ОБРАЗ ВОДИ У ТВОРЧОСТІ ПОЕТІВ КІРОВОГРАДЩИНИ: ДОСЛІДНИЦЬКИЙ КОНТЕНТ

 

Небеленчук Ірина Олександрівна 
  Ірина Олександрівна Небеленчук,

  старший викладач кафедри
  теорії і методики середньої освіти
  комунального закладу «Кіровоградський
  обласний інститут післядипломної
  педагогічної освіти імені Василя Сухомлинського»,
  кандидат педагогічних наук

ОБРАЗ ВОДИ У ТВОРЧОСТІ ПОЕТІВ КІРОВОГРАДЩИНИ: ДОСЛІДНИЦЬКИЙ КОНТЕНТ

  Анотація.
  У статі показано значущість образу води у творах літератури. Розглянуто образ води у творчості поета-земляка Віктора Олександровича Власюка. Проаналізовано окремі вірші поетичних збірок. З’ясовано особливості ліричних поезій із застосуванням слів на пояснення водного простору, таких як: річка, ручай, сніг, дощ тощо. Охарактеризовано стан душі ліричного героя завдяки сприйманню ним різних пір року, та визначено вплив природних явищ на настрій, стан, переживання героя, формування його світогляду та світосприйняття в дитинстві, юності, молодості, зрілості. Розкрито символічне значення водних просторів, завдяки яким можемо з’ясувати стан ліричного героя, враховуючи психолого-емоційні характеристики: смуток, печаль, радість, одинокість, спогад, спокій, котрі відповідають «настроям» і змінам стану природи.
Ключові слова: вода, водний простір, міфофольклорна основа, архетипне значення, Всесвіт, пори року, стан ліричного героя.

Постановка проблеми. Однією із важливих стихій на Землі поряд із землею, вогнем і повітрям є вода. Значне місце посідає вона у творах літератури. У багатьох із них вона є головним діючим персонажем художнього твору у вигляді ріки, моря, дощу тощо. Образ води є давнім архетипним образом, що був предметом розгляду міфології, релігії, літературознавства, філософії та інших наук. Найбільш поширений образ води як символу трапляється в міфофольклорних джерелах усіх народів: міфи, легенди, перекази, казки, оповіді тощо.

Аналіз досліджень. Образ води у творах літератури досліджували Г. Гачев, Ю. Лотман, О. Таланчук, В. Кононенко, П. Орлик та інші. Вода у творах художньої літератури є предметом дослідження таких учених, як: І. Андрусяк, С. Саковець, Т. Цепкало, А. Кобзєв, Т. Яковенко та інші. Окремі аспекти проблеми були розглянуті в працях таких дослідників, як: Я. Шекекра, Я. Савицька (образ води в китайській поезії), І. Прокоф’єв (образ води у творчості Л. Талалая), Ю. Зеленська, В. Копиця (образ води у творчості В. Герасим’юка), О. Місінькевич (образ води у творчості неокласиків), Н. Науменко (образ води в українській новелістиці кінця ХІХ-початку ХХ століття), І. Небеленчук (концепт води у творах світової літератури: у пам’ятках давньої літератури, творчості О. Пушкіна, Т. Шевченка, М. Коцюбинського, сучасних поетів Кіровоградщини, зокрема К. Горчар), Л. Тишковська (образ води у творчості М. Цвєтаєвої), І. Чернова (образ води у творчості О. Олеся) та інших.

     Незважаючи на зацікавленість значної частини науковців до образу води, донині відсутні монографічні дослідження, присвячені зазначеній проблемі. Це стало передумовою дослідження образу води у творах світової літератури. Образу води присвячена низка праць І. Небеленчук [7; 8; 9]. Так, дослідниця зазначає, що «люди вірили у святість води. З нею поєднували як чисті наміри людей, так і не зовсім, і повір’я. Тому й олюднювали її» [7, с. 7].

