ХУДОЖНЄ ОСМИСЛЕННЯ ОБРАЗУ ЖІНКИ-МАРГІНАЛА У ТВОРІ М.МАТІОС «ЩОДЕННИК СТРАЧЕНОЇ»

ОІН - АВАТАРКА-2   Н. В. Ізергіна,
   учитель зарубіжної літератури, української мови і літератури
   Роменської спеціалізованої загальноосвітньої
   школи І-ІІІ ступенів №1 ім. П.І. Калнишевського
   Роменської міської ради Сумської області

 

ХУДОЖНЄ ОСМИСЛЕННЯ ОБРАЗУ ЖІНКИ-МАРГІНАЛА У ТВОРІ М. МАТІОС «ЩОДЕННИК СТРАЧЕНОЇ»

 

      У статті на прикладі творчого доробку М. Матіос висвітлено специфіку формування образу маргінала, розкрито мотиви та причини  поведінки, вплив соціального середовища на людину.
Ключові слова: маргінал,  маргінальність, соціомаргінал, психологічний маргінал.

     Художнє осмислення феномену маргінальності в літературі розпочалося ще у ХХ ст. Однак, епоха змін і перебудов, плюралізму та інновацій ХХІ ст. значно розширила тематику маргінесу і межів’я людини. Сучасний літературний процес характеризується оригінальністю і нетрадиційністю, ліричністю і епатажністю, а тому герої творів митців ХХІ ст. – унікальні, викликають неабиякий інтерес читачів. Вперше за довгий період замовчування письменники порушили проблему людини «особливої», тієї, яка не відповідає усталеним нормам соціуму. А отже, сьогодні читаємо про психологічну кризу, злам, невлаштованість у соціумі – досить актуальні проблеми для кожної людини.
    Своєрідне вирішення проблеми героя-маргінала знаходимо у творах Марії Матіос. Варто зазначити, що наскрізною для творчості письменниці є тема реалізації жінки у соціумі. Жіночі персонажі письменниці –  узагальнений образ жінки ХХІ століття з усіма її проблемами, радощами та переживаннями. До питання розгляду розмаїття прози М. Матіос зверталася канд. філ. наук Ірина Насмінчук у  монографії «Стильове розмаїття прози Марії Матіос». Помітно, що такі науковці, як С. Сипливець, К. Хижняк, О. Вергеліс та ін. пропонують власний варіант осмислення тематики та проблематики роману «Солодка Даруся». В той час проблема маргінальності і відчуження особистості в творі «Щоденник страченої» не був предметом наукового розгляду.
     Генетично творчість Марії Матіос є суто українською, та звертається вона до того, що найбільш людське – потреби свободи й почуття безпеки, права на щастя й вільний вибір.
      На перший погляд, у «Щоденнику страченої», означеному як психологічна розвідка, письменниця з властивою їй прискіпливістю адвоката досліджує внутрішню драму закоханої людини. Однак, аналізуючи образ головної героїні, Лариси Ковальчук, помічаємо, що за зовнішньою невдоволеністю жінки своїм життям криється глибока внутрішня травма і розчарованість у всьому, що її оточує.
    Не можна стверджувати, що Лариса – людина, яка не може реалізуватися у соціумі. Жінка має роботу, друзів, постійно взаємодіє з оточуючим світом. Інша проблема – те, що робота для Ковальчук не приносить задоволення, реалізуватися як мати вона не може, бути коханою дружиною їй не судилося [2].
    Письменниця показує шлях становлення Лариси як особистості: зі щоденникових записів ми дізнаємося про сімнадцятилітню дівчинку, молоду успішну леді з «душевною виразкою», спричиненою відсутністю нормального особистого життя, стареньку жінку, що живе лише сьогоденням і боїться спогадів.
     Перші прояви маргінальності у героїні спостерігаємо із входженням Лариси у доросле життя. Дівчина не розуміє усталених норм соціуму: «Все якесь залізне. Несправжнє. Учора на колоквіумі з історії я не згадала всіх членів Політбюро КПРС і мені поставили «трійку». А я їх не знала. Навіщо вони мені, якщо я навіть не знаю сусідів, що живуть поверхом нижче? Вони ж мені ближчі, аніж члени Політбюро» [4, 27], звичне для переважної більшості, для неї чуже.
   Юнацький максималізм: «…Я не зістарюся ніколи!!! Ніколи! Ніколи!!! Ніколи не вийду на люди з такою вселенською тугою в очах, розтріпаним волоссям і густою павутиною зіжмаканої шкіри довкруж очей! У мене просто ніколи не зів'яне шкіра! Ніколи не розповніє талія! Не обвиснуть груди і не опустяться плечі! Ніколи не вийду заміж з примусу чи необхідності! Але я й ніколи не залишуся одною! Ніколи! Я просто не можу стати такою!» [4, 31], досить швидко змінюється дорослим скептицизмом: «…Людина, а тим паче людина-жінка, не може мати більшого тоталітариста, гнобителя і ката, ніж вона сама» [4, 11].
   Помітно, що саме розчарування у власному існування стає першопочатковою причиною маргіналізації героїні [1]. Страждання від «не адекватного» кохання до одруженого чоловіка породжує в душі Лариси сумніви в собі. Наступний крок – суїцид – типова ознака маргінальної людини. «Божевільний час, день і рік такий же. Отже, число не має значення» [4, 91].
    
