ЛІТЕРАТУРНИЙ КАЛЕЙДОСКОП «ОЛЕСЬ ГОНЧАР: ШЛЯХ ДО СЕБЕ»

Іванченко Наталія Миколаївна 
  Іванченко Наталія Миколаївна, 
   
учитель української мови та літератури
   Навчально-виховного комплексу
  «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів –
  дошкільний навчальний заклад»
  Устинівської районної ради
  Кіровоградської області

ЛІТЕРАТУРНИЙ КАЛЕЙДОСКОП «ОЛЕСЬ ГОНЧАР: ШЛЯХ ДО СЕБЕ»

  Анотація.  
  У позакласному заході додано штрихи до особистості Олеся Гончара, письменника і громадянина. Літературний портрет митця створюється на основі переосмислення романів «Прапороносці», «Людина і зброя», «Тронка», «Собор», «Циклон», повісті «Далекі вогнища», кількох фронтових поезій. Використані фрагменти «Щоденника» дають змогу вкотре переконатися, що Олесь Гончар жив і творив для людей, для України, для її майбутнього. Приурочено 100-літньому  ювілею з дня народження письменника.
Ключові слова: національне відродження, роман-реквієм, духовний заповіт, «роман доби», академік, Дмитро Павличко.

Демонструється фотопрезентація
«ВІЗЕРУНКИ ДОЛІ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА»

Читець 1.    (на фоні презентації)                              

БАЛАДА ПРО УСМІШКУ 
Олесю Гончару

                 Ваша усмішка – Ваша загадка, Олесю,
             Вашу лагідну усмішку – ватру вуст –
            Як Ви змогли понести крізь фронти,
        Крізь морози фашистського мору,
 Як вберегли її світло дитинне,
        Коли слава стріляла в її пелюстки
Зі ста золотих гармат?!
      Так, я кажу тут лише про людину
             І про знамено людини – про усмішку,
                        Взяту від мами Тетяни в полтавському полі.
Стома турботами скупану,
Стома журботами сушену,
    Стома скорботами замилувану.
Та усмішка, та дивна дивина
              Живе, як пташка, сонцеві підвладна,
В гніздов’ї вуст запечених.
     Та усмішка хіба Дніпром роджена,
      Слухняна павітру і непокірна вітру.
     Ви квити з квітнем – він Вам квіти,
      А Ви йому – усмішку із уст в уста…

Читець 2.

          Сміється сонце. Сміх пече вуста.
                Сміється пташка в пташки на долоні.
    Сміється слава – очі поверта,
  Свої очища в карому полоні.
       Сміється сміх. Горить на рукаві.
              Сміється так дитинно, стопричинно,
 Сміється українно – ми живі,
                 І карим сміхом двері в світ розчинено.
        Хто вмер од ляку, той усе згубив,
    В лінійку жаху хай рівняє губи,
         А молодість сміється в сто зубів –
    Беззубі їй не виб’ють білі зуби.
            Сміється розум. Аж пашить крилом.
             Сміється дотеп, смутком перешитий,
           Добро сміється над горбатим злом.
          А доки ми сміємось – будем жити…
                                                               Іван Драч

Учень-Гончар за письмовим столом робить запис у щоденнику, потім читає написане.  

«Яка дика епоха! З якою сатанинською силою нищилася Україна! За трагізмом долі ми народ унікальний. Найбільші генії нації – Шевченко, Гоголь, Сковорода – все життя були безпритульними. Шевченків «Заповіт» написано в Переяславі в домі Козачковського, Гоголь помер у чужому домі, так само бездомним пішов із життя й Сковорода… Але сталінщина своїми жахіттями, державним садизмом перевершила все. Геноцид винищив найдіяльніші, найздібніші сили народу. За які ж гріхи нам випала така доля?»

  УЧИТЕЛЬ. Так писав у своєму «Щоденнику» Олесь Гончар у далекому тепер уже 1965 році.
Трагічність української історії ХХ століття вповні усвідомлюєш, коли доходиш розуміння, що у 1917-20 роках люди народжувалися як громадяни вільної держави, а от дальша їхня доля стелилася вже як у «вірних бійців справи Леніна-Сталіна», тобто підданих колоніальної імперії. І далеко не всі із народжених у добу визвольної революції дожили до часів, коли Україна знову стала незалежною. І далеко не всі, звикнувши жити у рабстві, змогли належним чином поцінувати знову здобуту їхніми нащадками волю.