Метою статті є розкриття образу води у творчості поета Кіровоградщини Віктора Власюка.

Виклад основного матеріалу. Чільне місце в літературі посідають поети-земляки С. Барабаш, О. Журлива, В. Гончаренко, Б. Чамлай, В. Ганоцький, Р. Любарський, Д. Іванов, І. Небеленчук, В. Власюк, К. Горчар, Н. Прядка та інші.
  Дослідимо образ води у творчості поета-земляка В. Власюка.

Віктор Олександрович Власюкпоет, прозаїк. Народився у с. Петровському Краснодарського краю. Закінчив філологічний факультет Кіровоградського державного педагогічного інституту імені О. С. Пушкіна. Працював учителем у школі, викладачем у вищому навчальному закладі, методистом обласного інституту післядипломної педагогічної освіти імені Василя Сухомлинського. Вірші були надруковані у місцевих і республіканських газетах («Молодь України», журналах («Україна»), альманах («П’яте колесо»).

   В. Власюк – автор поетичних збірок «Узелки» (1998) [5], «Феєрія краплинок» (1998) [6], «Викрутаси» (2006) [2], «Круговерть» (2006) [4], «Ассорти» (2008) [1], «Карусель» (2008) [3]. Вірші пише української та російською мовами.
   Одним із образів, що трапляється у творчості В. Власюка, є образ снігу. Він має різні значення: радість, смуток, печаль, спокій, спогад тощо. Зі словом «сніг» у віршах поета пов’язані слова краплі, мороз, доля, сльози. Так, у вірші «Зимова серенада» мороз виконує «серенаду крапель», відтак «крижинки мовби струни дзвінкі дзвенять». Від цього на віях застигають сльозинки. Такі образи, як мороз, льодинки, краплі вказують на часовість, плинність, на те, що пройшла молодість, а старість неминуче переслідує ліричного героя чи героїню («догорів в них січневий захід»). Сніг постає як ознака долі, неминучості, старості у вірші «Нерухомо застигло синє повітря». В іншому вірші сніг виступає ознакою тиші, спокою, умиротворення («Тихше, вітре…»). Тому автор і звертається до вітру з проханням не порушувати тишу, не скребти в скло, а дати можливість ліричному героєві насолодитися тишею та спокоєм. Такі ознаки снігу постають у вірші «Повітря чисте, тремтяче і дзвінке». Слово «темно» у вірші вказує на смуток, темінь, темряву, можливо, навіть на одинокість, відсутність поряд людей.

   Спокій, тиша, відпочинок – такі ознаки образу снігу у вірші «Перший сніг». Після турботливого тижня «засинає натомлене місто». Сніг, ніби ковдра, огортає його, наводячи тишу, знімаючи втому та ховаючи під ногами листя. Він виступає також відрадою, певним атрибутом, радістю натомленому місту, оскільки він перший, а тому є чистим. З іншого боку, сніг є ознакою приходу весни, оскільки показує чорну дорогу. З ним пов’язані авторські весняні прикмети: тепло повітря, зграї галок і дорога. Танення снігу є своєрідним сповіщенням про нове життя. Сніг є також ознакою стирання пам’яті про минуле: «Та сніг потроху спогад заміта» («Нема життю ні спокою, ні спину»). Він є ознакою думок ліричного героя [1].

   Сніг огортає все довкола. Рядок «Сніг здіймається ватними хмарами» вказує на те, що довкола заметіль, що ховає місто. Воно, «наче в білому мареві, / Постає і зникає щомить»(«Заметіль») [6, с. 31]. Незважаючи на те, що автор зображує сніг як такий, що здатен заховати все під собою, однак він не може встояти перед туманом, він сторопів перед ним («Сніг сторопів перед липким туманом»). Проте сніг як явище радує хлопчиків, які галасливою юрмою вибігли на вулицю.

