ОБРАЗ БАНДУРИ ТА БАНДУРИСТА В ТВОРЧОСТІ УКРАЇНСЬКИХ ПОЕТІВ-РОМАНТИКІВ 20-40-х РОКІВ ХІХ СТОЛІТТЯ

ОБРАЗ БАНДУРИ ТА БАНДУРИСТА Злочевська Наталія Володимирівна,
вчитель української мови та літератури,
зарубіжної літератури ЗНЗ І-ІІ ступенів № 8 Олександрійської міської ради
Кіровоградської області,
спеціаліст вищої категорії, старший вчитель

ОБРАЗ БАНДУРИ ТА БАНДУРИСТА
В ТВОРЧОСТІ УКРАЇНСЬКИХ ПОЕТІВ-РОМАНТИКІВ 20-40-х РОКІВ ХІХ СТОЛІТТЯ

Анотація: досліджено та осмислено, чому та в який спосіб українські поети-романтики 20-40-х років ХІХ століття у своїй творчості зверталися до образу кобзаря, бандуриста та бандури. Доведено, що кобзарство в Україні є явищем самобутнім, самодостатнім і цілком оригінальним за самою суттю, а також звернення до цих образів було невипадковим, так як вони стали символічними.

Ключові слова: образ співця-бандуриста, українські поети-романтики, кобзарство.

Питання розгляду образу бандури в українській літературі набуває особливої ваги в умовах утворення в суспільстві української національної ідеї, а тому знати народні звичаї, обряди, традиції, вірування, характер національного буття має кожен, хто вважає себе українцем. Український читач, знайомлячись із творами художньої літератури періоду 20-40-х років ХІХ століття, сприймає лише зміст, зовнішню оболонку тексту, не розуміючи глибини, самої суті твору, адже важливо витлумачити, прокоментувати ту систему бачення поетів-романтиків, що є одним із способів осмислити загальнонародні слова і вислови, які набувають культурного забарвлення. Опанувати загальні відомостями щодо української психіки, національного характеру без урахування історичних умов, за яких складалася національна спільнота, способу життя не можна збагнути всієї складності української душі, а без усвідомлення притаманних їй рис і властивостей – пізнати, аж до витоків, «що ми?… чиї сини? яких батьків?» (Тарас Шевченко). Мова і пісня – два крила національного характеру народу. Глибоко усвідомлюючи цю істину, поети-романтики зверталися у своїй творчості до теми високого призначення слова в житті людини. Занепад рідної мови є однією з причин духовного зубожіння народу.

Предмет дослідження – поетичні твори українських поетів-романтиків періоду 20-40-х років ХІХ століття.

Обʼєктом особливості змалювання образів кобзаря, бандуриста, бандури, основні теми та мотиви зображення цих образів у творах українських поетів-романтиків 20-40-х років ХІХ століття.

Теоретичне значення роботи обумовлено тим, що її матеріал збагачує й доповнює уявлення про особливості змалювання образів кобзаря, бандуриста, бандури, основні теми та мотиви зображення цих образів у творах поетів-романтиків.

Практична цінність. Результати роботи стануть у нагоді вчителям української літератури. Матеріал може бути використаний у процесі вивчення літератури українського романтизму (9 клас), українського кобзарства (8 клас), у роботі гуртків і факультативів, у ході подальших літературних досліджень і методичних напрацювань.

ОБРАЗ БАНДУРИ ТА БАНДУРИСТА

ВСТУП

 

На початку ХІХ століття в історії української літератури з’явився новий творчий метод, який отримав назву романтизм. Письменники-романтики зуміли спрямувати літературний процес у річище глибоко національного, самобутньо-го мистецтва, через що українська література піднеслася на якісно вищий рівень. Романтизм усю увагу фокусує на духовному світі людини. Як зазначає І. Айзеншток, герой романтичних творів – особистість яскрава, непересічна, яка болісно переживає розлад мрії з дійсністю, не хоче миритися з сірою обивательською буденщиною. Поет, художник, музикант – геній! – стають улюбленими постатями романтичної літератури [1].

Романтики широко звернулися до поетичного освоєння народних переказів, легенд, повір’їв і збагатили нашу літературу відомими баладами, поемами, піснями в народному дусі. Вивчаючи народну творчість, поети-романтики відкривали неймовірно багатий поетичний світ українців. Глибина почуття, дивовижний розмах народної фантазії, яскраво виражена національна самобутність хвилювали, заворожували уяву, спонукали все це висловити в літературі.

М. Яценко виділяє такі основні тематично-стильові течії:

  • фольклорну; громадянську;
  • фольклорно-історичну;
  • громадянську;
  • психологічно-особистісну.

Поява і розвиток цих течій далеко не завжди має лінійний, різночасовий характер. Вони нерідко проявлялися в один і той час, в одних і тих самих письменників, які у своєму творчому розвитку немовби проходять шлях від початкових форм до утвердження індивідуально-психологічної самобутності свого героя [12].

Уже у фольклорній течії українського романтизму виявилося протистояння двох світів – реального, людського і фантастичного як прояву некерованих людиною природних сил. Міра цього протистояння в українській романтичній поезії різна – від апології людського начала до пригнічення його ворожою, «нечистою силою». Фольклорно-романтична поезія не стільки творила новий світ, скільки відкривала його як естетичну й етичну цінність у народних звичаях, обрядах, поезії.