Демонструється асоціативне зображення із написом «ШЛЯХ ДО СЕБЕ».

Учень 1.   Олесь Гончар також народився в незалежній Україні, у квітні 1918 року. Власне, він фактично був її ровесником. Дитячі роки його припали на добу українського національного відродження, юнацтво – на час, коли те відродження стало розстріляним. Без лапок, які інколи ставлять, говорячи про це. А ще був Голодомор. А далі юність – фронт, полон, знову фронт. Йому справді пощастило: він повернувся додому живим і не зламаним духовно, а лише привченим Системою ховати свої справжні думки, натомість говорити те, що від тебе хочуть почути. І ось з таким складним досвідом недавній старший сержант-мінометник Олександр Гончар стає письменником Олесем Гончаром. Українським радянським письменником. У щоденниках воєнного часу він прагнув правди, розумів жахіття і безглуздість війни, писав про себе як про щиро релігійну людину, – а в трилогії «Прапороносці» показав велич радянського народу під проводом партії, за що одержав аж дві Сталінські премії.

Ефект стоп-кадру.  Демонструється коротка довідка про твір.

Учень 1. «ПРАПОРОНОСЦІ» – роман-реквієм, це – гімн на честь полеглих.
Основна проблема роману: людина на війні. У творі змальовано біль утрат. Майже кожна сім’я утратила на фронті батька чи сина, дочку чи матір, а багато з них шкандибали на милицях. Автор писав, що він хотів поєднати високий дух романтики з "проривом"до правди, до зображення війни справжньої, реальної, з її стражданнями, кров’ю, з її тяжкою солдатською героїкою".

Олесеві Гончару долею судилося бачити одну із найжорстокіших воєн в історії людства на власні очі, пережити війну вразливою душею і чутливим серцем, перенести війну на своїх плечах. Доля поклала на його юнацькі плечі важкі мінометні плити, і здається, що ці плити лягли назавжди, на все життя. Відразу ж по війні Олесь Гончар у романі "Прапороносці" силою художньої уяви "покладе" на плечі солдата-українця Хоми Хаєцького всю землю. У трагічні хвилини оборони дамби запитає комісар Воронцов у насупленого старшини: "Важко, товаришу Хаєцький?" – "Ой, товаришу замполіт… Так важко, гейби всю землю на плечах тримаєш…" – відповість життєрадісний подоляк, вивершуючи титанічний шлях "зрощення" своєї особи та історії.

У "Прапороносцях" воювали наче вершили велику, важку роботу, не просто солдати, старшини, юні лейтенанти, замполіти, а нещодавно мирні люди, більшість з них зазнала принизливої фашистської окупації. Воювала конкретна, реальна людина певної цивільної професії і певної національності. Представник певного народу. За кожним із них бачимо народну долю. Історію, моральний і духовний досвід. Бо вони – ці прапороносці миру – не просто воювали, вони на війні жили: закохувалися й сварилися, жартували й страждали, мріяли і сумнівалися: виростає на війні Хома Хаєцький, дорослішає, міцніє тілом і духом Євген Черниш, страждають Шура Ясногорська і Маковейчик…
У мінометній роті гвардії старшого лейтенанта Брянського "бійці – переважно вінницькі, подільські, наддніпрянські колгоспники – слухняні й працьовиті".

"Прапороносці" – роман-реабілітація українського народу, твір, який відкривав перед іншими народами правду про внесок солдатів-українців у перемогу над фашизмом, возвеличував образ рядового українця не за якийсь героїчний подвиг, а за важку щоденну – в поті й крові – роботу, завдяки якій суттєвою мірою й наближалася перемога: твір, у якому Олесь Гончар зображує національний характер солдата-українця – скромного, працьовитого, чесного трудівника війни, що живе надією на повернення додому, до сім’ї, до своєї праці, готовий на самопожертву, який сумлінно виконує свій солдатський обов’язок і вірить у перемогу.