   У віршах поета знаходимо слова – похідні від снігу: сніжинки, сніжність, сніжок. Варто зауважити, що сніг і сніжинки у віршах виступають не лише як природне явище зими, згадку про яких неодноразово знаходимо у творчості поета. У символічному значенні сніг асоціюється із прожитими роками, мудрістю, сивиною голови чи сивими скронями: «В волосся сніжок натрусила» [зима] («Зимові роздуми»). Сніжинки є ознакою байдужості, відчуження, нагадують холодність у стосунках: «Та повернулась відповідь неждано / Холодними сніжинками у квітні» («Холодний докір»).

   Чільне місце у творчості поета займає дощ. Із ним пов’язані такі слова: слюда, калюжі, гроза, грім, волога. Також знаходимо різні варіанти слова «дощ»: дощик, дощить, задощило та інші. Дощ є тим образом, з яким пов’язаний настрій ліричного героя, його душевний стан, переживання: похмурість, смуток, печаль, оскільки і дощ похмурий. Із дощем пов’язані динаміка, рух, змінюваність стану природи та стану ліричного героя. Тому й «бачимо значне застосування дієслів, що передають динаміку води в цілому» [8, с. 114]. На це вказують такі слова, як-от: застукав, засудив залишаючи (сліди, шрам), барабанить, хлине. Застосування дієслів по відношенню до дощу вказує на динаміку, рух, зміну природи, стану і настрою. Безпосереднє й опосередковане звернення до дощу найбільше передає внутрішній стан ліричного героя. Відтак він сприяє відчуттю печалі, смутку, плутанині думок, підсилює відчуття самотності, холодності в душі, байдужості, смутку, нерозважливості. Дощ ще й окрім того несе бруд. Говорячи про зиму, автор неодноразово зазначає, що йде дощ. Він настільки набридає, що від нього йде навіть Дід Мороз. Тому зимова казка стає не такою радісною, нетривалою, вона швидко покидає місто («Недовга казка») [5].

   Говорячи про дощ, автор зазначає, що він барабанить щодня. Від цього довкола стоїть єдиний звук – звук крапель. Від дощу утворюються калюжі. Дощ в поєднанні з туманом створює неймовірну тишу, від цього довкола морок, а місто одягнене нібито в «сірий саван». Слово «сірий» створює пригнічений настрій, а «саван» вказує на безвихідь, неминучість, приреченість. Стан безвиході та приреченості підсилений грозою: «небо блискавкою пробито», «наче в бубон, калатає грім», «Із ранку самого до ночі / Ціпами торохтить гроза» [2]. З настанням грози змінюється стан ліричного героя, який відчуває тугу, оскільки вона «охопила знову дім». Стан пригніченості від дощу постає у вірші «Швидку пустіють вулиці й парки». Його прихід набридає всім і всьому: парку, який тремтить від крапель («зелене тремтіння»), небу яке «знову насупилося». Все довкола виглядає понуро, оскільки «знову проллється набридливий дощ».

   Дощ постає ознакою розлуки двох людей: «В смугах дощу від поета пішла» («Смугасті думки») [3]. Дощ, як природне явища, є наслідком бруду, калюж, мокротиння, сльоти тощо. Він є і життєдайним. Це ще один образ, що виникає в поезії. У вірші «Що вагоміше крихітки хліба?..» автор говорить про значущість крихти хліба. Однак В. Власюк зазначає, що крихта напоєна зливою, у ній її сила. Він є і благодатним джерелом відродження та відновлення. Ліричний герой захоплюється дощем, оскільки після нього залишається незвичайний запах:

   У вірші «Двозначність» дощ виступає, з одного боку, як звичне природне явище, а з іншого – як ознака круговерті життя: «Так має бути: сонце, злива, / Життя шалена круговерть…» Із вірша слідує, що автор знаходиться у тій порі, котра близька до зими. Тому виникають думки про смерть. І хоча у згадках про неї автор прямо не вказує на дощ, проте можемо зазначити, що саме він, можливо, сповістить ліричного героя про наближення смерті: «Мені – останнє. Справді, диво: / Себе спустошувати вщерть, / Не знаючи, який уривок / «Закрапить» витончено смерть» [5, с. 12]. Холодний дощ, що його автор називає «підступним», оскільки він з’являється несподівано, забирає думки та відлякує музу. Від того вечір стає сірим і нудним. Тому ліричний герой щиро зізнається: «Таку погоду я вже не любив».

