«ЗАВЖДИ НАПРУЖЕНО, БО ЗАВЖДИ – ПРОТИ ТЕЧІЇ» ОБРАЗ ЛІРИЧНОГО ГЕРОЯ ПОЕТИЧНИХ ТВОРІВ ЄВГЕНА МАЛАНЮКА

 Пастущак Тетяна Йосипівна 
  Пастущак Тетяна Йосипівна,
  викладач української мови та літератури
  комунального закладу Львівської обласної ради  
  «Бродівський педагогічний коледж імені Маркіяна Шашкевича»,

  кандидат філологічних наук 

«ЗАВЖДИ НАПРУЖЕНО, БО ЗАВЖДИ – ПРОТИ ТЕЧІЇ»
ОБРАЗ ЛІРИЧНОГО ГЕРОЯ ПОЕТИЧНИХ ТВОРІВ ЄВГЕНА МАЛАНЮКА

Анотація. У статті проаналізовано образ ліричного героя поетичних творів Євгена Малянюка, представника «Празької школи» поетів, який жодного разу не зрадив собі, не зрікся власного вибору, того хресного шляху, що провокувала його власна душа. Досліджено співвіднесеність ліричного героя з авторським «я».
Ключові слова: ліричний герой, поезія, мотив, лірика, триптих, лейтмотив, метафора.

  Євген Маланюк – одна із найяскравіших постатей вітчизняної літератури XX століття, її класик, належав до Празької поетичної школи і був її безумовним лідером.
  Усією своєю творчістю він прагнув сприяти відродженню української держави для сильної та самобутньої української нації. Євген Маланюк – поет, який не тільки порушував у своїх творах історико-політичні теми, а й намагався розв’язувати історичні проблеми, бачив помилки минулого:

Не сперечатимусь:
я син свого народу –
Сліпця відвічного, каліки і раба…
[13, с. 34].

  Чому Україна не змогла втримати державність, чому так живуть українці – ці питання стали важливими для Є. Маланюка. Він добре знав загальну політичну й літературну ситуацію в Україні, знав, що митці слова шукали компромісів і з владою, і з власною совістю. Та Є. Маланюку в умовах еміграції важко було зрозуміти природу цих компромісів. І тому він закликав боротися проти тоталітарної більшовицької ідеології. З одного боку, з вуст поета звучать слова прокляття і зневаги на адресу своїх земляків, а з іншого – слова духовної мобілізації на захист державницьких ідеалів. Є. Маланюк переконаний, що його народ раб, оскільки він народжений рабом. Якщо в країні немає вождя, який би повів народ до волі, до побудови незалежної держави, то він, поет, стане таким вождем і своїми творами будитиме свідомість свого народу:

Прогаяли великі дні
Скалічені й маленькі люде,
Заслинили в ганьбу і бруд
Велику віру
й на руїнах
Отарою мандрує люд,
Що мав зродити Україну… [
13, с. 56].

  На переконання поета, митець відіграє надзвичайно важливу роль у будь-якому суспільстві і несе перед ним величезну відповідальність. На осмислення такої ролі Є. Маланюк у поезіях використовує образи шестикрила, Мойсея, апостола, Предтечі й Месії, які підкреслюють драматизм проблеми і носять філософський характер:

А я мушу не зморено – просто –
Смолоскипом Тобі Одній,
Я – кривавих шляхів апостол –
В голубі невечірні дні
[13, с. 35].

  Коли Є. Маланюк писав, що «геній поневоленої нації завжди є скаліченим Прометеєм», поет мав на увазі й себе самого, адже йому доводиться страждати через усвідомлення своєї відокремленості від нації та пригнобленості своїх співвітчизників. Мабуть, саме тому ліричний герой Є. Маланюка неприйнятий суспільством, якому намагається служити, він самотній і занадто драматично сприймає дійсність:

Все протинає зір. Гірка і марна втіха –
Все бачити і чути і в людях, і в речах,
Іти крізь галас дня, крізь хаос сліз і сміху,
І слухати самоту в безрадісних ночах
[13, с. 54].

  Поет розумів, що «перевдягання» самодержавного імперіалізму в комуністичні шати – це сутність неоімперіалістичної політики, а тому і вступив у політичну боротьбу, оскільки не хотів бачити Україну провінцією чи колонією будь-якої країни. Боліло серце митця за долю свого народу і України:

Заспокоїти серце? Так чим же? Так як же?
Научи мене співу
Т
воїх молитов! [13, с. 56].

  З поезій Маланюка часто перед читачами постає ліричний герой-патріот, який щиро вболіває за долю рідного краю, милується силою і життєздатністю народу, не закриваючи при цьому очі на його недоліки. Часто «я» ліричного героя зливається з авторським:

Внук кремезного чумака,
Січовика блідий праправнук,
Я закохавсь в гучних віках,
Я волю полюбив державну
[13, с. 42].