Учень 1. От така двоїстість. Але… зауважмо, що волею долі у Гончарові просто-таки вибухнув справжній письменницький талант. Наявність його визнавали найприскіпливіші критики мистецтва соцреалізму з числа емігрантів, скажімо, літературознавець Іван Кошелівець. Як зауважував Кошелівець, цей талант міг проявити себе в описаннях дрібних епізодів, особистих переживань героїв, замальовках природи чи батальних сценах. У всьому іншому Гончар був змушений чинити і писати так, як належало радянському літератору.

Але, якби Олесь Гончар лише продукував друковану брехню, хоч і талановиту, він нічим не відрізнявся б від десятків, а то й сотень певного ґатунку членів Спілки письменників УРСР, чиї прізвища сьогодні цікаві хіба що дослідникам механізмів тоталітарної пропаганди. Та він не вписувався повністю у Систему; власне, сам факт ведення ним фронтових щоденників – це вже акт неабиякої мужності, бо йшлося про пряме порушення сталінського наказу: жодних особистих записів на передовій! інакше – воєнний трибунал! І в романі «Прапороносці» не все так просто: зображені у його епізодах там 2-й і 3-й Українські фронти – не лише за назвою українські. За Гончаром, українці – це сильні й мужні люди, чий потенціал далеко не обмежується співом тужливих пісень; українці вміють не тільки воювати, а й перемагати. Це нація, здатна бути нацією самовідданих лицарів, стверджував письменник, і в цьому сходився зі, здавалося б, непримиренними своїми ідеологічними опонентами – Дмитром Донцовим та Євгеном Маланюком.

Читець 3. 

           СОЛДАТСЬКА ГОРДІСТЬ
        Опалений полум'ям бою,
          В диму прокоптілий гіркім.
           Гордись, піхотинцю, собою,
             Солдатським званням своїм.
              Гордися, що в бурю й негоду
        Женеш ти прокляту орду,
          Що спиш у тяжких походах
   Кілька хвилин на ходу.
   Що гори землі скопала
Твоя лопатка мала.
     Що втома тебе валяла,
 А повалить не могла.
            Що в чорній окопній постелі
Ніч обіймає глуха.
          Що, змокши, твоя шинеля
 Так на тобі й висиха.
    Що біль поразок і горе
              Найперше на себе приймав.
               Гордись, що в найтяжчу пору
Надію в серці мав.
                     Що й чорту було б не під силу,—
    Усе ти витримать зміг.
           Ти пекла пройшов горнило
  І все-таки — переміг!

Учень 2. Після «Прапороносців» був злет на вершини офіційного визнання. Як писав довідник доби «розвиненого соціалізму», «О.Т. Гончар з 1959-го по 1971-й рік очолює Спілку письменників України, багато разів обирається до Секретаріату правління Спілки письменників Союзу РСР. Нині – голова Українського республіканського комітету і член Всесоюзного комітету захисту миру. Комуніст О. Т. Гончар був обраний делегатом ХХV і XXVI з'їздів КПРС, він – кандидат в члени ЦК КПРС. Депутат Верховної Ради СРСР 6-9 скликань. За великий вклад у розвиток радянської літератури в 1978 році О.Т.Гончару присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. О.Т.Гончар – академік Академії наук УРСР».
Демонструється асоціативне зображення із написом «МАГІЯ ХУДОЖНЬОГО СЛОВА».

Ефект стоп-кадру.  Демонструється фотоколаж «Твори Олеся Гончара».

