МОТИВ ЄДНОСТІ ПРИРОДИ Й ЛЮДИНИ В «КРИМСЬКИХ СОНЕТАХ» АДАМА МІЦКЕВИЧА

Zlochevskaya_FotoЗлочевська Н.В.,
вчитель української мови та зарубіжної літератури
ЗНЗ І-ІІ ступенів № 8 Олександрійської міської ради Кіровоградської області,
спеціаліст вищої категорії, старший вчитель

МОТИВ ЄДНОСТІ ПРИРОДИ Й ЛЮДИНИ
 В «КРИМСЬКИХ СОНЕТАХ» АДАМА МІЦКЕВИЧА

Анотація: Літературне дослідження присвячено розкриттю особистості польського письменника-романтика і значимості його поезії. Досліджено й осмислено, як у «Кримських сонетах» А. Міцкевича реалізовано мотив єдності природи й людини. Визначено особливості зображення природи у поезіях. Доведено, що в сонетах А. Міцкевич широко використовує принцип паралелізму в зображенні психологічного стану людини та стану природи. Доведено, що поетичний цикл «Кримські сонети» є цілісним твором, об’єднаним цілісним образом ліричного героя.

Ключові слова: сонет, мотив, образи-символи, психологічний паралелізм, поетичний цикл, орієнтальна екзотика.

ВСТУП

Досліджуючи цю тему у світовій літературі виділяємо декілька проблем і згідно з ними ставимо перед собою такі завдання:

  1. Розглянути особистість письменника як поета-романтика, визначити значимість його поезії.
  2. Охарактеризувати образ ліричного героя поетичного циклу «Кримські сонети». Спробувати дати відповідь на запитання: «Хто він (ліричний герой) – мандрівник, патріот, поет?»
  3. Визначити особливості змалювання образів людини, природи, ліричного героя у сонетах.
  4. У контексті переосмислити образи, слововживання, розкрити національно зумовлений потенціал слів і словесних сполук сонетів.
  5. Дати відповідь на запитання: «Якою постає природа Криму у творчості А. Міцкевича?»

Актуальність теми дослідження:

  • український читач, знайомлячись із творами авторів світової літератури ХІХ століття, сприймає лише зміст, зовнішню структуру тексту, не розуміючи глибини, самої суті твору, адже важливо витлумачити, прокоментувати ту систему бачення поетів-романтиків, що є одним із способів осмислення загальнонаціональних слів і висловів, які набувають культурного забарвлення;
  • в умовах утворення в суспільстві національних ідей, утвердження патріотизму необхідність ознайомлення читачів із поезіями Адама Міцкевича «Кримські сонети» набуває особливої актуальності, адже його твори проникнуті почуттям любові до батьківщини;
  • тема взаємовідносин людини і природи завжди була актуальною для літератури. Митці або милувалися чудовими пейзажами, або з їх допомогою намагалися передати душевний настрій героя, або ж протиставляли природу й людину, аби підтвердити думку про необхідність і важливість гармонійного існування й розвитку, тому важливо, щоб кожен з нас визначив своє місце у цьому світі, сформував власне ставлення до природи.

Предмет дослідження – характер взаємовідносин людини та природи, що лягли в основу одного з мотивів поетичного циклу А. Міцкевича.

Об’єктом дослідження є сонети Адама Міцкевича зі збірки «Кримські сонети».

Під час виконання роботи були використані такі методи дослідження:

-історичний: були опрацьовані історичні джерела й дані про життя та творчість Адама Міцкевича за спогадами його сучасників (ХІХ століття) та літературно-критичні статті сучасних літературознавців;

  • порівняльний: було здійснено порівняння взаємовідносин природи та людини за змістом пропонованих сонетів автора;
  • дослідницький: було виконане дослідження на рівні контексту з метою переосмислення образів, слововживання, особливостей змалювання образів людини, природи, ліричного героя у сонетах.

Теоретичне значення роботи обумовлено тим, що її матеріал збагачує й доповнює уявлення про особливості образу ліричного героя поетичного циклу, розкриває своєрідність індивідуального стилю Адама Міцкевича.

Практична цінність. Результати роботи стануть у нагоді вчителям зарубіжної літератури. Матеріал може бути використаний у процесі вивчення творчості Адама Міцкевича, у роботі гуртків і факультативів, у ході подальших літературних досліджень і методичних напрацювань.

РОЗДІЛ І

Адам Міцкевич – польський письменник-романтик

На рубежі ХVІІІ-ХІХ століття у світовій літературі утверджується новий художній напрям – романтизм, який став одним із основних творчих напрямів літератури ХІХ століття і одним із важливих етапів світового літературного процесу.

Романтизм виник тоді, коли Європа переживала глибоке розчарування у просвітницьких ідеалах, які не вдалося втілити в життя. Він домінує в літературному процесі Німеччини, Англії, Франції, Італії, Росії, Польщі.

Письменники-романтики намагалися розкрити у творах своє суб’єктивне бачення світу, хоча це бачення могло і не збігатися з об’єктивним станом реального життя. Романтиків характеризує також глибокий інтерес до людської особистості, її внутрішнього світу, душі. Вони вважали, що світ людської душі неповторний і безмежний, а художник повинен прагнути якомога глибше зрозуміти таємницю людських почуттів, настроїв, переживань. Романтики писали про сильні і яскраві почуття, таємні порухи душі, захищали свободу і самоцінність особистості.