Разом з тим, коли до неї повертається здоровий глузд, після тривалого «лікування самотністю» і численних порад подруги-лікарки, героїня починає перейматися досить глобальними і злободенними проблемами: «Навіщо? Що вони цим доводять? Уміння бути жорстокими? Про те, що людина народжується жорстокою, зрозуміло звідтоді, як малюк з особливою насолодою розриває нутрощі впізнаваної – улюбленої – іграшки»[]. Тобто бачимо, що, незважаючи на психологічну невлаштованість, Ковальчук – жертва процесу маргіналізації, а не творець себе як маргінала. Лариса хотіла б вивільнитися з тенет психічного дискомфорту, але не може.
    Керуючись класифікаціями Сухарєва А. В. та Кузьменко Т. М., не можемо стверджувати, що персонаж М. Матіос – соціальний маргінал, адже наявність освіти, роботи, друзів, батьків свідчить про відсутність процесу незавершеного соціального переміщення. Однак, студіювання праць Рашко А. Я. дає підстави стверджувати, що маргінальність героїні спричинена психологічними особистісними характеристиками: «Ні, я б ніколи не навчила людей любити. Бо сама цього не вмію. Я загнала в себе, як рашпіль, всю цю каламуть. І виправдовую її порожнім словом кохання. А рашпіль іржавий» [4, 48].
   «Жіноче серце-сміттєзвалище. Запліснявіле, прогниле, необгороджене. Там є який завгодно непотріб, але немає нічого цілого, корисного чи функціонального. Спресовані від часу й пам'яті почуття-пережитки нагадують зіжмакані целофанові пакети, роздратовано пожбурені у сміттєпровід, а потім роздерті вітром і бомжами… Треба навчитися виривати серце, позбуватися його дурного диктату, як первісна людина позбувалася хвоста чи хворий апендиксу.Але як навчитися цього?!» [4, 52], –розмірковує головна героїня. Керуючись таким поглядами Ковальчук не можемо не підтримати думку сучасних письменників М. Кундера та У. Еко про те, що маргінал – людина, безперечно, корисна для суспільства. Вона – носій нового і радикального, вона – творець. Підтвердженням цього є ряд філософських питань, що порушуються персонажем М. Матіос у «Щоденнику страченої», зокрема: «І все ж… чому між людьми можлива гармонія, хоча й нетривала… або дуже тривала, але можлива? Куди вона потім зникає? Видозмінюється? Чи що з нею відбувається?» [4, 83].
    