   Окрім безпосереднього звернення до образу дощу у віршах поета знаходимо опосередковані образи. Такими є мокрий день, дощова краплинка, парасольки. Так, у розділі «Навздогін Басьо» (збірка «Феєрія краплинок») [6] автор роздумує над філософією життя: про народження людини, призначення у світі, біль, миттєве й вічне, любов тощо. У тривірші «Після зливи» автор зображує маленьку дощову краплинку. І хоча вона гойдає найменший листочок, однак в останньому рядку вбачаємо роздуми про вічне: «Гойдає дощова краплинка / Найменше листячко кленове, / А разом з ним – й велике небо…» [6, с. 40]. Дощ переходить у зливу. Тоді майдани й вулиці відчувають полегшення спекотного дня. Сам ліричний герой мріє про те, щоб заховатися «в срібну прохолоду» чи то зливи, чи місця, в якому не буде спеки. Ще одним значенням дощу є те, що він виступає невід’ємною частиною Всесвіту. Він ішов колись і буде надалі. І «в одній краплині все: / І небо, і земля, / Й моє обличчя» («У дощовій краплині») [5, с. 41]. Бачимо, як у краплині дощу відображена й природа, і люди, які також є частиною вічного світу. На переконання І. Небеленчук, «за допомогою цього природного явища [дощу]» поет «передає психологічний стан» [8, с. 113] ліричного героя. Дощ супроводжується блискавкою, бурею, грозою, громом. Зазначені образи також мають місце в творчості поета. У вірші «Хлопчисько» спостерігаємо, що грози є спогадом про минуле ліричного героя, коли він був закоханим і відчував себе хлопчиськом. Однак час промайнув, герой став дорослим, і до нього «долітає луна вже віддалених гроз» [6, с. 9]. Подібний образ грози з’являється в сонеті «Сльоза» [5]. Звуки «шопенівського скерцо» зачепили струни серця ліричного героя, відігнали печаль, збудили душу, віднесли далеко в минуле «в далекий храм надії і кохання». Та затихла музика, «як віддалена літня гроза», залишивши сум’яття у душі героя і від того «на дні пораненого серця» застиг не янтар, «а все-таки сльоза…» У вірші «Симфонія» автор говорить про ту мелодію, що її виконує осінь на струнах листопада. Хоча мінорна симфонія листопада і затихає, проте «осінь покидає сцену пишно». Як останній її акорд, звучить «литавр небесних ледь приглушений грім». Говорячи про грім, автор порівнює його з гуркотінням ядер гармати чи то молотінням ціпами: «Із ранку самого до ночі / Ціпами торохтить гроза».