Згодом, у романтизмі з’являється історична свідомість, за якою світ перебуває в стані безперервного руху і розвитку. П. Хропко зазначає, що світ і людина мають минуле, сучасне і майбутнє, що проявляються в індивідуально-історичних формах. Звідси – не існує іншого виду самопізнання, окрім історичного. Без знання минулого не можна зрозуміти сучасність. Звідси – пошуки в історичному минулому матеріалів, які відображають провідну ідею народності, її дух. Відтак на ґрунті народної епічної поезії, історичних легенд і переказів та старшинсько-дворянської історіографії складається фольклорно-історична течія українського романтизму, увага якої фокусується на людях і подіях переломних історичних епох [9].

Протиставляючи героїчне минуле козаків рабському животінню їхніх нащадків, поети-романтики розбуджували притлумлене почуття національної гідності, закликали згадати колишню славу України. Отже, історична тематика в романтичній поезії набуває виразного громадянського звучання – формується громадянська течія, що з часом виходить на широкий простір світової історії та загальнофілософських проблем буття.

Окреме місце в українській романтичній поезії займає особистісно-психологічна течія, здобутком якої є розкриття внутрішнього світу людини в преромантичному дусі. На думку П. Хропка, ліричний герой у цих творах характеризується романтичним відчуженням від дійсності, роз’єднаністю з людьми, які виступають байдужою, а то й ворожою силою. Ключовими словами є «один», «самотній», «сиротина», «чужина» тощо. У романтичній поезії цієї течії стан одинокої людини має найрізноманітніші прояви [9].

Чи не єдиною сферою вільного вияву творчого духу особистості у всіх романтиків стає художня творчість, в основі якої перебуває культ генія. В українській романтичній поезії ця тема була започаткована образом бандуриста. У романтичному освітленні бандурист виступає то як бард, носій історичної пам’яті старовини, нерідко пов’язаний із надприродними силами, людина, котра розмовляла з самим Богом, то як реальна етнографічно достовірна постать, виразник народних сподівань. Не випадково у творах романтиків так багато місця відведено образу народного співця, адже вони – кобзарі, бандуристи – охороняли історичну пам’ять народу, це їхніми устами говорить сьогодні до нас історія, вони виступають як живе втілення зв’язку поколінь.

РОЗДІЛ І
УКРАЇНСЬКЕ КОБЗАРСТВО – УНІКАЛЬНЕ ЯВИЩЕ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

1.1. З історії виникнення кобзарського мистецтва

Кобзарське мистецтво – це унікальне явище світової культури. Україна з давніх-давен славилася своїми співцями, яких називали кобзарями, бандуристами, лірниками. Скрізь можна було зустріти цих сліпих співців-музикантів: на розпутті шляхів, у степу біля козацької могили, неподалік криниці чи дорожнього хреста. Як зазначає І. Руснак, голос їхньої бандури дзвенів і на широких майданах, і в натовпі ярмаркового люду, і в убогій селянській садибі… Дивовижне звучання інструментів, глибоко патріотичні й поетичні тексти виконуваних творів лунали в різних куточках України, пробуджуючи національну свідомість і глибоко національні почуття українців [8].

Прототипами кобзарів уважають співців-гудців княжої доби, згадки про яких зберегли літописи. Київська Русь, епоха язичництва. Волхви – це жреці у Давній Русі, служителі язичницького культу, яким приписувався вплив на сили природи, передбачення майбутнього. Волхви вперше згадані в літописі 912 року у зв’язку з повідомленням про передбачення волхвом смерті київського князя Олега. Саме волхви записували стародавні перекази, міфи, так звані кощюни. Кощюни близькі до байок. Їх виконували в супроводі музики, можливо, співали або промовляли речитативом, як кобзарські думи. Волхви в Давній Русі були також і скоморохами (скоморох – це музикант, який грав на різних інструментах [4]). А тих, хто грав на щипкових (можливо, кобзоподібних) інструментах і під їхній супровід виконував старовинні епічні твори (билини), уважають прототипами кобзарів, бандуристів, лірників. Арабський учений і мандрівник Ал-Бекрі так описує русів: «У них є різні струнні та духові інструменти. Є у них духовий інструмент, довжина якого сягає більше двох ліктів, і струнний, на якому вісім струн. Внутрішня сторона його плоска, а не опукла» [11]. Можливо, це єдиний із подібних до кобзарських інструментів ХІ століття. Першими талановитими співцями-музикантами були Мануйло, Боян і Митуса (Дмитро).

На жаль, після розпаду Київської Русі до ХVІІ століття збереглося дуже мало відомостей про кобзарів. ХV-ХVІІ століття – нелегкі часи в історії України, проте саме в цей період спостерігається зародження кобзарського професіоналізму. Створюються перші кобзарські гуртки (братства). На Запорожжі була своєрідна школа, де навчали грати на кобзі та інших народних інструментах. І. Руснак зазначає, що Богдан Хмельницький у 1652 році видав спеціальний універсал, яким гетьман брав під свою опіку й опіку козацьких полковників цехові організації співців-музикантів. Із Запорізької Січі кобзарі-запорожці розходилися Україною й несли в народ слово правди про давні і недавні події, народних героїв, боротьбу народу з поневолювачами. Вони навчали кобзарського мистецтва молодих, передавали їм старі кобзарські традиції, виготовляли кобзи [8].