Видатний польський поет Адам Міцкевич зіграв важливу роль не тільки в розвитку літератури, а й у становленні національної самосвідомості, подібно до О. Пушкіна в Росії, Т. Шевченка в Україні, Р. Бернса в Шотландії [8].

Життя і творчий шлях А. Міцкевича співпали з трагічним складним періодом в долі його батьківщини, яку він пристрасно любив. У XVIII столітті Польща, або Річ Посполита, переживала глибоку кризу, результатом якої став поділ Польщі 1772, 1793 і 1795 років між Росією, Австрією і Пруссією, це призвело до втрати її державної незалежності. У період наполеонівських воєн у частини поляків, серед яких був і батько поета, учасник російського походу, виникла надія на повернення самостійності державі. Та після поразки Наполеона і Віденського конгресу 1815 року Польща остаточно увійшла до складу Росії. В кінці XVIII-XIX століття відбулося значне посилення національно-визвольного руху; суспільний підйом, зліт патріотичних відчуттів став соціально-історичною основою, на якій виріс польський романтизм. А. Міцкевич, як і його сучасники – О. Пушкін, М. Лермонтов, В. Гюго, − у ранній творчості зазнав впливу Дж. Байрона [8].

Літо 1820 року позначено в житті Адама Міцкевича доленосною подією: він закохується в сестру свого товариша, ласкаву і привітну Марилю Верещак, яка на той час була заручена із заможним графом. Нерозділене кохання розбиває двадцятидворічному поетові серце і дає поштовх до розвитку у віршах теми нещасливого в коханні, проте гідного й гордого юнака-романтика. Його душа бунтує не тільки проти суспільних перепон, які стоять на заваді щастю закоханих, а й проти всього божого й людського світу з його несправедливими законами. Типовий для романтиків сюжет набуває під пером Адама Міцкевича особливої слов’янської щирості. Власні почуття поет передає завдяки народним образам, широко використовуючи мелодійність народної пісні.

Сучасники високо поцінували романтичний дух протесту, відчутний у віршах і баладах молодого автора. Ода «Романтика» стала маніфестом цілого покоління поетів [8].

1.1. Україна в творчості митця

Епоха Міцкевича – епоха бурхливого національного руху в Польщі, епоха загостреної національної самосвідомості. Патріотично налаштовані поляки прагнули незалежності батьківщини від російської тиранії. У 1823 році царські жандарми розкривають діяльність молодіжної організації, починаються масові арешти у всій країні; у жовтні поета ув’язнюють, а через рік висилають в центральні губернії Росії. Наступного року він їде до Петербурга і Москви, де знайомиться з майбутніми декабристами К. Рилєєвим, М. Бестужевим і вже відомими на той час В. Жуковським, П. В’яземським та іншими поетами й мислителями Росії. Його радо приймають як молоду зірку польської поезії.

У 1825 році А. Міцкевич з рекомендаційним листом поета Кондратія Рилєєва їде до Одеси, де йому обіцяли місце вчителя в гімназії Ришельє. В Одесі вільного місця вчителя не знайшлося. І весь свій час поет віддає творчості. Цикл одеських віршів насичений світлими тонами, радісним сприйняттям життя і темпераментом борця [4].

Улітку цього ж року Міцкевич від’їжджає до Криму. Він побував у багатьох містах півострова, їздив верхи крутими гірськими дорогами від Севастополя до Алушти, милувався морем і гірськими краєвидами, із хвилюванням знайомився  зі слідами давньої цивілізації.

Перебування в Україні дає А. Міцкевичу можливість глибоко відчути не тільки південну природу, а й культуру, історію наших предків.

Оточений сухим океаном степу, його барвами, поет вслухається в далечінь:

Так ухо звука ждёт, что можно бы расслышать

И зов с Литвы… Но в путь! Никто не позовет [6, с. 91].

Душу поета вабила ця романтика гір, ця екзотика Сходу, як вабила й надихала вона Дж. Байрона, В. Гете, О. Пушкіна.

А. Міцкевич, часто покидаючи компанію, верхи їздив крутими гірськими дорогами. У динамічних яскравих образах відобразив він переїзд через Байдари. Млостю східної ночі оповито його вірш про Алушту вночі. У величавій гіперболізації підноситься Чатир-Даг:

Трепещет мусульман, стопы твои лобзая,

На крымском корабле ты – мачта, Чатырдаг! [6, с. 97].

Написані в цей період «Кримські сонети»  були новим розділом в історії польської поезії. Не дивлячись на те, що сонет вперше зустрічається вже в XVI столітті в творах Яна Кохановського і пізніше, А. Міцкевич ніби вперше користується сонетом. Відкинувши застиглу в класичних формах фразеологію, він створює нову поетичну мову. При скупості мови (14 рядків) він досягає граничної зображальності форми і насиченості змісту. Кожний окремий вірш – завершений самодостатній твір, а всі разом, об’єднані в цикл, вони створюють єдине ціле.

