Тіхоненко С. О.,
вчитель світової літератури гімназії №9 Кіровоградської міської ради Кіровоградської області, вчитель вищої категорії, вчитель-методист
Хронотоп у смисловому полі сонетів У. Шекспіра
У багатій літературній спадщині, яку залишив нам Шекспір, «Сонети» займають особливе місце. Значну частину написаного ним – власні п’єси – Шекспір призначав різноманітній аудиторії глядачів загальнодоступного театру. Поеми «Венера та Адоніс» (1593) і «Лукреція» (1594) були адресовані вузькому в ті часи колу освічених читачів. Сонети ж створювалися не на публіку і навіть не знавцям поезії, а були розраховані на окремих людей з близького оточення поета.
Лірика Шекспіра може бути оцінена певною мірою тільки у зв’язку з багатовіковою поетичною традицією. Ії коріння бере початок у поезії Давньої Греції та Риму. Більш близькою за часом була лицарська лірика середніх віків, котра перейнята поетами-гуманістами епохи Відродження, зокрема В. Шекспір був зобов’язаний видатному італійцеві Франческо Петрарці (1304-1374), родоначальнику всієї нової європейської лірики.
Сонет має сувору, жорстку віршовану форму, що вимагає від поета високої майстерності. Варто зазначити, що в ньому завжди чотирнадцять рядків: один восьмивірш й однин шестивірш. Проте англійські поети надали сонету простішу і вільнішу метричну структуру: три чотиривірша і заключний двовірш. Саме так побудовані шекспірівські сонети. Як і в класичному італійському сонеті, кожен вірш присвячений одній темі. Зазвичай Шекспір використовує наступну схему: перший чотиривірш визначає тему вірша, другий містить її розвиток, третій підводить до розв’язки, рішенню теми, заключний двовірш в афористичній лаконічній формі висловлює підсумок. Іноді це висновок того, про що описано в сонеті, іноді, навпаки, різке протиставлення тому, про що говорилося раніше.
Окремі сонети за структурою виходять за рамки усталеної обов’язкової схеми. Сонет 126 складається із дванадцяти рядків замість чотирнадцяти. До того ж рядки римуються попарно. Можливо, У. Шекспір порушенням звичної схеми бажав підкреслити, що цим віршем завершується цикл, присвячений молодому другові.
Хоча з сонетів була складена книга, Шекспір зовсім не писав за попередньо задуманому плану. Сонети були творами «на випадок», відгуками на те, що відбулося з поетом, його другом, коханою жінкою. Сонети – свого роду ліричний щоденник. Шекспірознавці доклали чимало зусиль, щоб об’єднати сонети поета, які дійшли до нас, в єдиний сюжетний цикл.
Низка сонетів присвячена темі поезії, наскільки поетична мова здатна відтворити образ людини і висловити почуття, що володіють поетом.
Сонети можна розподілити на такі тематичні групи:
І. Сонети, присвячені другу: 1-126.
1. Оспівування друга: 1-26.
2. Випробування дружби: 27-99:
а) гіркота розлуки: 27-32;
б) перше розчарування в другові: 33-42;
в) туга та побоювання: 43-55;
г) відчуження та меланхолія: 56-75;
д) суперництво з іншими поетами: 76-964.
е) «зима» розлуки: 97-99.
3. Тріумф поновленої дружби: 100-126.
ІІ. Сонети, присвячені смаглявій коханій: 127-152.
ІІІ. Закінчення – радість та краса кохання: 153-154.
Художній простір сонетів – простір людської душі, багатогранність людського існування. У нашій роботі спробуємо дослідити, як «працює» час в сонетах У. Шекспіра, чи змінюється гра часу в кожній тематичній групі.
У першому циклі з сонетів постає друг поета, прекрасний і знатний юнак. У сонетах, що присвячені оспівуванню друга, ліричний герой возвеличує красу юнака, проте його непокоїть те, що час спливає швидко, і божественна краса зів’яне, він закликає друга не марнувати час і залишити на землі слід:
Жалея мир, земле не предавай
Грядущих лет прекрасный урожай!