Учень 2. Громадянська активність поєднувалася із непереборним бажанням займатися творчістю. «Навряд чи взагалі є щось гідніше, як вдосконалювати свій дух, увічнювати себе в свої творіннях і дарувати їх нащадкам», – пише Олесь Терентійович у своєму романі «Тронка». Важливим у творчому житті прозаїка стан роман «ЛЮДИНА І ЗБРОЯ» (1960), за яку автор одержав Державну премію УРСР імені Тараса Шевченка. У цьому творі на основі особистих вражень Гончар розповів про долю студентського батальйону в часи війни. Не випадково центральнi постатi – це вчорашнi студенти-iсторики, а одному з них – Богдановi Колосовському – доводиться виявляти свiй стоïцизм не тiльки в протистояннi фашистському оточенню, а й тоталiтарному режимовi, який репресував у 30-х роках Богданового батька й тепер готовий будь-якоï митi посягнути й на нього самого. У романi оголюється ситуацiя, за якоï людський iндивiд у "цивiлiзованому" XX ст. опиняється в трагiчнiй самотностi. Єдине, що утримує ще його "на рiвних" у цьому свiтi, це – любов. Поетизацiя любовi в "Людинi i зброï" контрастує з воєнним божевiллям. Тему згубного впливу зброï на людину О. Гончар пiдносить до вершин трагедiйного звучання. Але є певна вiдмiннiсть i навiть полемiчнiсть у трактуваннi цiєï теми украïнським письменником i деякими зарубiжними майстрами, котрi так чи iнакше зверталися до неï, скажiмо, – Е. Хемiнгуеєм ("Прощавай, зброє"), Е.-М. Ремарком ("Час жити i час вмерти"), Г. Бьоллем ("Де ти був, Адаме?"). Якщо в згаданих майстрiв тема поколiння, обпаленого чи то Першою чи Другою свiтовими вiйнами, трактується як тема втраченого, загубленого поколiння, то провiдний акцент О. Гончара – все-таки на незнищенностi людського в людинi: «Ні, поки це плем'я, що населяє землю і зветься людством, не усвідомить себе як єдине ціле, – не буде йому добра!», адже «Земля – не полігон. Земля – це нива, щоб сіяти…»

Демонструється відеоряд «Ми проти жахіття війни».

Учень 3. Письменник завжди активно вторгається в життя, не тільки сміливо порушуючи гострі, актуальні проблеми сучасності, а й пророче зазираючи в майбутнє, розвідуючи шляхи в незвідане. Ця істотна риса творчості письменника чи не найвиразніше виявляється в романі «ТРОНКА», цілком слушно названому Д. Павличком «книгою доби». 1963 року твір був удостоєний Ленінської премії СРСР. У ньому порушуються гостро актуальні, дійсно вічні проблеми, питання, які завжди стояли і стоятимуть перед справжньою людиною: чи так жив? Чи так ти живеш? І – ширше: як треба жити, щоб, оглянувшись на пройдений шлях, можна було сказати: я жив по совісті, зробив для рідного народу, Батьківщини все, що зміг. А тому, шукаючи відповіді на ці питання, письменник торкається таких важливих, кардинальних проблем, як проблема війни и миру, творчої праці, без чого щастя людське немислиме, наступності и спадкоємності поколінь – одвічне питання батьків і дітей, науково-технічна революція и людина та ще багатьох аспектів нашого буття.

З яким моральним i духовним багажем стоïть людина на порозi третього тисячолiття? Чи не розгубила вона чогось украй важливого на нелегкiй дорозi? Яка доля у планети, що починає задихатися вiд надпромисловоï потужностi та перебуває у постiйному страху перед екологiчною чи ядерною загрозою: «Оружжя все більшає в розмірах, а люди щодалі меншають».

Учень 2 продовжує. Довідник писав про діяльність письменника правду. Але далеко не всю. Тим більше не є правдою твердження, яке можна почути сьогодні, що, мовляв, Гончар – депутат і ЦК-іст пальцем не поворушив на захист Івана Дзюби чи Ліни Костенко. Це засвідчують записи в щоденнику тодішнього першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста. Скажімо, 1966 року ЦК Компартії України формує комісію, що має дати «гідну відсіч» книзі Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

«О.Т. Гончар відмовився, – записує Шелест у щоденнику, – брати участь у роботі цієї комісії, про що він у письмовому вигляді повідомив ЦК. Цей учинок нас усіх засмутив». Засмутив настільки, що «дехто навіть вимагав арешту Гончара». Очевидно, тому, що Гончар прямо засудив репресії проти інакодумців. Але, як пише далі Шелест, «коли я про це розповів Підгорному, той відповів: «Знаєш, Петро, нас з тобою арештують, ніякий чорт і слова не скаже. А про Гончара заговорить світ…»

Ефект стоп-кадру. Демонструється коротка довідка про твір.