   Чільне місце в поезії В. Власюка займає образ ріки-річки. Вона є одним із найчастіше вживаних образів. З одного боку, річка постає у творчості поета постає «як територіально-географічна одиниця» [9, с. 199]. Річка Інгул протікає крізь село, в якому жив хлопчиком ліричний герой, ловив рибу, хлюпався з такими як і він хлопчаками. Проте вона є віддзеркаленням спогадів ліричного героя про дитинство. Вертаючись думками в минуле, автор стверджує, що в дитинстві «крупнішою в річці риба була» («В дитинстві»). Можемо зазначити, що й ріка, напевне, також була більшою. Річка є ознакою часовості, змін, що відбуваються в природі та житті.  Вона милує око ліричного героя, навіює спокій, є гарним місцем прохолоди всім, особливо дітям в літній день. Пора літа – це період збору врожаю, дозрівання яблук, це прихід медвяно-яблучного Спаса, що сповіщає про закінчення літа. Знову вбачаємо часовість і змінюваність: «Серпень, наче річечка, спливає…» Порівняння серпня з річкою й вказує на плинність. Так само, як тече річка, так промайнуло швидко і літо. Інколи окремі картини життя постають перед очима ліричного героя, коли він прямує дорогою. І тоді знову постає образ річки як символ відпочинку, відволікання від турбот. Річка є символом смутку, печалі. Про це говорять очі ліричного героя, а волога, що затрималася в небі, відображена в очах. Можемо зазначити, що відображенням небесної вологи є сльози ліричного героя, хоча він і не говорить про них. Як наслідок такого стану постає образ річки, над якою ліричний герой нібито тримає пусту флягу. Проте річка постає висохлою, як і власне життєве джерело ліричного героя. Відтак перед читачем «виникає образ живої істоти» [9, с. 199-200].

   Річка – це і куточок рідної Батьківщини, де ліричному героєві все дороге та близьке серцю: смарагдові хвилі степу, жовтіння медуниці в ярах, політ журки, кування зозулі, квітування шипшини поміж скель тощо. За допомогою художніх засобів, що їх застосовує автор, можемо бачити дорогий і милий серцю край. Річка є ознакою життя природи і людей, оскільки понад нею та за нею розкинулися село, поля, скелі, садочки, яри. Увиразнює вірш обрамлення: «Розкинулось село понад рікою…» – «Понад Інгулом тягнеться село». Річка як символ Батьківщини постає й у вірші «Село». Зовсім інший образ річки у байці «Річка і Джерело». Читач бачить гордовиту та зухвалу річку, яка не бажає знатися зі своїм родичем Джерелом та вихваляється: «– Без Джерела я можу вік прожити: / Дві краплі в ньому й користі замало». Однак трапилося так, що Джерельце висохло. Тоді Річка почала міліти. Вона звернулася до нього з проханням не просто не забувати її, а навіть не бути жорстоким: «Не будь до мене, братику, жорстоким…»

   Відтак річка – це місце біля якого прохолодно, свіжо, розкинулися чи то хатки чи село загалом, яри, садки, поля; з нею пов’язані кращі спогади дитинства й молодості; вона – місце, яке притягує ліричного героя, забирає втому, надає сил; це і куточок рідної батьківщини. Говорячи про річку, автор використовує архетипне значення образу: плинність, часовість, змінюваність, коловерть (життя), зміна пір року та стану природи, а відповідно – зміна стану душі ліричного героя, який відповідає настроям природи та змінам пір року:

  • зима: річка закута в лід, не тече – ніби уповільнюється життя ліричного героя, відчутним стає наближення старості;
  • весна: річка зняла «льодяний одяг», вона ніби швидше тече – радість у душі героя, відчуття сил, трепет душі, спогад про молодість, кохання;
  • літо: річка як засіб порятунку від спеки – ознака бурхливості життя, його вирування (діти збурюють і пінять річку), – відчуття сил, того, що життя триває, умиротворення;
  • осінь: річка покрита ніби сірою поволокою, на ній можна бачити, мов кораблики, листочки – смуток, відчуття сірості життя, його буденщини. Ліричний герой, якого можна ототожнити з автором, зазначає, що не любить таку погоду.