1.2. Світова слава українського кобзарства

Усім серцем сприйнявши народну християнську мораль, кожен кобзар уважав, «що й на те існує, щоб нагадувати людям про Бога і благодать» [10]. Таке розуміння суспільного призначення кобзарського мистецтва ставило його носіїв до розряду людей особливих. У народі кобзаря сприймали як чоловіка Божого.

Кобзарі, бандуристи та лірники воістину були уособленням національного характеру, джерелом духовності сучасників і прийдешніх поколінь. Їхній внутрішній світ характеризується широтою інтересів, глибиною емоцій, здатністю співпереживати іншим людям, багатством уяви і водночас народним співцям були властиві почуття власної честі та гідності, безкомпромісність, непримиренність до зла і неправди, ліричність. Кобзарі не були і не могли бути безсторонніми літописцями. Вони оспівували те, що хвилювало їх до глибини душі.

Конкретні відомості про народних співців-музик України дійшли до нас із ХVІІІ століття. Цікаво ознайомитися з тим, що писав 1769 року про українських бандуристів німецький автор Я. Штелін: «Усі співають, танцюють і грають у цій країні. Найбільш використовуваний інструмент – бандура, на якій талановиті українці грають найчудовіші польські та українські танці й звуками якої вони вміють супроводжувати численні, вельми ніжні свої пісні. Оскільки на Україні дуже багато молодих людей з особливою старанністю навчається грати на цьому інструментові, з давніх-давен там багато бандуристів» [5]. Далі Я. Штелін дає коротку характеристику бандуристів, у якій використовує і власні спостереження: «Ці українські бандуристи здебільшого дуже веселі і рухливі, як птахи, вміють під час співу вельми жваво виражати пристрасті мімікою й жестами і взагалі пустувати» [5]. Такі свідчення сучасників мають неабияке значення. Завдяки їм до нас дійшли конкретні відомості про деяких талановитих бандуристів ХVІІ-ХІХ століть.

Досить цікавою є біографія Григорія Любистка з Чернігівщини. У ХVІІІ столітті при царських палатах організовувалися хорові та мужичі капели, потрапляли туди й кобзарі. Придворним кобзарем став незрячий Григорій Михайлович Любисток, якого забрали до царського палацу при наборі співаків та музикантів. Любисток прожив тут близько 20 років. Гарний голос, блискуча гра на кобзі зробили його одним із найкращих кобзарів того часу. Проте туга за батьківщиною змусила його тікати в Україну. Врешті його було спіймано в Києво-Печерській лаврі і повернуто до царського палацу. На диво, Любисток не був покараний царицею, а, навпаки, добре обдарований: був пожалуваний дворянством, дістав рангу полковника.

За участь у гайдамацькому русі 1761 року був заарештований Данило Бандурка на прізвисько Малий. Вирок суду цьому 23-річному бандуристові невідомий. Ймовірно, що суд не пощадив бандуриста-гайдамаку, як не пощадив і його друзів-повстанців.

У буремний час Коліївщини залишили по собі добру пам’ять три кобзарі Черкащини – Василь Марченко, Прокіп Скряга та Михайло, Сокового зять. Після придушення Коліївщини польська шляхта вчинила нечувану криваву розправу над повстанцями. Озвіріла шляхта скарала на смерть кобзарів за те, що вони, як це засвідчує «Коденська судова книга», «гайдамакам на бандурах грали».

За твердженням дослідників, більшість народних бардів жили дуже скромно, майже аскетично. Вони байдужі до життєвих вигод, їм не властиві будь-які хтиві прагнення. Такими були Архип Никоненко, Андрій Шут, Федір Грищенко-Холодний, Іван Крюковський, Андрій Бешко, Іван Романенко, Іван Кравченко, Степан Пасюга, Гнат Гончаренко, Микола Ригоренко, Федір Кушнерик. Їхня творчість припадає на ХІХ століття.

Одним із видатних популяризаторів української народної поетичної творчості у ХІХ століття був Остап Вересай, стверджує Ф. Лавров. Остап Микитович Вересай народився 1803 року в селі Калюжинці Прилуцького повіту Полтавської губернії (нині Чернігівська область). Жив, кобзарював і помер Вересай у сусідньому від Калюжинець селі Сокиринцях (нині Срібнянського району Чернігівської області). Батько майбутнього кобзаря був сліпим жебраком, добре грав на скрипці, заробляючи сім’ї на прожиток. Тяжкий життєвий шлях пройшов кріпак Вересай. У чотирирічному віці він, як і батько, осліп. Остап навчався в Юхима Андріяшівського та Семена Кошового з Роменщини (нині Сумська область), та через слабке здоров’я повного, трирічного строку не добув. Сам удосконалював свою майстерність гри на кобзі. Сам поповнював свій репертуар. Кобзар мав сильний красивий голос, співав з великою експресією; свій спів супроводжував поступуванням ніг – йому була притаманна артистична манера виконання. Репертуар Остапа Вересая був багатим. До нього входили думи «Буря на Чорному морі», «Втеча трьох братів з города Азова, з турецької неволі», «Бідна вдова і три сини» та інші, а також сатиричні пісні, десять псалмів релігійного змісту, мелодії танців та пісень танцювального характеру. Кобзар знав також багато козачків, обрядових, побутових, родинних пісень, пісень на громадські теми тощо. Остапа Вересая знав Т. Шевченко. У 1860 році він подарував йому свого славнозвісного «Кобзаря» з дарчим написом [7].

