Хронотоп у смисловому полі сонетів У. Шекспіра

Хронотоп у смисловому полі сонетів У. ШекспіраТіхоненко С. О.,
вчитель світової літератури гімназії  №9 Кіровоградської міської ради Кіровоградської області, вчитель вищої категорії, вчитель-методист

Хронотоп у смисловому полі сонетів У. Шекспіра

У багатій літературній спадщині, яку залишив нам Шекспір, «Сонети» займають особливе місце. Значну частину написаного ним – власні п’єси – Шекспір призначав різноманітній аудиторії глядачів загальнодоступного театру. Поеми «Венера та Адоніс» (1593) і «Лукреція» (1594) були адресовані вузькому в ті часи колу освічених читачів. Сонети ж створювалися не на публіку і навіть не знавцям поезії, а були розраховані на окремих людей з близького оточення поета.

Лірика Шекспіра може бути оцінена певною мірою тільки у зв’язку з багатовіковою поетичною традицією. Ії коріння бере початок у поезії Давньої Греції та Риму. Більш близькою за часом була лицарська лірика середніх віків, котра перейнята поетами-гуманістами епохи Відродження, зокрема В. Шекспір був зобов’язаний видатному італійцеві Франческо Петрарці (1304-1374), родоначальнику всієї нової європейської лірики.

Сонет має сувору, жорстку віршовану форму, що вимагає від поета високої майстерності. Варто зазначити, що в ньому завжди чотирнадцять рядків: один восьмивірш й однин шестивірш. Проте англійські поети надали сонету простішу і вільнішу метричну структуру: три чотиривірша і заключний двовірш. Саме так побудовані шекспірівські сонети. Як і в класичному італійському сонеті, кожен вірш присвячений одній темі. Зазвичай Шекспір використовує наступну схему: перший чотиривірш визначає тему вірша, другий містить її розвиток, третій підводить до розв’язки, рішенню теми, заключний двовірш в афористичній лаконічній формі висловлює підсумок. Іноді це висновок того, про що описано в сонеті, іноді, навпаки, різке протиставлення тому, про що говорилося раніше.

Окремі сонети за структурою виходять за рамки усталеної обов’язкової схеми. Сонет 126 складається із дванадцяти рядків замість чотирнадцяти. До того ж рядки римуються попарно. Можливо, У. Шекспір порушенням звичної схеми бажав підкреслити, що цим віршем завершується цикл, присвячений молодому другові.

Хоча з сонетів була складена книга, Шекспір зовсім не писав за попередньо задуманому плану. Сонети були творами «на випадок», відгуками на те, що відбулося з поетом, його другом, коханою жінкою. Сонети – свого роду ліричний щоденник. Шекспірознавці доклали чимало зусиль, щоб об’єднати сонети поета, які дійшли до нас, в єдиний сюжетний цикл.

Низка сонетів присвячена темі поезії, наскільки поетична мова здатна відтворити образ людини і висловити почуття, що володіють поетом.

Сонети можна розподілити на такі тематичні групи:

І. Сонети, присвячені другу: 1-126.

1. Оспівування друга: 1-26.

2. Випробування дружби: 27-99:

а) гіркота розлуки: 27-32;

б) перше розчарування в другові: 33-42;

в) туга та побоювання: 43-55;

г) відчуження та меланхолія: 56-75;

д) суперництво з іншими поетами: 76-964.

е) «зима» розлуки: 97-99.

3. Тріумф поновленої дружби: 100-126.

ІІ. Сонети, присвячені смаглявій коханій: 127-152.

ІІІ. Закінчення – радість та краса кохання: 153-154.

Художній простір сонетів – простір людської душі, багатогранність людського існування. У нашій роботі спробуємо дослідити, як «працює» час в сонетах У. Шекспіра, чи змінюється гра часу в кожній тематичній групі.

У першому циклі з сонетів постає друг поета, прекрасний і знатний юнак. У сонетах, що присвячені оспівуванню друга, ліричний герой возвеличує красу юнака, проте його непокоїть те, що час спливає швидко, і божественна краса зів’яне, він закликає друга не марнувати час і залишити на землі слід:

Жалея мир, земле не предавай

Грядущих лет прекрасный урожай!