Коли А. Міцкевича запитали, чому він обрав найскладнішу віршову форму, той відповів, що його привабила сама можливість випробувати свою майстерність: «Форма сонета здатна вбити поета» [1, с. 294]. У сонетах Адама Міцкевича панує дух великого метра Відродження Ф. Петрарки. А. Міцкевич прагне не просто відтворити картини природи, а передати враження, емоції, показати, як вони виникають у душі поета, надихнути читача ідеалами добра, краси й любові, які окрилюють, підносять, учать – і при цьому не виходить за строгі межі сонетної форми. Відомий український літе­ратурознавець академік Григорій Вервес досить точно розкрив особливості ліричного тексту А. Міцкевича: «Його лірика виглядає нестримним бурхливим водоспадом, навальною зливою думки та почуття. Вона динамічна, нескінченно багатобарвна, пристрасна у розкритті пра­ва людини на щастя» [1, с. 295].

Відомо, що сонетна форма лірики вимагає від поета філігранного володіння формою і природного чуття у дотриманні правил віршотворення. Кожна частина «Кримських сонетів» синтаксично завершена, рима точна і дзвінка, а сюжет драматично насичений і вивірений. Г. Вервес писав: «У А. Міцкевича немає чистої лірики. Авторське «я» тисячами ниточок пов’язане з людиною, всім людством. Через особисте він прагне ставити високі проблеми й шукати шляхів їхнього розв’язання» [1, с. 295].

Цикл «Кримські сонети» Адама Міцкевича став своєрідним поетичним відкриттям у літературі. Завдяки йому були визначені переваги жанру сонету, як однієї із поетичних форм розкриття внутрішнього світу людини. Майстерність, з якою польський поет володіє формою сонета, викликала загальне захоплення і значну кількість поетичних наслідувань. О. Пушкін, захоплений досконалістю сонетного циклу А. Міцкевича, поставив його в один ряд з такими визнаними майстрами сонетної форми як Данте, Петрарка та У. Шекспір.

РОЗДІЛ ІІ

«Кримські сонети» – вершина творчості Адама Міцкевича

2.1. Збірка «Кримські сонети» як цілісний твір, що об’єднаний цілісним образом ліричного героя, який сумує за батьківщиною

Збірка «Кримські сонети» – вершина творчості А. Міцкевича. Твори, які увійшли до циклу «Кримські сонети», об’єднані однією темою самотності, туги, печалі, відірваності від рідної землі, одним внутрішнім конфліктом у душі ліричного героя, одним настроєм. Думка лине в минуле і майбутнє, підноситься від аналізу особистої долі до усвідомлення долі людської. Проте не тільки це об’єднує «Кримські сонети». Тут маємо єдиний ліричний сюжет, у якому можна визначити зав’язку, розвиток дії (тобто думки); кульмінацію та розв’язку. Усі вірші пов’язує між собою образ одного ліричного героя. Його еволюція, душевна драма та емоційні конфлікти становлять головний інтерес автора. В кожному із сонетів є центральні образи-символи, що знаходять розвиток у наступних поезіях. Романтичний світ, представлений А. Міцкевичем, хоча й відзначається розмаїттям описів, не справляє враження «розколотого», «розбитого». Це світ, де мандрує душа ліричного героя, котрий поєднує дійсність і внутрішні переживання в одне ціле. Єдність на мотивному, образному, композиційно­му, стильовому рівнях дозволяє сприймати «Кримські сонети» не тільки як цикл, а й як цілісну поему, де кожний вірш, посідаючи визначене  місце, є частиною цілого.

Усі «Кримські сонети» об’єднує єдиний цілісний образ ліричного героя. Сам А. Міцкевич назвав його мандрівником, пілігримом, оскільки він здійснює подорож незнаною раніше країною, відкриваючи для себе її красу. Проте слово «мандрівник» має й переносне значення, оскільки автора цікавлять не стільки географічні відкриття, скільки мандри душі особистості. Отже, ліричний герой «Кримських сонетів» – невтомний шукач. Він шукає себе, своє минуле кохання, дорогу серцю країну. Шукає і – не знаходить. Усе це зумовлює трагізм, духовну драму ліричного героя, котрий усвідомлює себе вигнанцем. Він втратив батьківщину, свою колишню любов, друзів. Краса Криму зачаровує, однак не втішає його. Ліричний герой – патріот, відданий своїй вітчизні. Життя без неї означає для нього смерть. Однак він знаходить у собі сили подолати духовний конфлікт. Творчість, поезія стають сенсом його життя, яке нарешті знову відродилося:

Не омрачив твой мир, гроза отбушевала.

И только песни нам останутся от шквала –

Венец бессмертия для твоего чела [6, с. 100].

Поетичні описи природи поєднуються з розповіддю про глибину переживань поета, викладом його філософських роздумів. Ліричний герой циклу – пілігрим, друг землі, який невтомно пересувається в часі й просторі, намагаючись увібрати в себе красу природи, щоб віднайти втрачену душевну рівновагу. Це поет, який поділяє страждання самого автора, його ностальгічні настрої з приводу втраченої батьківщини. Допоки жива його поезія (символ вічності – «Венец бессмертия для твоего чела»), живим буде і його серце [2].

Варто також зазначити, що ліричний герой А. Міцкевича тонко сприймає світ, відчуває красу природи. Гармонія в природі пробуджує в нього прагнення до гармонії в душі і в людському вирі. Він схильний до філософських роздумів, пошуку незнаного. Він замріяний і водночас мужній, оскільки знайшов у собі сили здолати відчай і біль. Герой А. Міцкевича (мандрівник, патріот, поет) залишився вірним своєму ідеалу – красі мистецтва і красі рідної країни, заради якої він складає безсмертні пісні.