  Ці рядки стосуються автобіографічних моментів з життя майбутнього поета. У лінії батька були чумаки, осілі запорожці, дід замолоду чумакував, мав виразну поставу гуцула. Сповідування культу офіцера, культу героїчного в житті визначало тематику творчості, зумовлювало високу міру лаконічної строгості поезій, позначених трагічністю світовідчуття, позбавляло велемовності. Для поета, який народився і виріс серед безмежжя херсонських степів, образ рідної домівки постає як символ степової Еллади:

О моя степова Елладо,
ти й тепер антично
ясна…
А мені
ти фата-моргана
на пісках емігрантських Сахар
[13, с. 23].

  У цих рядках – синівські почуття ліричного героя, який вболіває за Вітчизну. На його переконння, ставлення до Батьківщини має бути природним:

Вона Мати, Ти син [13, с. 45].

  Найбільш відчутно мотив волелюбства, який переплітається з ностальгією, у поезії «Під чужим небом» [13, с. 65]. Кожна частина поезії посилює природне бажання ліричного героя прислужитися рідній землі, незважаючи на відстань розлуки, на відсутність чітких орієнтирів. Український дух живлять спогади про «свист херсонського простору», «вітер з кришталевих хвиль», «гук весни і вітер», «солома рідних стріх», «весела синь» ріки дитинства.
  Ліричний герой ЄвгенаМаланюка також прагне бути схожим на нашого Кобзаря, на великого поета і разом з тим вільнолюбну людину, навіть людину-бунтаря. Йому до вподоби, що вірші Шевченка – це

… бунт буйних майбутніх рас,
Полум’я, на котрім тьма розтала,
Вибух крови, що зарокотала
Карою за довгу ніч образ
[13, с. 49].

  Здається, і вірші самого Євгена Маланюка – це своєрідний бунт проти поневолення особистості, поневолення рідної землі.

  Крізь усю творчість Маланюка лейтмотивом проходить автобіографічні мотиви, образи рідних, друзів по перу й зброї. У європейській поезії тоді окреслилася негативна тенденція: митці почали захоплюватися колективним «ми», у якому розчинялася особа, їх уже не цікавив неповторний світ людини. Німецький поет Й. Бехер у збірці «Сірі колони» проголошував: «Я зрікаюсь свого імені. Мене звуть товариш» [6, с. 20]. Така тенденція спостерігалася і в радянській українській ліриці того часу, у якій з усіх граней людського «я» вперед висувалася так звана «класова свідомість». Маланюк натомість утверджував духовне багатство людини, відкритість ліричних почуттів. Автобіографічні мотиви Маланюка мали значущість, оскільки допомагали збагнути етичний світ ліричного героя, його душевні сум’яття й поривання, його розчарування й віру у воскресіння народу.

  Вольовий характер героя особливо яскраво виявляється в триптиху «Біографія». Ця медитація має виразно автобіографічний характер. Поет зазнав чорної гіркоти емігрантського життя, розлуки з рідними й Вітчизною, та ніколи не втрачав сили духу й віри в повернення в незалежну Україну. Не випадково С. Гординський уважав Маланюка представником «вольової, вітаїстичної філософії» [7, с. 30]. Триптих розпочинається із міркувань ліричного героя, який немовби вдивляється в себе самого, шукає місця у житті, йдучи «проти течії». Однак життєва дорога до мети важка, оскільки стелилася «без шляху, без батька, без предтечі» [13, с. 54]. Герой, самоздійснюючись і самоутверджуючись, покладається тільки на власні сили. Розвиток почуттів і думки наростає в другій строфі. Самотній і забутий, він спрямовує зусилля, щоб

…все чути.
Всім палать,
Єдиним болем бути,
Тим криком,
що горить в кривавім стиску уст
[13, с. 56].

  Ліричний герой ніби перетворюється на згусток волі й поривань до майбутнього. У наступній частині триптиху емоційне напруження зростає.

  Герой твору – це український митець, який вийшов із «глухого степу», із «зітхань страждальної землі», тобто з поневоленої України, увібравши в себе її болі й відчуваючи святий обов’язок перед нею. Він, ніби скульптор, вирізьблює «німий життєпис на дикім камені століть», конструює «вічний образ на сірім цоколі часу», зосереджуючись на найпотаємніших осередках розуму, саморефлексією висвітлюючи глибини душі. Розум диктує («мужність противна, як кобра») й не дозволяє найменшого внутрішнього розслаблення: тільки самодисципліна, тільки вольові поривання на шляху творення національної культури забезпечать успіх, оскільки емігрантські обставини життя жорстокі («Тільки бачу – камені, вірші / І тільки чую – гул погроз» [13, с. 76] ), а час так швидко пливе, що можна не встигнути втілити заплановане. Поет чітко виборює свою життєву позицію, свою самопосвяту: «Мушу випити келих до дна» [13, с. 80]. Ця біблійна метафора у творчості Маланюка набуває глибокого узагальнення, яку поділяли поети «Празької школи».