Сонет 1 (пер. С. Маршака)

Примітка. Далі за текстом подані сонети в перекладі С. Маршака.

У смисловому полі сонетів зазначеної групи час можемо розподілити на такі кола: теперішнє, в якому над світом сяє душевна та фізична краса друга; майбутнє, що принесе тлін та загибель краси (перший та другий катрени):

Когда твоё чело избороздят

Глубокими следами сорок зим…

Сонет 2

Смотри же, чтобы жёсткая рука

Седой зимы в саду не побывала,

Пока не соберёшь цветов, пока

Весну не сохранишь на дне фиала

Сонет 6

Проте в третьому чотиривірші та в двовірші, що завершує сонет, ліричний герой подає альтернативу майбутньому: життя можна продовжити: воно житиме в нащадках, в коханні та творіннях ліричного героя:

Пускай с годами стынущая кровь

В наследнике твоём пылает вновь!

Сонет 2

Оставь же сына, юность хороня,

Он встретит солнце завтрашнего дня!

Сонет 7

Но пусть мой стих, как острый нож садовый,

Твой век возобновит прививкой новой!

Сонет 15

А у тебя не убывает день,

Не увядает солнечное лето.

И смертная тебя не скроет тень

Ты будешь вечно жить в строках поэта.

Сонет 18

Старайся же себя оберегать –

Не для себя: хранишь ты сердце друга.

А я готов, как любящая мать,

Беречь твоё от горя и недуга.

Одна судьба у наших двух сердец:

Замрёт моё – и твоему конец!

Сонет 22

Характерно, що минулого не існує для ліричного героя, є тільки теперішнє, в якому він щасливий з коханим другом та майбутнє, щоб зберегти Красу. Знаменно, що з кожним сонетом віра в те, що ліричний герой увіковічить свого друга власною творчістю та коханням зростає, окрім того, в сонетах підсилюється мотив невмирущості мистецтва, який пронизує сонети всіх тематичних груп:

Мой глаз гравёром стал и образ твой

Запечатлел в моей груди правдиво.

С тех пор служу я рамою живой,

А лучшее в искусстве – перспектива.

Сонет 24

Сонети, які ввійшли в групу «Гіркота розлуки» «працюють» в основному минулим і теперішнім часом: ліричний герой страждає без свого друга, його думки, почуття повернені в минуле, він з тугою та печаллю згадує ці дні, коли друг був поруч. Теперішнє для ліричного героя джерело болю та страждань:

Когда на суд безмолвных, тайных дум

Я вызываю голоса былого,

Утраты все приходят мне на ум,

И старой болью я болею снова.

Сонет 30

І лише минуле стає для героя по-справжньому цінним та значущим:

В тебе нашли последний свой приют

Мне близкие и памятные лица,

И все тебе с поклоном отдают

Моей любви растраченной частицы.

Всех дорогих в тебе я нахожу

И весь тебе – им всем – принадлежу.

Сонет 31

У 32 сонеті з’являється образ майбутнього, проте майбутнє ліричний герой бачить тільки в своїх творіннях, які залишаться після його смерті, і які друг порівнюватиме з творами поетів прийдешніх поколінь. Та героя найважливіше любов, що живе в його творчості:

Ведь если бы я не отстал в пути,

С растущим веком мог бы я расти

И лучшие принёс бы посвященья

Среди певцов иного поколенья.

Но так как с мёртвым спор ведут они,

Во мне любовь, в них мастерство цени!

Сонет 32

В сонетах, які ввійшли в групи «Перше розчарування в другові» та «Туга та побоювання», простір сонетів починає розширюватися: з’являється образи сонця, місяця, землі, дощу, бурі, повітря та вогню. Любов для ліричного героя стає цілим всесвітом: освітлює життя, як сонце, але   й катує дощем та бурею:

Блистательный мне был обещан день,

И без плаща я свой покинул дом.