Сонет 1 (пер. С. Маршака)
Примітка. Далі за текстом подані сонети в перекладі С. Маршака.
У смисловому полі сонетів зазначеної групи час можемо розподілити на такі кола: теперішнє, в якому над світом сяє душевна та фізична краса друга; майбутнє, що принесе тлін та загибель краси (перший та другий катрени):
Когда твоё чело избороздят
Глубокими следами сорок зим…
Сонет 2
Смотри же, чтобы жёсткая рука
Седой зимы в саду не побывала,
Пока не соберёшь цветов, пока
Весну не сохранишь на дне фиала
Сонет 6
Проте в третьому чотиривірші та в двовірші, що завершує сонет, ліричний герой подає альтернативу майбутньому: життя можна продовжити: воно житиме в нащадках, в коханні та творіннях ліричного героя:
Пускай с годами стынущая кровь
В наследнике твоём пылает вновь!
Сонет 2
Оставь же сына, юность хороня,
Он встретит солнце завтрашнего дня!
Сонет 7
Но пусть мой стих, как острый нож садовый,
Твой век возобновит прививкой новой!
Сонет 15
А у тебя не убывает день,
Не увядает солнечное лето.
И смертная тебя не скроет тень –
Ты будешь вечно жить в строках поэта.
Сонет 18
Старайся же себя оберегать –
Не для себя: хранишь ты сердце друга.
А я готов, как любящая мать,
Беречь твоё от горя и недуга.
Одна судьба у наших двух сердец:
Замрёт моё – и твоему конец!
Сонет 22
Характерно, що минулого не існує для ліричного героя, є тільки теперішнє, в якому він щасливий з коханим другом та майбутнє, щоб зберегти Красу. Знаменно, що з кожним сонетом віра в те, що ліричний герой увіковічить свого друга власною творчістю та коханням зростає, окрім того, в сонетах підсилюється мотив невмирущості мистецтва, який пронизує сонети всіх тематичних груп:
Мой глаз гравёром стал и образ твой
Запечатлел в моей груди правдиво.
С тех пор служу я рамою живой,
А лучшее в искусстве – перспектива.
Сонет 24
Сонети, які ввійшли в групу «Гіркота розлуки» «працюють» в основному минулим і теперішнім часом: ліричний герой страждає без свого друга, його думки, почуття повернені в минуле, він з тугою та печаллю згадує ці дні, коли друг був поруч. Теперішнє для ліричного героя – джерело болю та страждань:
Когда на суд безмолвных, тайных дум
Я вызываю голоса былого, –
Утраты все приходят мне на ум,
И старой болью я болею снова.
Сонет 30
І лише минуле стає для героя по-справжньому цінним та значущим:
В тебе нашли последний свой приют
Мне близкие и памятные лица,
И все тебе с поклоном отдают
Моей любви растраченной частицы.
Всех дорогих в тебе я нахожу
И весь тебе – им всем – принадлежу.
Сонет 31
У 32 сонеті з’являється образ майбутнього, проте майбутнє ліричний герой бачить тільки в своїх творіннях, які залишаться після його смерті, і які друг порівнюватиме з творами поетів прийдешніх поколінь. Та героя найважливіше любов, що живе в його творчості:
Ведь если бы я не отстал в пути,
С растущим веком мог бы я расти
И лучшие принёс бы посвященья
Среди певцов иного поколенья.
Но так как с мёртвым спор ведут они,
Во мне любовь, в них – мастерство цени!
Сонет 32
В сонетах, які ввійшли в групи «Перше розчарування в другові» та «Туга та побоювання», простір сонетів починає розширюватися: з’являється образи сонця, місяця, землі, дощу, бурі, повітря та вогню. Любов для ліричного героя стає цілим всесвітом: освітлює життя, як сонце, але й катує дощем та бурею:
Блистательный мне был обещан день,
И без плаща я свой покинул дом.
Но облаков меня догнала тень,
Настигла буря с градом и дождём.