Учень 4.  І заговорив… Після виходу у світ роману «СОБОР» (1968) автор був підданий несправедливій критиці, а сам твір майже на двадцять років вилучили з літературного життя. Причиною такого «вироку» стали порушені проблеми збереження історичної пам’яті, пам’яток минулої козаччини, духовності народу: «Собори душ своїх бережіть, друзі… Собори душ!…».

Критика спочатку зустріла новий роман Олеся Гончара кількома схвальними статтями, в яких відзначалася передовсім гостра актуальність твору. Перша негативна оцінка «Собору» була здійснена Олексієм Федотовичем Ватченком – першим секретарем Дніпропетровського обкому партії. У Дніпропетровську йшов поголос про те, що партійний начальник області, як і герой «Собору» – Лобода, здав свого батька у будинок для старих. У цьому Ватченко вбачав зумисно наведену автором аналогію, також він запримітив у романі «очорнення радянської влади», наклеп «на людей праці» – «чудових радянських трудівників», а також «замилування старовиною».

Свою позицію також висловив і директор інституту літератури імені Тараса Григоровича Шевченка М. Шамота, академік писав: Якщо судити про «Собор» за великим рахунком, гідним такого письменника, як його автор, то треба визнати, що реалізм тут не посилюється, а послаблюється… Письменник найбільше дбає про те, щоб показати грубу прозу, одноманітну буденність життя, виснажливість праці в місті й селі…»

Проте уже з початком горбачовської відлиги про твір починають з’являтися позитивні статті літературних критиків. Зокрема Є. Сверстюк назвав твір «далеко не пересічним, у якому автор ставить більш чи менш істотні проблеми і пробує вирішити їх на рівні „середнього читача“»: «Дорожіть днем – ось що я вам скажу, молоді! Дорожіть миттю, секундою! Живіть так, щоб встигли зоставити слід після себе путящий. Живе не той, хто чадить. Живе – хто іскрить! Знайте, що всі ми станемо перед судом будучини, а перед тим судом ніякий володар, ніякий найбільший руйнач не переважить посліднього муляра… Зоставте ж слід… Не бляшанку з-під шпротів, покинуту на Скарбному, не купу сміття, а таке, щоб людей радувало – близьких і далеких… Дорожіть, дорожіть миттю, синочки! Бо ГЕСи плануються, все на світі планується – не планується одна тільки смерть», – говорить старий рибалка Нечуйвітер.

Учень 2 продовжує. Олесь Гончар захищав від молоха Системи молодих шістдесятників:  Івана Дзюбу і Ліну Костенко, Івана Чендея, і Григора Тютюнника. Але захист від Системи відбувався в межах самої Системи. Школа життя в тоталітарній державі давалася взнаки. А свої справжні думки Гончар довіряв не літературним творам, а щоденникам.

Учень-Гончар за роботою над записами у щоденнику.    
«Ось якийсь знавець пише про мене: «…весь час перебував на вершині системи». Так це декому уявляється. А хто ж був для цієї системи упродовж десятиріч білою вороною? За чиїм життям постійно стежив, мабуть, цілий взвод донощиків-сексотів? На кого пашіли злобою ватченки і щербицькі, вважаючи, що «его пора сажать». Вічне підслуховування телефонних розмов, вічний піднадзорний – нічого собі «на вершині системи»… А що викоювала зі мною цензура, звичайно, за вказівкою зверху! Ворогові не побажаю такого «комфорту».

Демонструється асоціативне зображення із написом «ДУХОВНІ ЗАПОВІДІ».

Учень 3.  В автобіографічній повісті "ДАЛЕКІ ВОГНИЩА" Гончар залишив нам набір духовних заповідей, спрямованих на утвердження національної ментальності:

          *Берегти національні святині;
        *Берегти національну еліту;
            *Берегти національну мораль;
                  *Берегти гармонію душі і природи;
                             *Берегти національну історичну пам’ять;
                 *Берегти  національний оптимізм.

У новелі «За мить щастя», цьому маленькому шедеврі на високому художньому рівні вдалося показати красу і силу почуття кохання. Письменник вкотре стверджує, що любов перемагає все! Вона мрію перетворює на реальність.