Но облаков меня догнала тень,

Настигла буря с градом и дождём.

Сонет 34

Ліричний герой повністю злитий зі світом, з природою, він сам стає природою і несе своєму другові любов зі всіма стихіями:

Пускай моя душа – огонь и дух,

Но за мечтой, родившейся в мозгу,

Я, созданный из элементов двух –

Земли с водой, – угнаться не могу.

Земля, – к земле навеки я прирос,

Вода, – я лью потоки горьких слез.

Сонет 44

Другие две основы мирозданья –

Огонь и воздух – болем легки.

Дыханье мысли и огонь желанья

Я шлю к тебе, пространству вопреки.

Сонет 45

Час у сонетах стає миттю, в якій любить, страждає та творить ліричний герой:

Пересекают мысли океан

С той быстротой, с какой наметят цель.

Сонет 44

Как счастлив я!.. Но вновь через мгновенье

Летят к тебе и мысли и стремленья.

Сонет 45

Майбутнє в сонетах указаних тематичних груп безрадісне, попереду ліричний герой бачить тільки тугу, самотність та печаль:

Я думаю, с тоскою глядя вдаль:

За мною – радость, впереди – печаль.

Сонет 50

І тільки мистецтво ладне вступити в змагання з часом і увіковічити кохання та коханого друга:

Замшелый мрамор царственных могил

Исчезнет раньше этих веских слов,

В которых я твой образ сохранил.

К ним не пристанет пыль и грязь веков.

Сонет 55

У сонетах, що об’єднані назвою «Відчуження та меланхолія», читач спостерігає, як час набуває для ліричного героя великого, навіть, доленосного значення, він стає зримим, явно-відчутним, саме від часу залежить зустріч із дорогою людиною та розлука з нею:

Я про себя бранить не смею скуку,

За стрелками часов твоих следя.

Не проклинаю горькую разлуку,

За дверь твою по знаку выходя.

Сонет 57

Избави бог, меня лишивший воли,

Чтоб я посмел твой проверять досуг.

Считать часы и спрашивать: доколе?

В дела господ не посвящают слуг.

Сонет 58

Ліричний герой усвідомлює швидкоплинність часу. У сонетах перед нами пропливає життя людини від дитинства до глибокої старості, смерть фінал людському існуванню. Напружений драматизм, що притаманний всім сонетам Шекспіра, розв’язується усвідомленням того, що єдина зброя проти смерті мистецтво:

Оружье это – чёрная строка.

В ней все цвета переживут века.

Сонет 64

Надежды нет. Но светлый облик милый

Спасут, быть может, чёрные чернила!

Сонет 65

Як бачимо, тема творчості, перемога митця над смертю з кожним сонетом набуває все більшої сили. Для ліричного героя в його стражданнях, радостях найважливішим є творіння, здатність кинути виклик смерті. У сонетах зазначеної групи звучать тривожні думки про недосконалість світу та людей, недарма в 64 та 65 сонетах з’являються образи чорних рядків та чорних чорнил, підкреслюючи, що світ, який постає в сонетах, трагічний, сповнений болю та страждань. Особливої напруги зазначені мотиви набувають в найдраматичнішому сонеті збірки 66. Знаменитий сонет перегукується з монологом Гамлета «Бути чи не бути?» з трагедії Шекспіра «Гамлет», що, в свою чергу, є центральним у творі. Ницість та підлість керують світом, життя стало для ліричного героя нестерпним, він кличе смерть, проте єдине, що тримає його в цьому світі любов. Час в сонеті ніби зупиняється, підсилюючи атмосферу повної безвиході:

Зову я смерть. Мне видеть невтерпёж

Достоинство, что просит подаянья,

Над простотой глумящуюся ложь,

Ничтожество в роскошном одеянье.

Сонет 66

Образ майбутнього знову з’являється в сонетах, що присвячені полеміці та суперництву з іншими поетами. Ліричний герой переконаний, що його творіння залишать слід в історії поколінь, тому що в його вірші звучить тема високої Любові:

Твой памятник – восторженный мой стих.