   Річка виступає як і зв’язок із вічністю: сонце, небо, село, земля, Батьківщина тощо. Дослідниця І. Небеленчук стверджує, що «невід’ємною частиною будь-якої ріки виступають хвилі» [9, с. 202]. Це ще один образ, який присутній у творчості: і життя, подібне до хвиль, і хвилі збурюються та піняться, а відтак у душі ліричного героя також накочуються хвилі, частіше спогаду про молодість, кохання, силу. Хвилі вказують на незворотність часу – набігли спогади й відкотилися. Поряд із річкою автор застосовує водні потоки, близькі до річки: ручай, (ручайки, ручаї) джерело, струмок. Зазначені образи постають тоді, коли автор говорить про весну. Її прихід обов’язково супроводжується «дзвіночком» ручаю, лункими піснями ручаїв. Вони розливаються вулицями, шумлять. Однак влітку, навпаки, ховаються в тінь. Ручай, так само як і річка, знімає втому після напруженого дня, навіює спокій. Як і річка, є символом плинності. Автор порівнює прожиті роки з ручаями: «Рік за роком спливає поволі, / Мов забуті в яру ручаї». Говорячи про ручай, автор зазначає, що «ручайок гомінкий все тихіше / У чеканні прийдешніх гроз», і «вливається в кров ручайками зараза». Ручай – не лише куточок рідної Батьківщини, не лише місце, де народився, живеш, хлюпався хлопчиськом, гуляв поблизу в юності, понад яким розкинулося село. Ручай – це безмежний простір, за яким розкинулися сади, поля, яри. Відтак знаходимо ще одне значення образу ручаю у віршах В. Власюка – це весь світ, оскільки він не тільки там, де народився автор і куди часто тягне ліричного героя, ручаї є повсюди, і вони становлять частину Всесвіту: «І аромат п’янкої м’яти, / Ручаю дзвін, зірок безодня…»

   Доволі часто у віршах знаходимо загальне поняття – вода. За І. Небеленчук, «з одного боку вода є символом життя, народження, плинності, руху, вічності. З іншого – ріка постає символом смерті» [8, с. 111]. Подібний образ води трапляється у поезії В. Власюка. Так, у вірші «Кажуть» автор говорить про вічність води та й сам він відійде у вічність: «Корінням клена буду воду пити, / Говорити шумом листків». Вода, на переконання І. Небеленчук, у творчості поета «має також значення звідниці-розлучниці: з’єднує та роз’єднує закоханих» [8, с. 112]. Відтак вона може бути і долею ліричного героя, і засобом тамування спраги, і прожитими роками, похилим віком, і пам’яттю про юність чи молодість, про перше кохання, і частиною природи та мальовничості пейзажу, й ознакою часовості та стирання минулого, і як місце, де зникають усі тривоги. У присвяті Чжоу-цзи автор не говорить прямо про воду, однак зазначає, що «І світло, і темінь – народження п’яти стихій». Однією із п’яти стихій є вода. Із вірша слідує, що вода є основою світу, який є великим і водночас малим. Вона, на переконання автора, має магічні властивості, оскільки здатна умиротворити душу, забути про життєві негаразди. Біля води «зникають тут усі земні тривоги – / Така природна магія води» («На ставку»). Ліричний герой шкодує про те, що «повсякдень немає змоги / Хоч на хвилинку вирватись сюди». Вода є частиною нескінченості, вічності, вона – символ тісного переплетіння життя і смерті, радості та смутку, щастя й втрати, молодості та старості.

   Цікавим виявляється вірш «Кораблик» [5] у плані дослідження образу води. Автор зображує життя, що нагадує шторм. У тому штормі «корабликом життя гойдає». Показуючи життя, автор зазначає, що «вітрило – в клапті, мачта – навпіл». Невідомо, до яких берегів потрапить кораблик життя, де зупиниться чи знайде спокій: «Допливе до пристані, додому / Чи на дні спочине, там де спокій?» Риторичні запитання залишаються без відповіді. Доля кораблика невідома: «Мечеться кораблик без штурвалу, / Зліта на хвилі з долею моєю». Кораблик має символічне значення. Це доля ліричного героя, його життя: бурхливе, неспокійне, з тривогами. У невеличкому вірші знаходимо значну кількість образів, що мають відношення до води: кораблик, шторм, вітрило, щогла, берега, пристань, дно, штурвал. Зазначені слова передають неспокій, тривогу, бунтівливість. Говорячи про море, хвилі, кораблик, автор зображує життя, розповідає про удари долі, невизначеність місця ліричного героя.