Інтерес до Остапа був дуже великий і в наукових колах. Як зазначає І. Руснак, у серпні 1874 року його слухали учасники ІІІ Археологічного з’їзду, який відбувся у Києві. Учасники з’їзду були у захваті від виступу кобзаря. Французький дослідник А. Рамбо, ділячись своїми враженнями від археологічного з’їзду у Києві у праці «Україна та її історичні пісні» високо поцінував мистецтво народного співця: «Селянин Остап Вересай є більш безпосереднім нащадком старих слов’янських співців, він законний нащадок Бояна та інших «солов’їв минулого» [8].

Після цього популярність О. Вересая серед науковців значно зросла. Наступного року його вже запрошують до Петербурга. Там кобзар дає концерти в багатьох наукових і культурних установах, навчальних закладах, товариствах.

Кобзарі своєю творчістю утверджували найвищі людські цінності: вірність Богові, Батьківщині і побратимству, повагу до старших, мужність, порядність, чесність. Народні співці були справжніми патріотами.

РОЗДІЛ ІІ
ОБРАЗ БАНДУРИ ТА БАНДУРИСТА У ТВОРЧОСТІ УКРАЇНСЬКИХ ПОЕТІВ-РОМАНТИКІВ 20-40-х РОКІВ ХІХ СТОЛІТТЯ

Одним із найпоширеніших образів романтичної поезії став бандурист, кобзар. У ньому письменники втілювали свої думки про мистецтво, висловлювали впевненість чи зневіру у майбутнє мови та літератури свого народу. Романтична поезія знає й бандуриста, який висловлює віру в краще прийдешнє народу. Розглянемо детальніше і глибше романтичну поезію 20-40-х років ХІХ століття, у якій відображений образ бандуриста.

2.1. Мотив стародавніх літописів

Першими талановитими співцями-музикантами були Мануйло, Боян і Митуса (Дмитро).

Мануйло – перший з відомих у літературних джерелах співців періоду Київської Русі. Згадується у літописі під 1137 роком як співець «гораздий», тобто визначний.

Ще з часу першої публікації «Слова о полку Ігоревім» (1800) особа легендарного Бояна незмінно привертає увагу численних дослідників. Так, Боян – давньоруський співець-дружинник 2-ої половини ХІ століття-початку ХІІ століття, уславлений «Словом…». Його ім’я також виявлене в одному з написів у Софійському соборі в Києві. Автор «Слова…» називає Бояна «віщим співцем», «внуком Велеса», «соловієм давнього часу, який летить тропою Трояна», тобто шляхом пророчого, божественного натхнення. Зі «Слова…» відома тематика творів Бояна: Боян оспівував князів, а також подвиги руських воїнів, осуджував лихі міжусобиці [2].

Десь століттям пізніше (після Мануйла і Бояна) чарував співвітчизників своїм мистецтвом Митуса (Дмитро) – давньоруський співець владики Перемишлянського. Князь Данило Романович запрошував Митуса до себе в півчі, але той з гордості відмовився служити князеві.

Микола Костомаров у поезії «Співець Митуса» взяв за епіграф вислів з Іпатівського літопису: «Словутного певца Митусу, древле за гордость не восхотеша служити князю Данилу, роздраного, аки связаного, приведоша…» [1, с. 236] і зображує незламного митця-пророка, котрий нікого і нічого не боїться, котрий заради свободи і народу готовий пожертвувати власним життям.

Починає автор свій твір з того, що засуджує міжусобиці князів, які не дбають про віру, про людей, а застрягли в розподілі влади і не мають змоги захистити руські землі від нападів чужинців. Вислів «Дажбожові внуки» вжитий на означення народу Київської Русі, взятий зі «Слова о полку Ігоревім»: «Гине сила Дажбожого внука. Татари плюндрують, / Князі кують коромоли, не дбають об вірі і людях» [1, с. 236]. Далі виводиться образ легендарного співця, який «Кріпший за всіх в Перемишлі співець словутний Митуса. / Шаблі не носить співець і грудей щитом не вкриває – / Піснями сипле на князя, гострими, ніби стрілами, / Піснями люд стурбував і хіть до війни підливає» [1, с. 236].

Співець не має ні зброї, ні захисту, єдине, що в нього є – це пісня, але слова цієї пісні гостріші за стріли і могутніші за будь-яку зброю. Незламний співець не стає на коліна, не хилить голови, не втікає від ворогів, а гнівними словами осуджує братовбивчу війну, закликає князів схаменутися, хоча розуміє, що цей процес вже нічим не зупинити. І на слова князя Данила про те, «чом, як Боян стародавній, ти не співав нам про славу / Предків великих? Чом не навчав нас добру і согласці? / Чом од гріхів не впиняв нерозумних огненним словом?» співець відповідає:

…ось заспіваю вас пісню:

Ріжте, кусайтесь, бийтесь, попелом Русь посипайте,

Пийте братерню кров, умивайтесь сльозами народу.

От до вас добрана пісня! Іншої вам не почути!

Що вас спиняти? Що вам співати? Шкода, опізнились!

Помста за помсту, кара за кару, лихо за лихо!

Кончились віки, сповнилась чаша, грім розпалився.

Суд неминучий, суд невмолимий, написана доля!

Кончились віки! Зілля сухеє огонь поїдає –

Хай поїдає! Хай пропадає Русь із князями!

Боже прокляття чорними хмарами висить над нею [1, с. 236].