А роман «Циклон» демонструє роздуми про гармонію буття, мир на планеті, людське щастя, покликання мистецтва Олесь Гончар пропускає крізь «я» героїв, які згадують прожиті роки, шукають у минулому уроки для сучасного, з тривогою зазирають у майбутнє. Розповідаючи про мирний, час письменник зосереджує увагу на роботі групи кіношників, які знімають фільм про війну. Режисер з оператором шукають образи, щоб показати жорстоку дійсність війни. Мистецькі пошуки пов’язані з філософським осмисленням подій минулого й сучасного, а отже, багато місця відведено важливій ідеї наступності поколінь. Письменник наголошує на тому, що в складних обставинах мирного часу люди готові на самопожертву, високий духовний злет, як і в роки війни.

Кожен художній твір митця, за влучним висловом Дмитра Павличка, нагадує " прозору стіну щоглистого лісу, крізь яку видно широченні простори, залиті полудневим сонцем, вродливих людей, наповнених світлом благородства…"

Демонструється асоціативне зображення із написом «ЛЮДИНА З ВЕЛИКОЇ ЛІТЕРИ».

Учень 4. Олесь Гончар – людина великомасштабна, він завжди протистояв мізерії: духовність, мова були для нього не просто словами, а підносилися барикадами духу, поставали як останній рубіж. Він закликав: "Маємо відродити в сучасних українцях і українську генетичну пам’ять, почуття гордості, маємо і до збайдужілих душ торкнутися запашним євшан-зіллям рідного слова…, співучого, сповненого квітковими пахощами".
Совіслива душа письменника-академіка – це той чутливий резонатор, що озивався на кожну проблему — чи це стосувалося тур­боти про родину поета Василя Симоненка чи долі садиби класика української літератури Івана Котляревського. Кажуть: "Ото, щоб не брав так близько до серця. То для чого ж тоді серце?", – запитував Гончар і свого серця й справді не щадив, широко розкривав його для чужого болю. "Чужий біль, фізичний чи душевний, сприймає, як свій. Він, той біль, одбивається в усій його постаті, в очах, у вмить посірілому і постарілому обличчі. В такі хвилини ладен перебрати на себе удари долі, роковані товаришеві. Ладен пробачити потерпілому давні і недавні образи," – писав Борис Олійник. Серце Олеся Терентійовича вбирало в себе не тільки людські страждання, а й привабливість кожної травинки, досконалість птахів чи мудрість бджіл, – все те, що становить багатющий світ довкілля. Любив слухати солов'їв: може їхні трелі нагадували далекі дитячі літа, Солов'їну балку на Полтавщині: "І ось уже нема змореній Тернівщині сну – вся балка повниться, шаліє солов’ями…"

Він жив Україною: "Життя було суворим, виростав я без родинної ласки, але чи не тому, все й перелилося в таку гарячу, в таку одержиму любов до України!"  Україна була для Гончара з ряду: мати, рідний край, небо, Сонце. Бо письменник почувався її сином і був ним.

Ефект стоп-кадру

Читець 4.                                                                                                 УКРАЇНІ

           Плюндруються твої сади,
           Твоє чужинець поле крає.
        Вже лицарів твоїх сліди
   У полі вітер замітає.
              Та все ж люблю тебе, ясна,
                  Як гнаний син нещасну матір.
              Тобі по краплі, всю, до дна
               Готовий кров свою віддати.
             І не страшить мене Сибір,
                     І не страшать кайданів дзвони.
   Велика Україно, вір:
                     За тебе встануть ще мільйони.
І лицемір’я упаде,
     І славословіє погине.
             Розправить крила молоде
                Безсмертне плем’я України!

Учень 4 продовжує. Поет Іван Драч писав: "Дай, Боже, нам усім так любити Україну, її людей і культуру, як любив він. І,може,  Доля прихистила цього непогамовного романтика, щоб згодом він своєю творчістю, своєю неприборканою натурою прихистив усю літературу, весь народ?"

