезнет раньше этих веских слов,

В которых я твой образ сохранил.

К ним не пристанет пыль и грязь веков.

Сонет 55

У сонетах, що об’єднані назвою «Відчуження та меланхолія», читач спостерігає, як час набуває для ліричного героя великого, навіть, доленосного значення, він стає зримим, явно-відчутним, саме від часу залежить зустріч із дорогою людиною та розлука з нею:

Я про себя бранить не смею скуку,

За стрелками часов твоих следя.

Не проклинаю горькую разлуку,

За дверь твою по знаку выходя.

Сонет 57

Избави бог, меня лишивший воли,

Чтоб я посмел твой проверять досуг.

Считать часы и спрашивать: доколе?

В дела господ не посвящают слуг.

Сонет 58

Ліричний герой усвідомлює швидкоплинність часу. У сонетах перед нами пропливає життя людини від дитинства до глибокої старості, смерть – фінал людському існуванню. Напружений драматизм, що притаманний всім сонетам Шекспіра, розв’язується усвідомленням того, що єдина зброя проти смерті –мистецтво:

Оружье это – чёрная строка.

В ней все цвета переживут века.

Сонет 64

Надежды нет. Но светлый облик милый

Спасут, быть может, чёрные чернила!

Сонет 65

Як бачимо, тема творчості, перемога митця над смертю з кожним сонетом набуває все більшої сили. Для ліричного героя в його стражданнях, радостях найважливішим є творіння, здатність кинути виклик смерті. У сонетах зазначеної групи звучать тривожні думки про недосконалість світу та людей, недарма в 64 та 65 сонетах з’являються образи чорних рядків та чорних чорнил, підкреслюючи, що світ, який постає в сонетах, – трагічний, сповнений болю та страждань. Особливої напруги зазначені мотиви набувають в найдраматичнішому сонеті збірки – 66. Знаменитий сонет перегукується з монологом Гамлета «Бути чи не бути?» з трагедії Шекспіра «Гамлет», що, в свою чергу, є центральним у творі. Ницість та підлість керують світом, життя стало для ліричного героя нестерпним, він кличе смерть, проте єдине, що тримає його в цьому світі – любов. Час в сонеті ніби зупиняється, підсилюючи атмосферу повної безвиході:

Зову я смерть. Мне видеть невтерпёж

Достоинство, что просит подаянья,

Над простотой глумящуюся ложь,

Ничтожество в роскошном одеянье.

Сонет 66

Образ майбутнього знову з’являється в сонетах, що присвячені полеміці та суперництву з іншими поетами. Ліричний герой переконаний, що його творіння залишать слід в історії поколінь, тому що в його вірші звучить тема високої Любові:

Твой памятник – восторженный мой стих.

Кто не рождён ещё его услышит.

Сонет 81

У групі сонетів «Зима розлуки» художній час охоплює всі пори року. У 97 сонеті зима триває весь рік, хоча землею пронеслись і весна, і літо, проте ліричний герой помічає тільки осінь, яка, «… шла, ступая тяжело, – / Оставшаяся на сносях вдова.» Зима оселилась у душі ліричного героя, а тому  сяючий квітень та гомін птахів здаються йому лише слабкою тінню:

Была зима во мне, а блеск весенний

мне показался тенью милой тени.

Сонет 98

У 99 сонеті прекрасні квіти існують для героя тільки тому, що нагадують йому друга, з яким він у розлуці. Весняні квіти в уяві героя крадуть у друга його красу, яка є первісною, цілісною, істинною:

Каких цветов в саду весеннем нет!

И все крадут твой запах или цвет.

Сонет 99

В останній групі сонетів, присвячених другу, домінуючу роль відіграє теперішнє, в якому ліричний герой оспівує свого друга та власні почуття, минуле згадується герою тільки тому, щоб порівняти силу почуттів, яка тепер набуває найвищої сили:

О, как я лгал когда-то, говоря:

«Моя любовь не может быть сильнее».

Не знал я, полным пламенем горя,

Что я любить ещё нежней умею.

Сонет 115

У 116 сонеті Любов постає, як найвища цінність людського життя, як мірило вічності, що не піддається тліну:

Любовь –не кукла жалкая в руках

У времени, стирающего розы

На пламенных устах и на щеках,

И не страшны ей времени угрозы.

Сонет 116

У 123 сонеті герой кидає виклик Часу. Вічним пірамідам протиставлена Людина з її коротким віком, але з усвідомленням своєї сили. Нетипова для сонетів Шекспіра персоніфікація часу у вигляді крилатого юнака зустрічає читача в останньому сонеті, що завершує цикл, присвячений другові. Образом юнака ліричний герой ніби применшує значення часу, який стає іграшкою в руках Природи:

Природа, разрушительница-мать,

Твой ход упорно возвращает вспять.

 

Она тебя хранит для праздной шутки

Чтобы, рождая, убивать минутки.

Сонет 126

Таким чином, у кінці першого сюжетного циклу сонетів невблаганний плин часу поступається іншій силі, яку ліричний герой оспівував у 126 сонетах: Любові та Мистецтву.