У поезіях збірки не тільки передаються враження поета-романтика, захопленого красою південної природи, а й згадуються далекі, однак такі близькі серцю рідні краї. Незримий образ батьківщини, постійно присутній у сонетах А. Міцкевича, створює особливий фон.

У сонеті «Пілігрим» розкривається образ ліричного героя поетичного циклу. Він зображений автором неначе у центрі світу («передо мной страна волшебной красоты…» [6, с. 98]), він зміг духовно піднятися над цим світом, зрозумівши святі істини й сенс буття, за якими він вирушив у далеку мандрівку. Слово «пілігрим», що з’являється в сонеті (раніше були поет, подорожній, чужинець та інші), має значне ідейне навантаження. Воно передає результат духовного самоусвідомлення й пізнання світу. Ліричний герой під час свого паломництва до Криму (до святих місць південної краси, що вабили багатьох, у тому числі й О. Пушкіна), зрозумів, що насправді свята земля для нього не Крим, «страна волшебной красоты», а Литва з її «болотами» [6, с. 98].

Основний композиційний прийом у сонеті – контраст. Перший катрен, де розповідається про Крим, протиставлений другому, де з’являється образ Литви. Ці теза і антитеза об’єднані в наступних терцетах, де розкриті переживання ліричного героя. Його вабить далека і холодна чужина, за нею він, засмучений, зітхає безперервно. Образи коханої жінки й батьківщини зливаються тут воєдино, оскільки Литва – вічне кохання поета.

Контрастом пройняті всі рівні тексту. Час минулий (коли поет був у вітчизні, слухав шум лісів, кохав у дні юності) протиставлений теперішньому часові (коли всього, що було миле серцю, вже немає). Простір чужини (хоча й теплий, привабливий) протиставлений далекому краю. Кримські розкоші («страна волшебной красоты», «небо ясное», «прекрасны лица», «соловей Байдар», «юная певица» [6, с. 98]) протиставлені спогадам ліричного героя, коли він володів малим (міг ходити по рясту Литви, кохати польку), проте був набагато заможнішим у духовному плані, оскільки найбільше багатство для нього – це вітчизна.

Риторичні запитання, оклики, звертання, невідповідність ритмічних і синтаксичних періодів, неповні речення, фігура умовчання – усе це створює емоційний, схвильований тон оповіді.

Поет не просто розповідає про свою батьківщину, він виливає всю тугу поета-вигнанця. Згідно з християнською традицією прочанин має пройти крвзь страждання й духовне очищення, перш ніж йому відкриються вищі цінності. Пілігрим у А. Міцкевича через біль розлуки усвідомив глибоке кохання до вітчизни, вона – його високий ідеал і вічна печаль.

У сонеті «Гробниця Потоцької» висловлена основна думка всього циклу – туга поета-вигнанця за своєю батьківщиною. Висуваючи версію про те, що Марія Потоцька була полькою, він порівнює своє життя на чужині з її нещасливою долею.

Мотив смерті набуває особливого значення. Роздуми на могилі Потоцької розкривають не тільки колізії сивої давнини, а й духовний стан ліричного героя, для якого без вітчизни немає життя.

Потоцька зів’яла, як троянда, на чужині, так само в’яне і серце ліричного героя, котрий глибоко переживає болісну розлуку. Утім, хоча автор і пише про те, що він дні свої проведе на чужині, однак душа ліричного героя долає небезпеку смерті згадкою про Польщу, яка завжди з ним і освітлює його життєвий шлях. Загалом у сонеті, незважаючи на сумну тему, багато світла: «откуда столько звёзд во мраке засверкало» [6, с. 95], що світять в напрямку до Польщі. Це золоте сяйво втілює основну ідею вірша: любов до батьківщини – це світло, що дає сенс існуванню ліричного героя. Сяють не тільки зірки на небі, спогади про легендарні події чи краса вже міфічної Потоцької, це сама душа поета, сповнена світла любові, незважаючи на розлуку з вітчизною. М. Рильський писав про цей сонет: «Могила Потоцької», в якій поет зв’язує думки про долю легендарної польки, – долю, яка надихнула й Пушкіна («Бахчисарайський фонтан»), – з думками про свою долю – це пристрасний вияв туги за рідною землею, рідною мовою, рідною піснею… Тільки уява геніального поета могла створити такий образ: зорі, що палають на південному небі, це сліди, випалені поглядом його землячки, які ведуть до вітчизни, куди їй не було вороття… як не судилося було повернутися на батьківщину й поетові» [2, с. 44].

А. Міцкевич у вірші створює виразні контрасти: край весни, прекрасних садів і смерть молодої троянди – Марії Потоцької; розкішний південь і північний край, де його Польща; могила і життя; самотня жалоба і дума про приязну руку, звучання мови рідної. Усі ці контрасти крають серце ліричного героя, котрий болісно переживає розлуку з батьківщиною.

Силу поетових почуттів передають риторичні оклики, звертання. Велике значення в сюжеті мають також паралелізми: зірки на небі – як зірки, палають й очі Потоцької. Структура сонета підпорядкована завданню розкрити прихований біль митця: Потоцька, Польща – як теза і антитеза двох катренів, а далі синтез – сам поет, що поєднав у своїй уяві ці два образи.