Сонет 34
Ліричний герой повністю злитий зі світом, з природою, він сам стає природою і несе своєму другові любов зі всіма стихіями:
Пускай моя душа – огонь и дух,
Но за мечтой, родившейся в мозгу,
Я, созданный из элементов двух –
Земли с водой, – угнаться не могу.
Земля, – к земле навеки я прирос,
Вода, – я лью потоки горьких слез.
Сонет 44
Другие две основы мирозданья –
Огонь и воздух – болем легки.
Дыханье мысли и огонь желанья
Я шлю к тебе, пространству вопреки.
Сонет 45
Час у сонетах стає миттю, в якій любить, страждає та творить ліричний герой:
…
Пересекают мысли океан
С той быстротой, с какой наметят цель.
Сонет 44
Как счастлив я!.. Но вновь через мгновенье
Летят к тебе и мысли и стремленья.
Сонет 45
Майбутнє в сонетах указаних тематичних груп безрадісне, попереду ліричний герой бачить тільки тугу, самотність та печаль:
Я думаю, с тоскою глядя вдаль:
За мною – радость, впереди – печаль.
Сонет 50
І тільки мистецтво ладне вступити в змагання з часом і увіковічити кохання та коханого друга:
Замшелый мрамор царственных могил
Исчезнет раньше этих веских слов,
В которых я твой образ сохранил.
К ним не пристанет пыль и грязь веков.
Сонет 55
У сонетах, що об’єднані назвою «Відчуження та меланхолія», читач спостерігає, як час набуває для ліричного героя великого, навіть, доленосного значення, він стає зримим, явно-відчутним, саме від часу залежить зустріч із дорогою людиною та розлука з нею:
Я про себя бранить не смею скуку,
За стрелками часов твоих следя.
Не проклинаю горькую разлуку,
За дверь твою по знаку выходя.
Сонет 57
Избави бог, меня лишивший воли,
Чтоб я посмел твой проверять досуг.
Считать часы и спрашивать: доколе?
В дела господ не посвящают слуг.
Сонет 58
Ліричний герой усвідомлює швидкоплинність часу. У сонетах перед нами пропливає життя людини від дитинства до глибокої старості, смерть – фінал людському існуванню. Напружений драматизм, що притаманний всім сонетам Шекспіра, розв’язується усвідомленням того, що єдина зброя проти смерті –мистецтво:
Оружье это – чёрная строка.
В ней все цвета переживут века.
Сонет 64
Надежды нет. Но светлый облик милый
Спасут, быть может, чёрные чернила!
Сонет 65
Як бачимо, тема творчості, перемога митця над смертю з кожним сонетом набуває все більшої сили. Для ліричного героя в його стражданнях, радостях найважливішим є творіння, здатність кинути виклик смерті. У сонетах зазначеної групи звучать тривожні думки про недосконалість світу та людей, недарма в 64 та 65 сонетах з’являються образи чорних рядків та чорних чорнил, підкреслюючи, що світ, який постає в сонетах, – трагічний, сповнений болю та страждань. Особливої напруги зазначені мотиви набувають в найдраматичнішому сонеті збірки – 66. Знаменитий сонет перегукується з монологом Гамлета «Бути чи не бути?» з трагедії Шекспіра «Гамлет», що, в свою чергу, є центральним у творі. Ницість та підлість керують світом, життя стало для ліричного героя нестерпним, він кличе смерть, проте єдине, що тримає його в цьому світі – любов. Час в сонеті ніби зупиняється, підсилюючи атмосферу повної безвиході:
Зову я смерть. Мне видеть невтерпёж
Достоинство, что просит подаянья,
Над простотой глумящуюся ложь,
Ничтожество в роскошном одеянье.
Сонет 66
Образ майбутнього знову з’являється в сонетах, що присвячені полеміці та суперництву з іншими поетами. Ліричний герой переконаний, що його творіння залишать слід в історії поколінь, тому що в його вірші звучить тема високої Любові:
Твой памятник – восторженный мой стих.