Бранець Митуса не схиляє перед князем голови, кидає у вічі йому гіркі докори за криваві міжусобиці. Співець наголошує на тому, що «написана доля» для українців, що цього вже не змінити, що сталося, те сталося. Перед нами постає образ Долі, яку створив український народ. Цей образ породжений умовами життя, поневірянням наших дідів, до яких рідко всміхалася доля. Далі постають перед очима образи крові, сліз, чаші, грому, вогню, зілля та чорних хмар. Уведення їх у твір не є випадковим [6].

Слово-символ «кров» пов’язується з найважливішими етапами в житті людини – народженням смертю, жертвою, війною, але кров – водночас виразник ідеї примирення, усепрощення, яке зійде на землю, на народ [6].

Огонь – це образ страшної, непереборної сили, що здатна спалити все живе, але в той час, огонь несе очищення від усього старого, непотрібного, це символ оновлення, свободи, перемоги. У творі вогонь поїдає «зілля сухеє», що виступає застарілими відносинами, образом старого життя, якому немає вже майбутнього і через очищення вогнем старе зміниться новим, продуктивним [6].

Грім у тексті сприймається як кара за гріхи, а саме ворожнеча між братніми народами, між князями-братами і є гріхом. «Грім розпалився», тобто набрав силу. Грім – це народ, який охоплений почуттям гніву, нескореності. Незабаром цей грім переросте в бурю, яку не зупинити, як не зупинити і чорні хмари, які Божим прокляттям висять над Руссю. Хмари в переказах з давніх мов символізували натовп, військо, народну помсту. За текстом хмари – це передчуття народного гніву, повстання, це виразники тривоги, це перешкода, яку треба подолати, це грізна сила, що знесе старе, непотрібне і постане оновлений світ [6].

Далі співець Митуса пророкує, що «хмари згустіють, віки пролинуть, і знов, хоч не скоро, / Знову розгонить яснеє сонце туман віковічний. / В той час-годину інших пісень співці заспівають / Іншим князям, та не вам, іншому руському люду» [1, с. 237]. Закінчиться лихо, ясне сонце, яке є символом джерела життя, нового життя, радості розгонить щось невиразне, неясне, невідоме, невизначене, яке постає туманом у творі. Зміниться життя і нові співці співатимуть інші пісні, але в цих піснях також буде оспівуватися героїчна слава минулих літ. М. Костомаров показує нам співця-пророка, митця, котрий за будь-яких обставин у стосунках з будь-яким можновладцем здатен відстояти свій погляд на світ.

Зовсім іншим постає перед нами співець Боян у поезії Левка Боровиковського «Пир Владимира Великого». Старого співця обтяжили думки:

Но умолк Баян на пиршестве:

Не внимает терем княжеский

Звучным струнам, очарованным

Дивною рукой Баяновой.

Он сидит в раздумьи дремлющем;

…На челе туманном, пасмурном

Не сверкает огнь веселости;

Не блестит в устах недвижимых

Радость вольная, игривая [1, с. 112]

Боян постає перед нами старою людиною, з понурою головою, з тяжкими мислями. Та як тільки до нього звернувся князь із проханням: «Ты воспой деянья праотцев, / Взвесели гостей пирующих, / Пробуди ты гусли звонкие / И в отцовских нам преданиях / Передай дружине, воинам / Дух, деянья наших праотцев…» зразу ж «Воспрянул Баян, встревожился, …И Баян свои мечтания Изливал на гусли вещие» [1, с. 112]. Ми бачимо співця, який є носієм високого пророцтва, носієм історії. Його сила у зв’язку з народом, який його породив, саме він і уславлює народ, є виразником його духу. «Віщий Боян» зі «Слова…» постає перед нами у поезії Боровиковського, митець, який творить пісню, розтікаючись мислю по древу, сірим вовком по землі, сизим орлом під хмарами. Своє життя цей співець не мислив без служіння народу, без турботи про те, щоб зберегти і передати майбутнім поколінням пам’ятки старовини: давні легенди, перекази, думи тощо.

  1. Мотив уславлення свободи, громадянського призначення поета, натхненного співця, реальної етнографічної постаті

Тематика поезії Маркіяна Шашкевича неширока. Поруч із національними мотивами ми чуємо постійно ноти смутку та туги. Коли читаємо його «Бандуриста», то перед нами постає досить звичайна картина природи України: весна, люди йдуть у поле працювати, співають пташки, природа радіє теплу. І ось у цей «рай» приходить людина, яка вносить у душі людські щось особливе, індивідуальне для кожного.

Під полов бандурка, в устах пісень много, –

Щороку приходить Соловій старенький.

…Бувало, з’явиться,

Мов сонце на небі; заспіва, заграє –

…Бо ж то нема пісні, як сей заспіває [12, с. 154].

Старий бандурист мандрує від села до села, і в кожному почуває себе як удома, бо «всі го за батька рідненького мали». Його називали Соловієм, бо він як той соловей «Пісні ж бо то, пісні! Таких ми не вмієм!». Слово «соловей» є символом радощів , молодості, любові, це слово несе ідею вільного, безжурного життя [6]. «Соловій часу давнього» називає «Слово…» співця-гусляра Бояна. Так і старий бандурист поезії М. Шашкевича, як той соловей, своїми піснями розважає та розраджує селян, але не тільки. В образі цього співця автор стверджує, що призначення поета, співця є не тільки в тому, щоби розважати. Поет-співець повинен бути виразником народних сподівань, вірити у краще майбутнє, бути носієм старовинної пам’ятки. І саме таким ми бачимо бандуриста Соловія:

І вийняв бандурку, і обтер полою,

І став строїти, і повів рукою

По струнах злегенька – струни згаморили.