Образ коханої різко контрастує з образом друга. Якщо юнак – втілення довершеності, смаглява ж леді – зовсім не ідеальна дама серця. Свої сонети, присвячені дамі, поет створює за принципом контрасту і полеміки з тогочасною любовною лірикою. Знаменитий італійський поет Петрарка та його англійські послідовники прославляли ангелоподібних золотоволосих красунь, гордих і неприступних. Шекспірова смаглява брюнетка, можливо, навіть не дуже вродлива, хоча закоханому в неї поету вона видається прекрасною. У своїх вчинках вона непослідовна і підкоряється голосу пристрасті. Недовго кохала вона поета і зрадила з його ж другом, з прекрасним юнаком, оспіваним у першому циклі сонетів. Поет віддає кохану другові, хоч сам і жорстоко страждає.

На відміну від першого циклу сонетів, час у сонетах, присвячених коханій, «грає» зовсім по-іншому. Ліричний герой не вступає в суперечку з часом. Ми не зустрічаємо образу ані майбутнього, ані минулого – герой знаходиться тут і зараз, він повністю розчиняється в кожній секунді, в якій проживає своє кохання, до того ж кохання земне, до земної жінки, яка і прекрасна своєю земною красою:

Ты не найдёшь в ней совершенных линий,

Особенного света на челе.

Не знаю я, как шествуют богини,

Но милая ступает по земле.

Сонет 130

І своє кохання, свою пристрасть герой оспівує у просторах земного життя. Герой усвідомлює, що його кохана недосконала і за душевними якостями вона здатна на зраду, гнів, навіть, на ненависть:

Беда не в том, что ты лицом смугла, –

Не ты черна, черны твои дела!

Сонет 131

Когда клянёшься мне, что вся ты сплошь

Служить достойна правды образцом,

Я верю, хоть и вижу, как ты лжёшь,

Вообразив меня слепым юнцом.

Сонет 138

Образи пекла та раю, що трапляються в сонетах вказаного циклу, для ліричного героя теж цілковито земні, так як демон і янгол, що стали найдорожчими в його житті, – друг та кохана:

Чтобы меня низвергнуть в ад кромешный,

Стремится демон ангела прельстить,

Увлечь его своей красою грешной

И в дьявола соблазном превратить.

Сонет 144

И долго мне, лишённому ума,

Казался раем ад, а светом – тьма!

Сонет 147

Цікаво, що серед виру пристрастей з’являється сонет, в якому йдеться про невмирущу душу (Сонет 146), що живе в «гріховній глині». Звертання ліричного героя до душі повертає читача до середньовічної літератури, в якої традиційним був диспут між душею та тілом. Напевно, ліричному героєві було дуже важливим не загубити власну душу в тенетах смаглявої леді, звідти думки про вічне життя духовного та швидкоплинність земного:

Над смертью властвуй в жизни быстротечной,

И смерть умрёт, а ты пребудешь вечно.

Сонет 146

Ліричний герой усвідомлює гріховність свого кохання, проте відмовитися від нього він не має сил. Напевно, це одна із причин, чому в сонетах, присвячених смаглявій коханій, немає образу майбутнього – герой знає, що надії залишитися зі своєю коханою у нього немає, а жити без неї він не може. Простір указаних сонетів – це простір, в якому живе кохана, земля, якою вона ходить.

Як бачимо, хронотопи сонетів першого та другого циклів не просто разюче відрізняються, але й різко контрастують: високе, благоговійне почуття, що герой відчуває до юного друга потребує зовсім іншого часово-просторового виміру, ніж смислове поле сонетів, присвячених коханій, де земне, гріховне кохання, яке все ж таки є величним, живе в кожній земній миті, у кожному ударі серця ліричного героя.

Заключні сонети (154-155), що об’єднані в тематичну групу «Радість та краса кохання», значно відрізняються від іншіх творів. Вони не пов’язані ані з темою друга, ані з темою коханої та являють собою варіацію на тему, що сягає античної лірики. Сюжет обох сонетів один і той самий, вони мають вигляд як два варіанти одного вірша. Ідея обох сонетів – всевладність кохання. «Повернення» в античність надає часу сонетів метафоричності, оскільки образи Купідона, німф та цілющого джерела є алегорією, що має донести читачеві силу та вічність кохання:

Огонь погас, а в ручейке вода

Нагрелась, забурлила, закипела.

И вот больные сходяться туда

Лечить купаньем немощное тело.

Сонет 153

Любовь нагрела воду, – но вода

Любви не охлаждала никогда.

Сонет 154

Проаналізувавши хронотоп сонетів, доходимо висновку, що шлях ліричного героя – це духовний шлях людини, яка сповнена віри у гармонію життя, силу мистецтва і любові проти невблаганного плину часу, та водночас це шлях розчарування, болю та страждань. Та ці страждання возвеличують героя-митця, роблять його творіння вічними. Сонети В. Шекспіра містять у собі цілий світ, в якому сконцентровані всі складові буття.

Узагальнимо вищезазначене рис. «Хронотоп сонетів У. Шекспіра»:

Література

1. Бібліотека тижневика «ЗЛ». Книга одинадцята // Зарубіжна література.  – 2001. – № 9. – С. 7-8
2. Шекспир У. Избранное. В 2-х ч. Ч. 2 / У. Шекспир / Сост., авт. статей и коммент. А. Аникст. – М. : Просвещение, 1984.
3. Шекспір В. Трагедії; Сонети: Для ст. шк. віку: / У. Шекспир; Пер. з англ.; Передм. Д. В. Затонського; Худож. оформл. А. О. Ливня. –К. : Веселка, 1993.