Кто не рождён ещё его услышит.
Сонет 81
У групі сонетів «Зима розлуки» художній час охоплює всі пори року. У 97 сонеті зима триває весь рік, хоча землею пронеслись і весна, і літо, проте ліричний герой помічає тільки осінь, яка, «… шла, ступая тяжело, – / Оставшаяся на сносях вдова.» Зима оселилась у душі ліричного героя, а тому сяючий квітень та гомін птахів здаються йому лише слабкою тінню:
Была зима во мне, а блеск весенний
мне показался тенью милой тени.
Сонет 98
У 99 сонеті прекрасні квіти існують для героя тільки тому, що нагадують йому друга, з яким він у розлуці. Весняні квіти в уяві героя крадуть у друга його красу, яка є первісною, цілісною, істинною:
Каких цветов в саду весеннем нет!
И все крадут твой запах или цвет.
Сонет 99
В останній групі сонетів, присвячених другу, домінуючу роль відіграє теперішнє, в якому ліричний герой оспівує свого друга та власні почуття, минуле згадується герою тільки тому, щоб порівняти силу почуттів, яка тепер набуває найвищої сили:
О, как я лгал когда-то, говоря:
«Моя любовь не может быть сильнее».
Не знал я, полным пламенем горя,
Что я любить ещё нежней умею.
Сонет 115
У 116 сонеті Любов постає, як найвища цінність людського життя, як мірило вічності, що не піддається тліну:
Любовь –не кукла жалкая в руках
У времени, стирающего розы
На пламенных устах и на щеках,
И не страшны ей времени угрозы.
Сонет 116
У 123 сонеті герой кидає виклик Часу. Вічним пірамідам протиставлена Людина з її коротким віком, але з усвідомленням своєї сили. Нетипова для сонетів Шекспіра персоніфікація часу у вигляді крилатого юнака зустрічає читача в останньому сонеті, що завершує цикл, присвячений другові. Образом юнака ліричний герой ніби применшує значення часу, який стає іграшкою в руках Природи:
Природа, разрушительница-мать,
Твой ход упорно возвращает вспять.
Она тебя хранит для праздной шутки
Чтобы, рождая, убивать минутки.
Сонет 126
Таким чином, у кінці першого сюжетного циклу сонетів невблаганний плин часу поступається іншій силі, яку ліричний герой оспівував у 126 сонетах: Любові та Мистецтву.
Образ коханої різко контрастує з образом друга. Якщо юнак – втілення довершеності, смаглява ж леді – зовсім не ідеальна дама серця. Свої сонети, присвячені дамі, поет створює за принципом контрасту і полеміки з тогочасною любовною лірикою. Знаменитий італійський поет Петрарка та його англійські послідовники прославляли ангелоподібних золотоволосих красунь, гордих і неприступних. Шекспірова смаглява брюнетка, можливо, навіть не дуже вродлива, хоча закоханому в неї поету вона видається прекрасною. У своїх вчинках вона непослідовна і підкоряється голосу пристрасті. Недовго кохала вона поета і зрадила з його ж другом, з прекрасним юнаком, оспіваним у першому циклі сонетів. Поет віддає кохану другові, хоч сам і жорстоко страждає.
На відміну від першого циклу сонетів, час у сонетах, присвячених коханій, «грає» зовсім по-іншому. Ліричний герой не вступає в суперечку з часом. Ми не зустрічаємо образу ані майбутнього, ані минулого – герой знаходиться тут і зараз, він повністю розчиняється в кожній секунді, в якій проживає своє кохання, до того ж кохання земне, до земної жінки, яка і прекрасна своєю земною красою:
Ты не найдёшь в ней совершенных линий,
Особенного света на челе.
Не знаю я, как шествуют богини,
Но милая ступает по земле.
Сонет 130
І своє кохання, свою пристрасть герой оспівує у просторах земного життя. Герой усвідомлює, що його кохана недосконала і за душевними якостями вона здатна на зраду, гнів, навіть, на ненависть:
Беда не в том, что ты лицом смугла, –
Не ты черна, черны твои дела!