Учень 5. Ну, а далі була перебудова, коли Гончар «внутрішній» і «зовнішній» злилися, нарешті, в одну людину: яскраві виступи і статті з вимогою державного статусу української мови, порушення екологічних питань, участь у створенні Руху, у боротьбі за незалежність. «Люди вірять, ждуть, сподіваються, що нарешті тепер буде усунуто завдані кривди, буде поновлена соціальна та національна справедливість», – пише він в одній зі статей цього періоду. Восени 1990 року Олесь Гончар на знак підтримки голодуючих студентів на Майдані Незалежності кладе свій партквиток, який для нього був не так ознакою вірності комунізму, як символом фронтовою юності, і з великими сподіваннями іде у 1991 рік – рік незалежності України.

Учень-Гончар за роботою над записами у щоденнику.   
«Сама історія запитає кожного з нас у цей день: хто ти? Чи справді вичавив із себе тоталітарного раба, чи здатен відстояти себе як людину, відстояти завтрашній день своєї згорьованої, прекрасної України?».

Звучить пісня у виконанні О. Пономарьова «Заспіваємо пісню про Україну».

Учень 5 продовжує. Та незалежність не принесла спокою. Ба більше: за оцінкою Гончара, до влади в Україні прийшла «когорта безсовісних», слідом за якою іде «нашестя пігмеїв». Часу на прозу немає: її місце заступає публіцистика. Письменник обстоює права мільйонів українців і не жаліє ядучих епітетів ані щодо депутатів, ані щодо президентів.

Учень-Гончар за роботою над записам у щоденнику.     
«Повгрівались, як вужі, у теплих ложах, тримаються крісел, забувши так швидко, хто вони і для чого! Банальні кар’єристи, а не обранці народні» (1994).

УЧИТЕЛЬ. Здобутки Олеся Гончара як поета і прозаїка навряд чи можуть вважатися вершинами української літератури: надто попрацювала над ними й офіційна, і – головне – внутрішня авторська цензура. Однак перекладені вони близько 70 мовами світу, а цей факт говорить сам за себе. Та його «Щоденники» – на жаль, досі опубліковані далеко не повністю – показують нам глибоко трагічну постать непересічної людини, яка стала живим уособленням долі України, що у ХХ столітті здобула, втратила й відновила свою політичну свободу, бо останні 10 років свого життя Олесь Гончар прожив як вільна людина. Він був Людиною й Письменником із великої літери.

Читаймо Олеся Гончара – він жив і творив для нас, для України, для її майбутнього.

Звучить пісня у виконанні Ростислава Держипільського «Колискова про Україну»
Демонструються афоризми Олеся Гончара.

Додатки

  1. Магія слова Олеся Гончара. – режим доступу:
    https://docs.google.com/presentation/d/1neZ0AkHG0SNDIisHSrSLjMlI6A7lb3-nWrR_2UO5zt8/edit#slide=id.p3
  2. Презентація «Ми проти жаху війни». – режим доступу:
    https://docs.google.com/presentation/d/1p-jAWuZOjJRYDzAn6az-wdChbga4Xh24bgsKqLUIhhE/edit#slide=id.p3
  3. Фотопрезентація. – режим доступу: https://docs.google.com/presentation/d/1qyytx_fWe832q8b3vOnkMafygfBwEtRA1AYS3STj6uU/edit#slide=id.p3

Список використаних джерел

  1. Гончар О. «Прапороносці» Реферат. – режим доступу: http://www.ukrlib.com.ua/referats/printit.php?tid=11925
  2. Гончар О. «Тронка». Аналіз. – режим доступу: http://ukrclassic.com.ua/katalog/gg/gonchar-oles/2606-analiz-romanu-tronka
  3. Грабовський С. «Шлях до себе: Олесь Гончар». – режим доступу: https://storinka-m.kiev.ua/article.php?id=605
  4. КГБ: Людина – головний герой Олеся Гончара. – режим доступу: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/TVIR/GONCHAR/gonchar101.dhtml
  5. Олесь Гончар. Бібліографічна розвідка. Полтавська обласна бібліотека для юнацтва імені О. Гончара. – режим доступу: http://libgonchar.org/index.php?option=com_content&view=article&id=38%3A2009-09-09-10-09-40&catid=2&Itemid=27&lang=uk