Кто не рождён ещё его услышит.

Сонет 81

У групі сонетів «Зима розлуки» художній час охоплює всі пори року. У 97 сонеті зима триває весь рік, хоча землею пронеслись і весна, і літо, проте ліричний герой помічає тільки осінь, яка, «… шла, ступая тяжело, – / Оставшаяся на сносях вдова.» Зима оселилась у душі ліричного героя, а тому  сяючий квітень та гомін птахів здаються йому лише слабкою тінню:

Была зима во мне, а блеск весенний

мне показался тенью милой тени.

Сонет 98

У 99 сонеті прекрасні квіти існують для героя тільки тому, що нагадують йому друга, з яким він у розлуці. Весняні квіти в уяві героя крадуть у друга його красу, яка є первісною, цілісною, істинною:

Каких цветов в саду весеннем нет!

И все крадут твой запах или цвет.

Сонет 99

В останній групі сонетів, присвячених другу, домінуючу роль відіграє теперішнє, в якому ліричний герой оспівує свого друга та власні почуття, минуле згадується герою тільки тому, щоб порівняти силу почуттів, яка тепер набуває найвищої сили:

О, как я лгал когда-то, говоря:

«Моя любовь не может быть сильнее».

Не знал я, полным пламенем горя,

Что я любить ещё нежней умею.

Сонет 115

У 116 сонеті Любов постає, як найвища цінність людського життя, як мірило вічності, що не піддається тліну:

Любовь –не кукла жалкая в руках

У времени, стирающего розы

На пламенных устах и на щеках,

И не страшны ей времени угрозы.

Сонет 116

У 123 сонеті герой кидає виклик Часу. Вічним пірамідам протиставлена Людина з її коротким віком, але з усвідомленням своєї сили. Нетипова для сонетів Шекспіра персоніфікація часу у вигляді крилатого юнака зустрічає читача в останньому сонеті, що завершує цикл, присвячений другові. Образом юнака ліричний герой ніби применшує значення часу, який стає іграшкою в руках Природи:

Природа, разрушительница-мать,

Твой ход упорно возвращает вспять.

 

Она тебя хранит для праздной шутки

Чтобы, рождая, убивать минутки.

Сонет 126

Таким чином, у кінці першого сюжетного циклу сонетів невблаганний плин часу поступається іншій силі, яку ліричний герой оспівував у 126 сонетах: Любові та Мистецтву.

Образ коханої різко контрастує з образом друга. Якщо юнак втілення довершеності, смаглява ж леді зовсім не ідеальна дама серця. Свої сонети, присвячені дамі, поет створює за принципом контрасту і полеміки з тогочасною любовною лірикою. Знаменитий італійський поет Петрарка та його англійські послідовники прославляли ангелоподібних золотоволосих красунь, гордих і неприступних. Шекспірова смаглява брюнетка, можливо, навіть не дуже вродлива, хоча закоханому в неї поету вона видається прекрасною. У своїх вчинках вона непослідовна і підкоряється голосу пристрасті. Недовго кохала вона поета і зрадила з його ж другом, з прекрасним юнаком, оспіваним у першому циклі сонетів. Поет віддає кохану другові, хоч сам і жорстоко страждає.

На відміну від першого циклу сонетів, час у сонетах, присвячених коханій, «грає» зовсім по-іншому. Ліричний герой не вступає в суперечку з часом. Ми не зустрічаємо образу ані майбутнього, ані минулого герой знаходиться тут і зараз, він повністю розчиняється в кожній секунді, в якій проживає своє кохання, до того ж кохання земне, до земної жінки, яка і прекрасна своєю земною красою:

Ты не найдёшь в ней совершенных линий,

Особенного света на челе.

Не знаю я, как шествуют богини,

Но милая ступает по земле.

Сонет 130

І своє кохання, свою пристрасть герой оспівує у просторах земного життя. Герой усвідомлює, що його кохана недосконала і за душевними якостями вона здатна на зраду, гнів, навіть, на ненависть:

Беда не в том, что ты лицом смугла,

Не ты черна, черны твои дела!