Сонет 131
Когда клянёшься мне, что вся ты сплошь
Служить достойна правды образцом,
Я верю, хоть и вижу, как ты лжёшь,
Вообразив меня слепым юнцом.
Сонет 138
Образи пекла та раю, що трапляються в сонетах вказаного циклу, для ліричного героя теж цілковито земні, так як демон і янгол, що стали найдорожчими в його житті, – друг та кохана:
Чтобы меня низвергнуть в ад кромешный,
Стремится демон ангела прельстить,
Увлечь его своей красою грешной
И в дьявола соблазном превратить.
Сонет 144
И долго мне, лишённому ума,
Казался раем ад, а светом – тьма!
Сонет 147
Цікаво, що серед виру пристрастей з’являється сонет, в якому йдеться про невмирущу душу (Сонет 146), що живе в «гріховній глині». Звертання ліричного героя до душі повертає читача до середньовічної літератури, в якої традиційним був диспут між душею та тілом. Напевно, ліричному героєві було дуже важливим не загубити власну душу в тенетах смаглявої леді, звідти думки про вічне життя духовного та швидкоплинність земного:
Над смертью властвуй в жизни быстротечной,
И смерть умрёт, а ты пребудешь вечно.
Сонет 146
Ліричний герой усвідомлює гріховність свого кохання, проте відмовитися від нього він не має сил. Напевно, це одна із причин, чому в сонетах, присвячених смаглявій коханій, немає образу майбутнього – герой знає, що надії залишитися зі своєю коханою у нього немає, а жити без неї він не може. Простір указаних сонетів – це простір, в якому живе кохана, земля, якою вона ходить.
Як бачимо, хронотопи сонетів першого та другого циклів не просто разюче відрізняються, але й різко контрастують: високе, благоговійне почуття, що герой відчуває до юного друга потребує зовсім іншого часово-просторового виміру, ніж смислове поле сонетів, присвячених коханій, де земне, гріховне кохання, яке все ж таки є величним, живе в кожній земній миті, у кожному ударі серця ліричного героя.
Заключні сонети (154-155), що об’єднані в тематичну групу «Радість та краса кохання», значно відрізняються від іншіх творів. Вони не пов’язані ані з темою друга, ані з темою коханої та являють собою варіацію на тему, що сягає античної лірики. Сюжет обох сонетів один і той самий, вони мають вигляд як два варіанти одного вірша. Ідея обох сонетів – всевладність кохання. «Повернення» в античність надає часу сонетів метафоричності, оскільки образи Купідона, німф та цілющого джерела є алегорією, що має донести читачеві силу та вічність кохання:
Огонь погас, а в ручейке вода
Нагрелась, забурлила, закипела.
И вот больные сходяться туда
Лечить купаньем немощное тело.
Сонет 153
Любовь нагрела воду, – но вода
Любви не охлаждала никогда.
Сонет 154
Проаналізувавши хронотоп сонетів, доходимо висновку, що шлях ліричного героя – це духовний шлях людини, яка сповнена віри у гармонію життя, силу мистецтва і любові проти невблаганного плину часу, та водночас це шлях розчарування, болю та страждань. Та ці страждання возвеличують героя-митця, роблять його творіння вічними. Сонети В. Шекспіра містять у собі цілий світ, в якому сконцентровані всі складові буття.
Узагальнимо вищезазначене рис. «Хронотоп сонетів У. Шекспіра»:
Література
- Бібліотека тижневика «ЗЛ». Книга одинадцята // Зарубіжна література. – 2001. – № 9. – С. 7-8
- Шекспир У. Избранное. В 2-х ч. Ч. 2 / У. Шекспир / Сост., авт. статей и коммент. А. Аникст. – М. : Просвещение, 1984.
- Шекспір В. Трагедії; Сонети: Для ст. шк. віку: / У. Шекспир; Пер. з англ.; Передм. Д. В. Затонського; Худож. оформл. А. О. Ливня. –К. : Веселка, 1993.