2.2. Орієнтальна екзотика як тло для роздумів ліричного героя циклу

Восени 1825 року поет уперше в житті побачив гори, море й степ. Крим здивував і зачарував його дивовижним поєднанням гірських ландшафтів, лісових масивів, сріблястих степів і голубих морських заток. Крим для А. Міцкевича – це Схід у мініатюрі, який таїть у собі щось нестримне, дике, незбагненне. Він дивує, зачаровує і надихає поета на пошуки нової мови, нових образів [4]. Саме тому вірші збірки позначені земною чуттєвістю, виразністю; в них зустрічається багато іншомовних (татарських) слів. Гора Аю-Даг, або ж Ведмідь-гора, здається поетові святинею, де спить грім у колисці з хмар.

Мне любо, Аюдаг, следить с твоих камней,

Как чёрный вал идёт, клубясь и нарастая,

Обрушится, вскипит и, серебром блистая,

Рассыплет крупный дождь из радужных огней [6, с. 100].

Ще глибше відчув А. Міцкевич спорідненість кримської природи романтичним поривам його душі, коли побачив перед собою у всій їх величі  гори Криму. Захід, що осяває сніжну вершину Чатир-Дагу, представляється йому пожежею, що охопила Чатир-Даг, і поетові думається, що це «трепещет мусульман, стопы твои лобзая, / На крымском корабле ты – мачта, Чатыр-Даг! / О мира минарет! Гор грозный падишах! / Над скалами земли до туч главу вздымая…» [6, с. 97]. Над прірвою в Чуфут-Кале йому здається, що, зазирнувши в міжгір’я скелі, він побачив таємничу безодню, розпізнав її приховані таємниці, розповісти про яких «на языке живых – и слов подобных нет» [6, с. 99].

У «Кримських сонетах» ми знаходимо не тільки східний колорит в описі кримської природи, а й східну мудрість, вкладену А. Міцкевичем у вуста мирзи в його діалогах з поетом-пілігримом.

Как якорь, мысль твоя стремглав пойдет ко дну,

Но дна не досягнет, и хаос довременный

Поглотит якорь твой и челн затянет вслед. (Мирза)

 

А я глядел, Мирза! Но лишь гробам шепну,

Что различил мой взор сквозь трещину вселенной.

На языке живых – и слов подобных нет (Пилигрим)      [6, с. 98-99].

Тлінність всього земного і його нікчемність перед лицем вічної великої та нев’янучої природи з’вилася поетові в Бахчисараї, коли серед руїн і могил він побачив мармуровий фонтан, який раніше лив кришталеві сльози, і в дзюрчанні фонтану почув докір любові, що минула і зникла в славі [5].

Безлюден пышный дом, где грозный жил Гирей

Трон славы, храм любви – дворы, ступени, входы,

Что подметали лбом паши в былые годы, –

Теперь гнездилище лишь саранчи да змей…

Не молкнет лишь фонтан в печальном запустенье, –

Фонтан гаремных жён, свидетель лучших лет,

Он тихо слёзы льёт, оплакивая тленье:

О слава! Власть! Любовь! О торжество побед!

Вам суждены века, а мне – одно мгновенье,

Но длятся дни мои, а вас – пропал и след [6, с. 94].

Уособленням непорушної величі природи з’явився поетові і Чатир-Даг, нерухомий і глухий до всіх лих земних, який прислухається лише до Божого слова.

Повергнув племена, народы, земли, громы,

Ты внемлешь только то, что бог глаголет им [6, с. 97].

Ці відчуття принесли заспокоєння душі поета. Та не до східної покори привели поета кримські переживання, не до східної ліні та бездіяльності схилили вони його. Великий поет почув заклик до боротьби за те, що істинно вічно − за піднесені людські ідеали. І як не випадково на початку циклу А. Міцкевич поставив сонет «Акерманські степи», так само не випадково помістив він на закінчення сонет «Аю-Даг». Стоячи на вершині Аю-Дагу і дивлячись на море, поет порівнював себе з ним і підводив підсумок особистим переживанням:

Не омрачив твой мир, гроза отбушевала,

И только песни нам останутся от шквала –

Венец бессмертия для твоего чела [6, с. 100].

Збірка «Кримські сонети» стала яскравим виразом польського варіанта орієнталізму захоплення первозданною природою Сходу, характерного для Західної Європи 20 років XIX століття, яке ввів у літературу англійський поет Дж. Г. Байрон. Орієнтальна екзотика стає тлом для роздумів ліричного героя про відмінності західної й східної культур, спонукає до споглядання, надихає на нові злети фантазії. Як і Байрон, Міцкевич меланхолійно розмірковує над занепадом колись могутніх держав, небуттям славетних полководців і невмирущою силою мистецтва. Воно ж долає час і простір, нагадує про поета його піснями, що дзвенять, як джерело [8].

До екзотичного, невідомого для нього світу Криму поет приніс свою тугу, спогади, ліричні переживання.

У сонеті «Бахчисарай» перед нами постає образ покинутого палацу хана Гірея зі знаменитим Бахчисарайським фонтаном. Колись тут вирувало життя: блищали вкриті коштовними тканинами стіни й дивани, покірні баші, домагаючись ласки хана, тюрбанами мели ґанки, тобто низько вклонялися, принижувалися. Линув аромат квітів і заморських парфумів, прекрасні жінки гарему дарували своє кохання володареві. Та минув час, багатство, слава, як і саме життя ханів теж минуло. Минущість усього, запустіння символізують мікрообрази сарани та повзучого холодного гада, темного плюща та дикого винограду [5].