Півець розуміє – бо з ним говорили;

Вже літ сорок і два їх бесіду знає.

…Розлетілись за півця думкою по полі,

а потому й зглохли – зовсім заніміли… [12, с. 154].

Подорожуючи Україною, Соловій і старим, і молодим, і дівчатам, і парубкам співає свої пісні про князів, козаків, про кохання та безжурне життя, про славу предків та про те, як живе і чим живе його Україна сьогодні. І всіх, хто його слухає, охоплюють різні думки, різні почуття: «Іде Соловій наш! Нові несе пісні, / Пісні нечувані і думки незвісні!» [12, с. 154]. Поет-співець буде служити людям доти, допоки в нього є сила як фізична, так і духовна, і тільки в такому випадку він виконає своє громадянське призначення: служіння людям.

Без служіння людям та мистецтву не уявляє свого життя і герой поезії Олександра Афанасьєва-Чужбинського «Співака»: «Як блисне думка, у душі засяє, / Пісня мов рветься з серденька на волю, / Тоді, сердега, весь світ забуває, / Горе важкеє і нещасну долю…» [1, с. 320]. Таких як він, відданих своїй справі, дуже мало, одиниці, але свою ношу вони несуть із гідністю аж до останнього подиху, і залишаються жити назавжди у своїх творах.

3.3. Мотив зображення бандуриста як носія історичної пам’яті старовини, звеличення героїчного минулого

Поезію Л. Боровиковського «Бандурист» ми можемо поділити на дві частини: перша – Бандурист восени «На дереві жовкне по осені лист…», і друга – це частина, де змальовано всі пори року і оспівано вільне героїчне життя за часів Богдана Хмельницького:

Свій вік переживши, сідий бандурист

Підвіконню пісні співає.

Біжить чередою за ним дітвора,

Сірого проводять з двора до двора,

А дід на бандурку їм грає [9, с. 34].

Перед нами постають образи сірого старого бандуриста і дітей. Таке протиставлення невипадкове. «Сідий» бандурист символізує пам’ять про славне минуле славних предків, а діти – символ майбутнього. І якщо діти засвоять пошану до минувшини з самого малечку, то вони будуть справжніми нащадками славних предків. І тому найперше слова старого сивого бандуриста звернене до дітей, до майбутнього. І він поспішає передати їм свої знання. Саме з вуст бандуриста лунає пісня про великого сина української землі – Богдана Хмельницького й про народ, який піднявся проти ворога. «Гетьманське військо», що вийшло в похід, порівнюється з широким полем, уквітчаним рястом: «під ним земля дрижить», за ним «хмари вслід ідуть»:

Під звонкії струни гетьмани встають,

І прадіди в струнах бандури живуть,

І дишуть холодні могили:

Ті давні набіги, ті дані борби

Остались у головах старців сідих –

Там дідівська давність схована… [9, с. 34].

І він співає, і буде співати доти, доки стане сил, щоб донести у майбуття славу та героїчне минуле свого народу. Отже, старий бандурист є не тільки співцем, який плекає історичну пам’ять, а і передавачем історії, а бандура не тільки інструментом, на якому виконуються твори, а й живим організмом, який говорить, розповідає, співає разом зі своїм господарем.

Такого ж носія пам’яті ми бачимо і у творі Миколи Костомарова «Дід-пасічник»:

Під яблонню зеленою хлоп’ята сидять,

А вколо їх меж листями та бджоли гудять,

І дід посередині на кобзонькі грає,

І старую пісеньку молодцям співає;

І жодний не рушиться: всі очі встромили

На діда, всі слухають, буцім оніміли! [9, с. 89].

Автор використовує протиставлення: дід та онуки. Дід-кобзар знає багато пісень, дум, легенд і передає ці знання майбутньому – дітям і внукам. Тільки так може зберегтися історія. «Співає дідусь і внуку, і сину, / Співає дідусь про стару годину!». Співає дід про те, що було – і перед нами постають образи старого Києва, Дніпра, української ясної долі, степу і гайдамаків, Хмельницького з козаками, Петра (Дорошенка), що «як той звір, з поганцями Вкраїну рабовав», Мазепи та Павла (Полуботка), що «був українець останній»:

Блідніє наш дідусенько, голос ізмінився,

Як липонька підцюкана, набік похилився;

І кобзонька додолоньку з брязком покотилася,

І пісенька не спітая у вітрі розлетілася! [9, с. 91].

Хоча старий кобзар помер, та не померла його пісня, вона розлетілася світом, і цьому сприяло саме те, що його діти та внуки змогли зберегти і передати в майбутнє ті знання, які свого часу передав їм старий дід.

2.4. Мотив уславлення бандуриста, який своїм співом пробуджує патріотичні почуття та віра у краще прийдешнє народу

У поемі П. Морачевського «Чумаки, або Україна з 1768 року» перед нами постають образи, які якнайповніше символізують Україну. Ліричний герой сумує за тим, що у своїй рідній стороні він почувається чужим: «Тут свого нема нічого, / Люди все чужії… / Сумно, смутно, де не глянеш, / Пусто, як в могилі!..» [1, с. 531]. Він вже посивів, а його діти не знають всього про свій рідний край, про свої витоки: «Бач, чуприна вже сивіє, / Дітки підростають / І про рідну Україну / Слихом тільки знають» [1, с. 531]. Залишилося герою тільки сумувати та згадувати про ті славні часи, які були в Україні, та співати разом з дружиною пісень про славу українську, щоби діти слухали, знали та пам’ятали:

Співай мені українські

Пісеньки, серденько!