   Дослідивши образ води у творчості поета, можемо зазначити, що у його поезії мають місце слова на зображення водного простору: річка (ріка), ручай (ручайок, ручаї), джерело, болото, калюжа, джерело, став (ставок), озеро, океан, море. У творчості чільне місце посідають слова, що мають безпосереднє відношення до води: сніг (сніжок), калюжі (калюжа), сніжинки, сніжність, лід (льодок), роса, дощ (дощі), гроза, грім, блискавки, вода, заметіль, бистрина, краплі, поверхня озера, хвилі, бриг, безодня (морська), дно (морське), бурулька, туман, хмари, криниця, дно та інші. Окрім слів, що несуть в собі вказівку на воду, знаходимо слова, що мають відношення до води. Це такі слова, як-от: човен, весло, кораблик, щогла, парасольки, гавань, вітрила, штурвал, краб тощо. Вода загалом постає як водний простір і як природне явище, а також має символічні значення життя, життєвої дороги, долі, щастя, спогаду про щастя тощо. У віршах поета також знаходимо значну кількість порівнянь із водними просторами: «наче море, світ»; «хвилюється бузок, мов океан»; «життя немов бурулька тане»; «а під віконцем хризантеми, / Неначе цяточками сніг» та інші. Трапляються й образні вислови, в яких є опосередковані зв’язки з водою: райдужні надії, лід розлуки», «словесний туман», «корабель любові» та інші.

Висновки та перспективи подальших досліджень. Матеріал статі не вичерпує всіх можливостей у розкритті образу води. Предметом подальших досліджень може бути дослідження таких водних просторів у творчості поета, як: болото, став, озеро тощо та порівняння зазначених образів у творчості поетів Кіровоградщини. Матеріал може бути використаний під час вивчення розділу «Література рідного краю» у курсі української літератури.

Список використаних джерел

  1. Власюк В. Ассорти: Стихи и проза / В. Власюк. – Кировоград : Видавництво «Поліум», 2008. – 36 c.
  2. Власюк В. Викрутаси: Гумор і сатира / В. Власюк. – Кіровоград, 2008. – 36 c.
  3. Власюк В. Карусель: Стихи и прочее / В. Власюк. – Кировоград, 2008. – 36 c.
  4. Власюк В. Круговерть: Стихи / В. Власюк. – Кировоград : Видавництво «Подіум», 2006. – 40 c.
  5. Власюк В. Узелки: Стихи / В. Власюк. – Кировоград, 1998. – 48 с.
  6. Власюк В. Феєрія краплинок: Вірші / В. Власюк. – Кіровоград, 1998. – 44 c.
  7. Небеленчук І. О. Джерело нашого життя: концепт води у творах літератури: навчально-методичний посібник / І. О. Небеленчук. – К. : ТОВ «СІТІПРІНТ». – 2013. – 201 с.
  8. Небеленчук І. О. «Жива і мертва вода Гуцульщини» (за повістю М. Коцюбинського «Тіні забутих предків») / І. О. Небеленчук // Інформаційно-освітній простір: технологічні концепти формування і розвитку : матеріали міжнародної науково-практичної конференції. – К., 2013. – 171 с. – С. 110-114.
  9. Небеленчук И. А. Художественность образа воды в поэме А. Пушкина «Медный всадник»: исследование параллелизма реки и её символического значения / І. О. Небеленчук // Актуальные проблемы современного образования: опыт и инновации: материалы научно-практической конференции (заочной) с международным участием: 27-28 ноября 2014 г. / отв. ред. А. Ю. Нагорнова. – Ульяновск : SIMJET, 2014. – 507 с. – С. 197-204.