В чертоги вторгшийся сквозь окна галерей,

Захватывает плющ, карабкаясь на своды,

Творенья рук людских во имя прав природы.

Как Валтасаров перст, он чертит надпись: «Тлей!» [6, с. 94].

Єдине, що збереглося у всій своїй красі це фонтан, побудований, очевидно, на природному джерелі. Чистота води й краса фонтану передається образом сльози, що сяє й переливається, як перл, коштовний камінь. Цей образ викликає подвійні асоціації «чистий, як сльоза» чи «сльози ллє» за  минулим, за марнославством господарів, які жили, не цінуючи життя свого й інших [3].

Отже, образ покинутого бахчисарайського палацу з фонтаном складається з образів-деталей («трон славы, храм любви, дворы, ступени, входы, саранча, змеи, плющ, тленье, слёзы льёт») і символізує минущість багатства, слави, життя, утверджуючи вічність лише природи [5].

2.3. Мотив єдності природи й людини у «Кримських сонетах»

У сонетах А. Міцкевич оспівує принадність кримської природи, ніжність і гнів Чорного моря: життя природи і людини тісно переплітається між собою. Поєднуючи ліричні й епічні засоби зображення дійсності, автор малює природу у всій її величі, передаючи за її допомогою найрізноманітніші людські почуття, настрої [8].

Сонет «Акерманські степи» є ніби прологом до всього циклу «Кримських сонетів». Навесні 1825 року, ще до подорожі в Крим, А. Міцкевич поїхав в Акерман до свого співвітчизника Махроцького, у якого мав на меті дізнатися про діяльність філаретів. Можливо, саме тому в цьому сонеті і знайшло найяскравіше вираження почуття туги за батьківщиною. Надалі думка про свій край не зоставляла поета протягом всієї подорожі Кримом.

Сонети А. Міцкевича наскрізь символічні. Проводячи паралель між станом душі ліричного героя та природою, що його оточує, можна дійти висновку, що вони один одного доповнюють. Велична природа Криму надала відповіді на складні запитання ліричного героя циклу [2].

З перших рядків сонету «Акерманські степи» ми бачимо, що герой, разом з невидимим супутником виходить на «простор степного океана» [6, с. 91]. Степ у А. Міцкевича – це жива істота, що хвилюється, переживає, гостро реагує на все навколишнє, як люди [3]. Тут, у степовому просторі, людина відчуває себе незалежною, вищою над усе. Цей образ введений автором невипадково, адже степ є вираженням волі, незалежності, необмежених можливостей. І саме спостерігаючи степовий пейзаж, герой думками лине  на свою батьківщину, до якої так далеко. Поруч із образом степу ми бачимо також символічний образ зірки «жду путеводных звёзд, гляжу на небосвод» [6, с. 91], що є символом надії, мрії, яка живить ліричного героя. Ця надія озвучується в останніх рядках сонету:

Так ухо звука ждёт, что можно бы расслышать

И зов с Литвы… Но в путь! Никто не позовёт [6, с. 91].

Ще одним наскрізним символічним образом сонетів є образ моря, морської стихії. Море – це носій ідеї  безмежності, свободи, стихійності. Польський поет надзвичайно любив море, яке викликало в нього різні роздуми й асоціації. Море було для нього втіленням гармонії природи, руху всесвіту, символом багатогранного земного буття, поєднанням суперечливих начал, що постійно борються між собою. «Морська стихія» відчувається навіть там, де йдеться не про море, а про сушу степ, гори тощо, тому що море було в поезії А. Міцкевича ще й символом розбурханої душі особистості, її прагнення до боротьби та свободи.

Найбільш бурхливим сонетом А. Міцкевича є сонет «Буря».

Прочь – парус, в щепы – руль, рёв вод и вихря визг;

Людей тревожный крик, зловещий свист насосов,

Канаты вырваны из слабых рук матросов,

С надеждой вместе пал кровавый солнца диск.

Победно вихрь завыл: а там на гребни пены,

На горы тяжкие нагроможёенных вод,

Вступает смерти дух – и к кораблю идёт,

Как воин яростный – в проломленные стены [6, с. 92].

Дійсно, у сонеті передається велика емоційна напруга, буяння стихій, що охопили і природу, і душу ліричного героя.

Побудова сонета відзначається чіткістю й логічністю, обумовленими природою жанру. У першій строфі подається виразна картина бурі, від якої потерпає корабель і матроси на ньому. Короткі речення у двох перших рядках одразу створюють враження катастрофи. Погляд автора «вихоплю» основне: здерті вітрила, тріснуте стерно, розірвані канати… Неабияке значення надається звукам, що передають атмосферу тривоги, яка панує на кораблі: голоси стривоженої команди, звуки помп, гуркіт води, шум завії… У такий спосіб автор досягає того, що читач не тільки бачить картину загибелі корабля, а й начебто чує всі ті жахливі звуки, що супроводжують катастрофу. Посилює трагічну атмосферу в першому катрені кривавий захід сонця, що символізує втрату надій:

Прочь – парус, в щепы – руль, рев вод и вихря визг;

Людей тревожный крик, зловещий свист насосов,

Канаты вырваны из слабых рук матросов,

С надеждой вместе пал кровавый солнца диск [6, с. 92].