Нехай дітки наші знають

Нашій матки славу!

Заспівай нам про Чигирин,

Про славну Полтаву!

Заспівай, як козаченьки

Ляхів побивали,

Як рушали по Дунаю,

Славу добували… [1, с. 534].

Далі постають перед нами часи Івана Гонти. І серед його війська сидить старий кобзар, із уст якого ллється пісня, але пісня незвичайна, така, яка бере за душу, за серце, яка пробуджує українців в українцях: «А тут кобзар, дід сивенький, / На бандурці грає, / Про бувальщину святую / Козакам співає» [1, с. 539]. Співає про матір-Україну, яка просить: «Дітки мої – лихо моє, / Де ви, – сиротята? / Чи вернетесь ще до мене, /  Рідні соколята? / Ой вернітесь з буйним вітром, / Розрийте могилу, / Де ви славу поховали, / Мою славу милу…» [1, с. 541]. Та не розривати могили за бувшою славою, а творити власну славу во ім’я України закликає І. Гонта, а разом з ним і кобзар, який своєю піснею пробуджує патріотичні почуття, а разом з тим і віру в краще майбутнє нашої країни.

  1. Мотив туги та смерті бандуриста-співця як наслідок умирання рідної Мови

З перших рядків поезії А. Метлинського «Смерть бандуриста» в нашій уяві виринає могутнє явище природи – буря. У народному уявленні природні явища є носіями різноманітних потрясінь, глибоких почуттів, викликаних силами, що не залежать від людини [6]. Для посилення значення неспокою, боротьби, тривоги слово-поняття «буря» займає одну з вищих сходинок.

Буря виє, завиває

І сосновий бір трощить;

В хмарах блискавка палає,

Грім за громом грюкотить.

Ніч то углем вся зчорніє,

То як кров зачервоніє!

Дніпр клекоче, стогне, плаче

Й гриву сивую трясе;

Він реве й на камінь скаче,

Камінь рве, гризе, несе…

Грім, що гримне, в берег гряне –

З пущі полум’я прогляне [1, с. 152].

Такий грохот, шум передує тим словам, які промовляє бандурист, старий козак:

Те не дивно, що так шумно,

Що раз по раз брись та гряк!

Те дивніш: співає сумно

Над Дніпром старий козак;

Пісня з вітром розлітає,

Мов той вітер братом має…

 

Грім напусти на нас, боже, спали нас в пожарі,

Бо і в мені, і в бандурі вже глас замирає!

Вже не гримітиме, вже не горітиме, як в хмарі,

Пісня в народі, бо вже наша мова конає [1, с. 152].

Знову образ грому, який усвідомлювався нашими предками як кара за гріхи, це символ тривоги, неспокою, сильного гніву, протесту [6]. Співає старий козак і закликає спалити народ у пожарі. І не тільки грім він закликає на голови людські, а ще й блискавицю, яка асоціюється з давніх часів з вираженням Божого гніву, який карає грішних, і в той же час блискавка – це надія і запорука нового життя [6]:

Як блискавиця в хмарах-хмарах

Кров’ю заснується,

Грім додолу в карах-карах

Грякне – й все займеться,

І старий Дніпр в чварах-чварах

Встане й озветься… [1, с. 153].

Хмари постають у творі перешкодою, перепоною, яку треба здолати і яку може подолати людина смілива і непокірна [6]. Саме такими були козаки, а повинні бути всі люди України. І ліричний герой твору має надію, що разом із вітром, який є уособленням стрімкості, швидкості, тобто потрібно досить швидко діяти інакше можна не встигнути, рознесеться та давня пісня щирою українською мовою і не згине назавжди історія, пам’ять, старовина [6].

Може, і пісня з вітром ходитиме,

Дійде до серця, серце палитиме;

Може, й бандуру ще хтось учує,

Й серце заниє і затоскує…

І бандуру, і мене

Козаченько спом’яне! [1, с. 153].

Виходом із того становища митець бачить омивання дощем, який змиє негаразди і запанує щастя, люди подолають перепони, знайдуть вихід із кризи. Потрібно лише повернутися лицем до своїх витоків, не цуратися перш за все мови, шанувати славу предків і тоді запанує в Україні мир та злагода. І старий бандурист помирає, але вірить, що його пісню вітер рознесе по Україні та її почують, підхоплять і продовжать його справу: «Старця й бандури немає, / Пісня по миру літає!».

2.6. Мотив зображення бандури як живого організму, який говорить, розповідає, співає, сумує та радіє разом зі своїм господарем

У творі А. Метлинського «Бандура» старий дід-бандурист грає на бандурі і в його руках ця бандура голосить і стогне, ніби жива і розповідає нам про давнє минуле народу. Ця бандура «Гомонить народом, вітром пісня виє, / І ллється сльозами, і вороном кряче»; автор недаремно порівнює бандуру з вітром, адже цей образ-символ виражає ідею суму, журби; але ця пісня, яка лунає, «вітром виє», це нагадує плач людини за втраченою молодістю, розвіяними надіями. І далі А. Метлинський зазначає: «В людей сльози ллються, серце важко ниє…» Автор уживає порівняльну форму «вітром пісня виє», у такий спосіб показуючи стрімкість, швидкоплинність часу [6]. Час минає, люди змінюються, одні народжуються, інші вмирають, але ми не повинні забувати того, хто доніс нам нашу історію «його спом’янімо, зробімо йому дяку…» [1, с. 135].