  Ліричний герой Євгена Маланюка прагне бути схожим на нашого Кобзаря, на великого поета і разом з тим вільнолюбну людину, навіть людину-бунтаря. Йому до вподоби, що вірші Шевченка – це

… бунт буйних майбутніх рас
Полум’я, на котрім тьма розтала,
Вибух крови, що зарокотала
Карою за довгу ніч образ
[13, с. 19].

  Здається, і вірші самого Євгена Маланюка – це своєрідний бунт проти поневолення особистості, поневолення рідної землі.

  В еміграції поет постійно жив думками про рідний край. Його ліричний герой волів би навіть вмерти, аби тільки знову повернутися під рідну стріху, де б його зустріла в обіймах мати:

Не треба ні паризьких бруків,
Ні Праги вулиць прастарих:
Все сняться матернії руки,
Стара солома рідних стріх…
[13, с. 65].

  Та не судилося побачити рідну землю ще хоч раз, довелося «трагічному оптимісту» [2, с. 19] все життя поневірятися «на пісках емігрантських Сахар» [13, с. 23]. Громадянське й особисте в поезії Маланюка існують поруч, зливаючись у цілісний гармонійний світ, у якому щира сповідь, ліричні зізнання не перекреслюють чіткої громадянської позиції поета-державника, людини чину й дії.

  Ліричний герой у поезіях Маланюка – це безкомпромісний максималіст суворого вигляду, не здатний на будь-які вчинки стосовно своїх супротивників і самого себе.

  Незважаючи ні на що, поет вiрив у свiй народ, у його здатнiсть побудувати омрiяну незалежну державу до останнiх днiв свого життя. Для Є. Маланюка Украïна – це простiр, степова неозорiсть, це краса i сила вiльного духом народу. Вагоме місце Маланюка-поета визначив І. Дзюба: «Маланюкова поезія залишиться… доказом суворої сили українського слова, його здатності бути не лише мелодійним, ніжним, барвистим, гнучким, вигадливим, а й безжально-точним, пружним, лапідарним, його здатності бути згустком волі й думки, що концентруються в пекуче почуття» [9, с. 51].

Список використаних джерел:

  1. Баган О. Бард неспокою раси (Євген Маланюк) / О. Баган // Лицарі духу. Українські письменники-націоналісти-«вісників ці» / О. Баган, З. Гузар, Б. Червак. – Дрогобич, 1996. – С. 9–37.
  2. Баган О. Про деякі філософські підстави українського націоналізму. (Замість передмови до «Посланія». Євген Маланюк) / О. Баган // Лицарі духу. (Українські письменники-націоналісти-«вісників ці» / О. Баган, З. Гузар, Б. Червак. – Дрогобич, 1996. – С. 169–178.
  3. Барабаш Ю. Український Єремія / Ю. Барабаш (Євген Маланюк : парадигма антималоросійства) / Ю. Барабаш // Слово і час. – 1997. – № 1. – С. 15–24.
  4. Біляїв В. Воїн-літописець бурхливої доби / В. Біляїв // Рідна школа. –1997. – № 3. – С. 1–5.
  5. Бойчук Б. Євген Маланюк / Б. Бойчук // Спомини в біографії / Б. Бойчук. – К., 2003. – С. 70–76.
  6. Войчишин Ю. Євген Маланюк у літературознавстві української діаспори / Ю. Войчишин // Розбудова держави. – 1997. – № 7–8. – С. 121–124.
  7. Гординський С. На переломі епох : літературознавчі статті, огляди, есеї, рецензії, спогади, листи / Святослав Гординський; упорядкув., наук. ред., післямова Р. Лубківського. – Львів : Вид-во «Світ», 2004. – С. 265.
  8. Грузов М. В апокаліпсисі хижих літ : [життєвий і творчий шлях Є. Маланюка] / М. Грузов, М. Шудря // Українська мова та література. – 1997. – № 42. – С. 1–5; № 43. – С. 1–8.
  9. Гущак І. Вогненних шляхів апостол : [Про поета Євгена Маланюка] / І. Гущак. Київ. – 1992. – № 2. – С. 105–117.
  10. Ільницький М. Західноукраїнська і емігрантська поезія 20–30-х років / М. Ільницький. – К. : Товариство «Знання» України. – 1992. – 42 с.
  11. Ковалів Ю. «Празька школа» : на крутосхилах «філософії чину» : [навч. посібник] / Ю. Ковалів. – К. : Бібліотека українця. – 2001. – 120 с.
  12. Маланюк Є. Поезії / Є. Маланюк. – Львів : Книгозбірня «Просвіти», 1992. – 688 с.
  13. Маланюк Є. Посланіє : [поезія] / Є. Маланюк // Лицарі духу. (Українські письменники-націоналісти-«вісниківці». / О. Баган, З. Гузар, Б. Червак. – Дрогобич, 1996. – С. 179–194.
  14. Просалова В. Текст у світі текстів Празької літературної школи. Монографія / Просалова Віра. – Донецьк : Східний видавничий дім, 2005. – 344 с.