Традиційним для А. Міцкевича є перехід від конкретної замальовки до узагальнення. У другому катрені думка про смерть, що лише виникала в асоціації з кривавим заходом сонця, розгортається до узагальнювального образу «смерти дух», що ступив на корабель. Поява цього жахливого образу супроводжується тріумфальним виттям вихору і морським хаосом. У такий спосіб автор показує загальну катастрофічність світу:

Победно вихрь завыл: а там на гребни пены,

На горы тяжкие нагромождённых вод,

Вступает смерти дух – и к кораблю идёт,

Как воин яростный – в проломленные стены [6, с. 92].

Отже, розбурхана морська стихія викликала у поета думки про загальну невлаштованість світу, порушення гармонії в житті людей. Дух бентежного і неспокійного часу А. Міцкевича відчувається у сонеті «Буря».

Разом із тим буря відбувається і в душі ліричного героя, який з’являється в останніх двох терцетах. У його внутрішньому світі вступили у жорстоку боротьбу життя і смерть, надія і безнадія, дійсність та ідеали… Ліричний герой подорожній «сидел один в молчанье», та його мовчання зовсім не означає душевної тиші. Навпаки, його думки, уява, емоції розбурхані тими вічними питаннями, які він прагне вирішити: хто він і куди пливе його корабель, у чому сенс людського буття небезпечної мандрівки, як знайти щастя і гармонію у душі? Образ ліричного героя тут досить складний. Насамперед, він мандрівник, блукач, що йде небезпечними шляхами. Він філософ, шукач істини.

Образ ліричного героя в цьому сонеті залишає багато простору для читацької уяви. Він думає про щось своє, глибоко приховане… Про що? Це питання має з’ясувати читач. Певна недомовленість спонукає до подальшого читання циклу, власних світоглядних пошуків. А. Міцкевич утверджував думку про те, що буяння стихій охопило всі сфери всесвіту, історії, людського духу. І чи здатна людина встояти у цій бурі? Це головна проблема сонета.

Ще одним наскрізним символічним образом в сонетах є образ величних гір, що уособлюють первісну силу природи, її могутність та нездоланність. Саме в горах ліричний герой шукає силу та підтримку для своїх духовних сил: Чатир-Даг, Аю-Даг, Кікінеїз.

…А с их вершин порой

Слетает молния и с быстротой Фариса

Летит в безмолвие пустыни голубой [6, с. 94].

Одним із товаришів в подорожі Кримом для пілігрима виступає кінь, що уособлює вільне життя, нескорений дух, стрімкість дій і вчинків [3]. Кінь у горах – невід’ємний супутник мандрівника: на важких та небезпечних переправах він ніби отримує особливий інстинкт безпечності та впевненості – перед тим як ступити крок кінь, тримаючи ногу в повітрі, шукає каміння, відшукуючи безпечне місце, щоб стати.

Молись! Поводья кинь! Смотри на лес, на тучи,

Но не в провал! Здесь конь разумней седока.

Он глазом крутизну измерил для прыжка,

И стал, и пробует копытом склон сыпучий.

Вот прыгнул [6, с. 98].

Кінь як вихор життя, виразник ідеї його стрімкості й скороминучості викликає почуття долання простору і часу, а з ними й лиха, нещасть.

Скачу как бешеный на бешеном коне;

Долины, скалы, лес мелькают предо мною,

Сменяясь, как волна в потоке за волною…

Тем вихрем образов упиться – любо мне!

Но обессилел конь. На землю тихо льется

Таинственная мгла с темнеющих небес,

А пред усталыми очами все несётся

Тот вихорь образов – долины, скалы, лес…[6, с. 96].

У сонетах, поєднуючи ліричні та епічні засоби зображення дійсності, автор малює природу у всій величі, передаючи за її допомогою найрізноманітніші почуття, настрої. Як і личить замріяному поетові, А. Міцкевич любить нічну тишу:

Как тихо! Постоим. Далёко в стороне…[6, с. 91].

 

О море! Меж твоих весёлых чуд подводных

Живёт полип. Он спит при шуме бурь холодных,

Но щупальца спешит расправить в тишине [6, с. 91].

 

Повеял ветерок, прохладою лаская.

Светильник мира пал с небес на Чатырдаг,

Разбился, расточил багрянец на скалах

И гаснет. Тьма расёет, молчанием пугая [6, с. 97].

Ліричний герой сонету «Байдари», мандрівник-поет поспішає шляхом, образ якого є дороговказом, метою, можливістю досягти чогось. Перед його очима змінюються картини ліси, яри, шпилі. Він прагне їхати далі й далі, щоб забутися, позбутися якихось важких думок, милуючись дивами природи. Та кінь втомився, втомився й вершник від краєвидів, що постійно змінювалися, а більше, мабуть, від своїх думок, тому «пред усталыми очами всё несётся тот вихорь образов» [6, с. 96], і мандрівникові не спиться. Він іде до моря, дивиться на «чорний вал», що спочатку грізно, а потім покірно лягає йому до ніг. Неспокійне й бурхливе море так співзвучне тому, що напевне, робиться в його душі, тим тривогам і потрясінням, які він переживає.

Ліричний герой хоче упорядкувати свої думки, відчуття та враження, можливо, втілити їх у поетичній формі. Та чи знайдеш потрібні слова, щоб описати красу природи й свої почуття?