Через призму світогляду морально знищеної власною невлаштованістю у житті Лариси Ковальчук автор розкриває проблему взаємодії людини і релігії у сучасному соціумі: «Та я більше й не намагалася достукатися до Всевишнього правителя. Він, мабуть, найбільше любить удатних, не заблудлих, менш грішних. Із слухняними йому простіше. Вони щораз удосконалюються у своєму послухові. З такими, як я, — самі проблеми. Без надії, що із блудниць зробляться послушниці» [4, 79]. Розчарування людини ХХІ століття рідко знаходить своє розв’язання у зверненні до віри та духовності. Письменниця наголошує, що це є актуальною і болючою проблемою нашого суспільства. Лариса, ніби і хоче вірити ц щось високодуховне, надприродне, святе, але бруд буденності повертає її до реального життя, проблеми якого не вирішуються Богом, святими, мучениками.
    Найважливішим фактором маргіналізації Лариси М. Матіос вбачає самотність жінки. Протягом всього життя її оточує безліч людей, але вони не можуть заповнити її душевної пустоти: «Я бездомна жінка.
Бомж. Ні, моє життя гірше, аніж оцих ось бомжів, що гріються біля вогнища на пустирі»[4, 61].
На основі міркувань головної героїні, можемо провести паралель між асоціаціями з поняттям маргінал у переважної більшості сучасників (бомжі, переселенці, наркомани) та реальним складом населення, кого можемо загарухувати до когорти маргінальності (люди «інакомислячі», що не бажають діяти згідно усталених норм і правил і живуть «за власним персональним сценарієм»).
     «I понад вік триває день… Уточнюю день самотній» [4, 73], – говорить про своє життя Лариса. Ця самотність стає причиною багатьох фатальних вчинків героїні: суїцид, «очікування» коханого чоловіка все життя, здатність до самопожертви заради «туманної» мрії бути щасливою з тим, хто вбачає щастя в іншому: «Я ходжу вулицями – і здається, що на чолі в мене написано: причинна від химерної любові» [4, 85].
     Остаточно жінку ламає неможливість реалізуватися в соціальній ролі матері. Помилка, якої Лариса допустилася в молодості, переслідує її все життя. У зрілому віці вона хоче мати дітей, але розуміє, що це неможливо. Психологічна травма не дозволяє жінці розповісти своєму коханому про трагедію дітовбивства навіть багато років потому.
    Підтвердженням психологічної маргінальності героїні є її внутрішній дискомфорт у старості: «І ти вже не живеш – лиш доживаєш – ніби постаріла корова, яка надто повільно рухається до своєї бойні, завчено, покірно і майже свідомо перебираючи від утоми розбухлими жилавими ногами. І не сповільнюєш приречену ходу, і не озираєшся у пошуках спасіння, хіба лиш ремиґаєш пережованими, як трава, спогадами» [4, 161]. Протягом життя лариса Ковальчук так і не змогла випростатися з «обіймів» страху: страху бути непотрібною, скореною.
     На перший погляд оптимістичним є фінал твору. Однак, аналізуючи спосіб співіснування двох «страчених закоханих», можемо сказати, що щастя не зазнав жоден з героїв: «Але що правда — то правда: як себе поставиш, так навколо тебе ходитимуть. На щастя, ми з самого початку обгородили своє життя глухим частоколом мовчання і не-спілкування, замкнувши на всі замки і ключі своє минуле й тутешнє життя. Страх розкриття нашої історії робив нас дедалі замкнутими навіть між собою. Стороннім, мабуть, набридло дофантазовувати — і в якімсь часі їхня цікавість перекочувала на інших. І о, диво, – ми перестали боятися» [4, 166].
    Ці двоє просто відокремили себе від суспільства, від соціуму, а тим самим – від повноцінного життя. Шаблонність у щоденних вчинках породжує тугу і сум. Єдине, чого тепер боїться ця пара – спогадів.
     Отже, помітно, що героїня стає не лише маргіналом у соціальному розуміння, вкінці твору ми бачимо відокремлену від соціуму людину, яка пережила тяжку особисту драму, зламалася, але, незважаючи на це продовжує жити. Зовсім інше питання, чи можна таке «життя» назвати життям, чи це лише існування.

                   Список використаних джерел

  1. Аванесов Г. А.  Преступность и социальные сословия. Криминологические рассуждения: монография / Г.А. Аванесов. — М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2010. — 79 с.
  2. Кузьменко Т. М. Соціологія: навч. посіб. / Т. М. Кузьменко. – К.: Центр учбової літератури, 2010. – 320 с.
  3. Літературознавчий словник-довідник/ За ред. Р.Т.Гром’яка, Ю.І.Коваліва, В.І.Теремка,- К..ВЦ «Академія», 2007. – С.699
  4. Матіос М. В. Щоденник страченої / М. В. Матіос. –Львів: ЛА Піраміда, 2005. –192 с.
  5. Павленко В.М., Таглін СО. Етнопсихологія: Навч. посібник. -К.: Сфера, 1999. – 408 с.