Зовсім іншою постає перед нами бандура в руках бандуриста у творі О. Афанасьєва-Чужбинського «Бандурист». На фоні чудесного вечірнього неба, біля розкішних дубів на річці Сулі зупинився старий бандурист. Він присів відпочити та на його лиці видніється туга: «В лице бандуриста виднелась тоска: / Знать, горе знакомо душе старика!». Сумує старий за своїми молодими літами, яких не повернути, а разом з ним сумує і його вірна подруга – бандура, яка не розлучалася з ним ніколи, яка ніколи його не підводила, і яка залишиться вірною до кінця його днів. Співає старий про молоду дівчина та козака і ця пісня є, можливо, частиною його життя. Своє життя він вклав в уста бандури.

По-прежнему горестно смотрит он вдаль,

И слышится в громких аккордах печаль.

…Струнам начал вторить в вечерней тиши.

И песня, родной отголосок души,

Из уст полилась бандуриста [1, с. 356].

ВИСНОВКИ

Романтики розширили проблематику літератури, дали поштовх розвиткові художньої фантазії та умовних засобів, виступили на захист творчої особистості й усього народу. Заслуга романтизму – у відкритті народної поезії України, її минулого [3].

Розглянувши поетичні твори, можемо зазначити, що кобзарське мистецтво – унікальне явище української культури 20-40-х років ХІХ століття. Українська література цього періоду черпала сюжети здебільшого з УНТ, використовувала всі можливі народні слова-символи, а митці перенесли на сторінки своїх книг національну історію, художньо осмисливши її, і дали змогу розвинутися українській мові на основі народної, яку згодом відшліфує Тарас Шевченко.

Митці досить часто вводили в свої твори образи кобзарів, бандуристів, гуслярів, зверталися до прадавніх співців з метою показати справжнє мистецтво, місце митця в ньому. Поети висловлювати також впевненість чи зневіру у майбутньому мови та літератури свого народу, вкладаючи в уста своїх героїв істину прагнень, чистоту помислів та бажання передати історію нащадкам з метою її збереження. Народні співці прагнули розбудити в простих людях притлумлені почуття волі та боротьби за соціальні визволення і романтики, уводячи ці образи у свої твори, також висували таку ідею. Поети-романтики намагалися розв’язати проблему наступності поколінь, яку свого часу висунули кобзарі, народні співці.

Бандурист у романтиків іноді виступає як особа, в уста якої вкладається головний сюжет твору. Таке обрамлення маємо в поезіях Л. Боровиковського «Бандурист», О. Афанасьєва-Чужбинського «Бандура», А. Могильницького «Скит Манявський» тощо. Така побудова твору мала підкреслювати, що устами свого співця розповідає про події сам народ, що оцінка тому чи іншому явищу дається з народної позиції. У цьому своєрідно проявився розвиток літератури в напрямі народності.

Усе звідали мужні співці: татаро-турецьку неволю, московські темниці, сталінсько-брежнєвське лицемірство, наругу і знищення. Сотні кобзарів були вивезені на холод, на голод, на наглу смерть, історія не знала подібного глуму й знущання. Та пора настала. Розпалася мурована домовина нації, і, піснею смерть здолавши, кобзарі знову встали, як казковий фенікс-птах, з вогню, до нового буття і творчої дії.

Мати-Україна кличе нас до великої справи Відродження!

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Айзеншток І. Українські поети-романтики // Українські поети-романтики 20-40-х років ХІХ століття: Поетичні твори / І. Айзеншток – К., 1968.
  2. Боровський Я. Є. Віщий Боян із «Слова о полку Ігоревім» / Я. Є. Боровський // Українська мова та література в школі. – № 10. – 1981. – С. 26-27.
  3. Галич О. Теорія літератури: Підручник / О. Галич. – К., 2001. – С. 378.
  4. Даль В. И. Толковый словарь живого великорусского языка: В 4 т. / В. И. Даль. – М., 1955. – Т. 1. – С. 44-45.
  5. Кирдан Б. З духовної скарбниці народу // Українські народні думи та історичні пісні: Збірник / Б. Кирдан. – К., 1993. – С. 15-17.
  6. Кононенко В. І. Рідне слово: Підручник / В. І. Кононенко. – К., 2001.
  7. Лавров Ф. І. Кобзар Остап Вересай / Ф. І. Лавров. – К., 1955. – С. 25-26.
  8.  Руснак І. Є. Думи та історичні пісні: тексти та їх інтерпретація / І. Є. Руснак.  – Кіровоград, 1999. – С. 8,10,14.
  9.  Хропко П. Нетлінні барви української романтичної поезії // І прадіди в струнах бандури живуть: Українська романтична поезія першої половини ХІХ століття: Збірник / П. Хропко. – К., 1995. – С. 5-14.
  10.  Чабада М. Кобзарі та лірники / М. Чабада // Дивослово. – 1998. – № 6. – С. 25-28.
  11. Чабада М. Урок-мандрівка «Історія кобзарства в Україні» / М. Чабада // Українська мова та література в школі. – 2004. – №4. – С. 46-51.
  12. Яценко М. Т. Українська романтична поезія 20-60-х років ХІХ століття // Українські поети-романтики: Поетичні твори / М. Т. Яценко. – К., 1987. – С. 14-35.