Сонет 131

Когда клянёшься мне, что вся ты сплошь

Служить достойна правды образцом,

Я верю, хоть и вижу, как ты лжёшь,

Вообразив меня слепым юнцом.

Сонет 138

Образи пекла та раю, що трапляються в сонетах вказаного циклу, для ліричного героя теж цілковито земні, так як демон і янгол, що стали найдорожчими в його житті, друг та кохана:

Чтобы меня низвергнуть в ад кромешный,

Стремится демон ангела прельстить,

Увлечь его своей красою грешной

И в дьявола соблазном превратить.

Сонет 144

И долго мне, лишённому ума,

Казался раем ад, а светом – тьма!

Сонет 147

Цікаво, що серед виру пристрастей з’являється сонет, в якому йдеться про невмирущу душу (Сонет 146), що живе в «гріховній глині». Звертання ліричного героя до душі повертає читача до середньовічної літератури, в якої традиційним був диспут між душею та тілом. Напевно, ліричному героєві було дуже важливим не загубити власну душу в тенетах смаглявої леді, звідти думки про вічне життя духовного та швидкоплинність земного:

Над смертью властвуй в жизни быстротечной,

И смерть умрёт, а ты пребудешь вечно.

Сонет 146

Ліричний герой усвідомлює гріховність свого кохання, проте відмовитися від нього він не має сил. Напевно, це одна із причин, чому в сонетах, присвячених смаглявій коханій, немає образу майбутнього герой знає, що надії залишитися зі своєю коханою у нього немає, а жити без неї він не може. Простір указаних сонетів це простір, в якому живе кохана, земля, якою вона ходить.

Як бачимо, хронотопи сонетів першого та другого циклів не просто разюче відрізняються, але й різко контрастують: високе, благоговійне почуття, що герой відчуває до юного друга потребує зовсім іншого часово-просторового виміру, ніж смислове поле сонетів, присвячених коханій, де земне, гріховне кохання, яке все ж таки є величним, живе в кожній земній миті, у кожному ударі серця ліричного героя.

Заключні сонети (154-155), що об’єднані в тематичну групу «Радість та краса кохання», значно відрізняються від іншіх творів. Вони не пов’язані ані з темою друга, ані з темою коханої та являють собою варіацію на тему, що сягає античної лірики. Сюжет обох сонетів один і той самий, вони мають вигляд як два варіанти одного вірша. Ідея обох сонетів всевладність кохання. «Повернення» в античність надає часу сонетів метафоричності, оскільки образи Купідона, німф та цілющого джерела є алегорією, що має донести читачеві силу та вічність кохання:

Огонь погас, а в ручейке вода

Нагрелась, забурлила, закипела.

И вот больные сходяться туда

Лечить купаньем немощное тело.

Сонет 153

Любовь нагрела воду, – но вода

Любви не охлаждала никогда.

Сонет 154

Проаналізувавши хронотоп сонетів, доходимо висновку, що шлях ліричного героя це духовний шлях людини, яка сповнена віри у гармонію життя, силу мистецтва і любові проти невблаганного плину часу, та водночас це шлях розчарування, болю та страждань. Та ці страждання возвеличують героя-митця, роблять його творіння вічними. Сонети В. Шекспіра містять у собі цілий світ, в якому сконцентровані всі складові буття.

Узагальнимо вищезазначене рис. «Хронотоп сонетів У. Шекспіра»:

власні п’єси –Шекспір - сонети

Література

  1. Бібліотека тижневика «ЗЛ». Книга одинадцята // Зарубіжна література.  – 2001. – № 9. – С. 7-8
  2. Шекспир У. Избранное. В 2-х ч. Ч. 2 / У. Шекспир / Сост., авт. статей и коммент. А. Аникст. – М. : Просвещение, 1984.
  3. Шекспір В. Трагедії; Сонети: Для ст. шк. віку: / У. Шекспир; Пер. з англ.; Передм. Д. В. Затонського; Худож. оформл. А. О. Ливня. –К. : Веселка, 1993.