ВИСНОВКИ

Дослідивши творчість А. Міцкевича, можемо зробити певні висновки. Ми розглянули особистість письменника як поета-романтика, визначили значимість його поезії. Видатний польський поет Адам Міцкевич зіграв важливу роль не тільки в розвитку літератури, а й у становленні національної самосвідомості, подібно до О. Пушкіна в Росії, Т. Шевченка в Україні, Р. Бернса в Шотландії, а перебування в Україні дало А. Міцкевичу можливість глибоко відчути не тільки південну природу, а й культуру, історію наших предків. У поезіях збірки не тільки передаються враження поета-романтика, захопленого красою південної природи, а й згадуються далекі, проте такі близькі серцю рідні краї. Незримий образ батьківщини, постійно присутній у сонетах А. Міцкевича, створює особливий фон.

У «Кримських сонетах» образ ліричного героя динамічний. Його еволюція, душевна драма та емоційні конфлікти викликають захоплення автора. А. Міцкевич називає свого героя мандрівником, пілігримом, оскільки він здійснює подорож незнаною раніше країною, відкриваючи для себе її красу. Отже, ліричний герой циклу пілігрим, друг землі, який невтомно пересувається в часі й просторі, намагаючись увібрати в себе красу природи, щоб віднайти втрачену душевну рівновагу, і водночас – це поет, який поділяє страждання самого автора, його ностальгічні настрої з приводу втраченої батьківщини.

У ході дослідження сонетів А. Міцкевича визначили особливості змалювання образів людини, природи, ліричного героя, намагалися переосмислити образи, слововживання, розкрити національно зумовлений потенціал слів і словесних сполук сонетів. Метою роботи була спроба дати відповідь на запитання: «Якою постає природа Криму у творчості А. Міцкевича?» У «Кримських сонетах» поет описує конкретні місцевості Криму, його визначні пам’ятки – творіння природи й людських рук: Бахчисарайський палац ханів і фонтан, гробницю Потоцької, могили гарему, Байдарську долину, Алушту, гори Чатир-Даг і Аю-Даг, Кікінеїз, руїни фортеці в Балаклаві, дорогу над прірвою в Чуфут-Кале та інші. Поет зображує три стихії – картини природи: неспокійне, буйне, вільне й різне море як символ вічного руху життя, боротьби та змін; безкраї, спокійні, що спонукають до роздумів про вічне, степи; величні гори, що уособлюють первісну силу природи, її могутність та нездоланність. Можливо, саме такою й бачиться поетові сила людського духу.

Отже, пейзажі у А. Міцкевича не лише прекрасні картини природи, а й філософське осмислення життя людини й природи. Про це слушно зазначив дослідник М. Яструн, автор цікавої біографічної повісті про польського поета: «Кримські гори, морські пейзажі, бурі на морі, східні місцевості послужили Міцкевичу для створення картини напівміфічного світу. Все це, замкнене в мініатюрах сонетів, переросло їх формат. Плавання, буря і штиль на морі, роздуми серед руїн балаклавського замку – всі ці образи, думки та почуття, зорові й слухові враження творять нову дійсність, яка мало пов’язана з першообразом, вони мають власний простір і свій час» [10, с. 257].

Привабливість справжньої поезії в тому, що у кожного читача вона може асоціюватися з чимось своїм, можливо, навіть не з тим, що мав на увазі автор. Тому вона знаходить шлях до багатьох сердець.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Вервес Г. Д. Адам Міцкевич в українській літературі / Г. Д. Вервес. – К. : Дніпро, 1979. – 140 с.
  2. Гдовська Барбара. Духовна драма героя «Кримських сонетів» Адама Міцкевича / Б. Гдовська // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. – 2002. − № 1. – С.43-44.
  3. Кононенко В. І. Рідне слово. Підручник для шкіл з поглибленим вивченням української мови, ліцеїв, гімназій, колегіумів / В. І. Кононенко. – К. : «Богдана», 2001. – 303 с.
  4. Космач Н. П. Україна в житті та творчості письменників світу / Н. П. Космач // Зарубіжна література в школі. – 2007. – № 11-12. – С. 47-48.
  5. Мацапура В. І. Розкривати секрети художньої майстерності поета: проблеми теорії та практики аналізу літературного тексту / В. І. Мацапура // Всесвітня література в навчальних закладах України. – 2006. – № 1. – С. 15-16.
  6. Мицкевич А. Избранное / А. Мицкевич. – К. : «Музична Україна», 1976. – 160 с.
  7. Міцкевич Адам «Кримські сонети» [Електронний ресурс] / Адам Міцкевич. – Режим доступу: http://shalash.dp.ua/index.php/9-biblioteka/9b-zarubeg-lit/1122-adam-mitskevich-krimski-soneti .
  8. Мицкевич А. Собрание сочинений: В 5 т. – Т. 1 / Под ред. М. Ф. Рыльского, М. С. Живова, Б. А. Турганова / А. Мицкевич. – М. : Госуд. издание худ. литературы, 1948. – 528 с.
  9. Радишевський Р. П. Адам Міцкевич – Максим Рильський: проблеми рецепції [Електронний ресурс] / Р. П. Радишевський – Режим доступу: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/43473/06-Radishevsky.pdf?sequence=1 .
  10. Размышления о единстве природы и человека в «Крымских сонетах» Адама Мицкевича [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.school-essays.info/razmyshleniya-ob-edinstve-prirody-i-cheloveka-v-krymskix-sonetax-adama-mickevicha/ .