КРИЛАТА ПОЕЗІЯ ВІТАЛІЯ САВЧУКА

Небеленчук Ірина Олександрівна  Ірина Олександрівна Небеленчук,
  старший викладач кафедри
  теорії і методики середньої освіти
  комунального закладу «Кіровоградський
  обласний інститут післядипломної
  педагогічної освіти імені Василя Сухомлинського»,
  кандидат педагогічних наук

КРИЛАТА ПОЕЗІЯ ВІТАЛІЯ САВЧУКА

Знайома з підліткового віку цитата: «Героями не народжуються, героями стають». Скільки творів було написано за цим висловом, скільки цитат було знайдено в літературі на підтвердження героїзму воїнів у різних битвах! Проте не так часто було сказано про геройські вчинки звичайних людей, тих, котрі не вступали ні в які битви чи бої, однак у числі перших відгукувалися на події, зокрема ті, які стосувалися нашої дорогої України.

Тож – Герой нашого часу (хоча вислів може здатися комусь банальним чи несучасним, неактуальним або, навіть, і «затертим». Та все ж – Герой нашого часу Віталій Володимирович Савчук.

Закоханий в Україну, відданий друзям, вірний слову – це він. Першим прийти на допомогу, підтримати, порадити – і це він. Організувати цікаву поїздку чи то у Світловодськ, чи на хутір Надія, а то і в Київ чи інші місця – він. Завдяки Віталію відкрила для себе різні фестивалі, альманахи, а також познайомилася із цікавими людьми.

Знайомтеся!

КРИЛАТА ПОЕЗІЯ ВІТАЛІЯ САВЧУКА

Анотація. У статі розкрито основні теми, мотиви, образи лірики Віталія Савчука, показано особливості поетичних творів, подана спроба проаналізувати окремі вірші збірок «Фрази», «Перехрестя», збірки, що готується до друку (назва узгоджується автором), охарактеризовано стан і настрої душі ліричного героя в різних життєвих ситуаціях, показано художньо-образне навантаження слів, за допомогою яких можемо з’ясувати психолого-емоційний стан ліричного героя, показано вплив зовнішніх факторів на формування світоглядної позиції автора щодо подій, які нині відбуваються в Україні.

Ключові слова: сучасна українська поезія, ліричний герой, окриленість, подарунки літа, осінні думи, щастя, диво, життя, життєва стежина, кохання, Україна, син великої землі.

Постановка проблеми у загальному вигляді. Слово «поезія» прийшло із глибини віків. Значення його «творчість», «творю». Поезія вважалася мовним мистецтвом у Давній Греції, мистецтвом творення, завдяки якому поети Еллади створювали нові поетичні образи шляхом метафоризації тексту. Особливості поетичної творчості представлені у відомій праці Аристотеля «Поетика».

На переконання літературознавця Юрія Коваліва, «поезія зазвичай опирається на ірраціональність світосприйняття, відрізняючись у такий спосіб від логічних структур, потребує певної недомовленості» [2, ІІ].

Аналіз досліджень і публікацій. Поетичній творчості авторів різних літературних періодів присвячена значна низка праць дослідників, літературознавців, літературних критиків. З-поміж наукових досліджень ліричних творів, зокрема сучасної літератури, варто виокремити авторські надбання, що спрямовані на розкриття особливостей поезії сучасних авторів, котрі є представниками різних областей України [3-13]. Автор досліджень презентує аналітичну діяльність творів і розкриває умови вивчення їх у шкільному курсі української літератури.

Мета статті: дослідити основні теми, мотиви, образи лірики Віталія Савчука.

Виклад основного матеріалу. У статті «Образ води у творчості поетів Кіровоградщини: дослідницький контент» зазначено: «Чільне місце в літературі посідають поети-земляки С. Барабаш, О. Журлива, В. Гончаренко, Б. Чамлай, В. Ганоцький, Р. Любарський, Д. Іванов, І. Небеленчук, В. Власюк, К. Горчар, Н. Прядка та інші» [6]. Однак сучасна українська поезія наповнилася творами Михайла Митровки [3], Сергія Висєканцева [11] (Закарпаття), Миколи Чевелюка [13] (м. Хмельницьк), Галини Онацької [8; 9] (м. Краматорськ, Донецька область), Галини Брич [4] (м. Дрогобич, Львівська область), Катерини Каленіченко [7] (м. Дніпро), Оксани Дрогомирецької [10] (Івано-Франківська область), Руслани Ставнічук [12] (Хмельницька область) та інших. Поезія сучасних авторів може бути предметом дослідження науковців, а також предметом розгляду учителів-практиків у контексті вивчення розділу «Сучасна українська література: поезія». Поети охоплюють широке коло тем. Тому аналітичну діяльність над творами зазначених поетів варто починати з 5 класу.

Стало уже традицією (а чи то вбачаємо вплив радянської системи освіти), що у школах (навіть і до цього часу) із сучасних авторів вивчають твори відомих поетів. З-поміж поетів-земляків також звертають увагу на ті імена, які доволі відомі у різних колах з певних причин: людина здобула визнання завдяки посаді родича, за умов рекламування її творчості чи то піару, а ще тому, що про такого автора хтось попіклувався, таке собі чиєсь протеже. Тому з боку читачів убачаємо незнання творчості сучасних поетів. Відтак ставимо перед собою завдання: відкривати нові імена поетів сучасності з метою поглиблення знань про літературу рідного краю.

У контексті розгляду тем «Сучасна українська література: поезія» та «Література рідного краю» представимо творчість Віталія Савчука.

Віталій Володимирович Савчук – поет, громадський діяч, волонтер, керівник літературного клубу «Світоч» в Новгородківському районі. Як зазначає автор, «віршую з 1990 року…» Віталій Савчук є автором поетичних збірок «Фрази» (2015) і «Перехрестя» (2016). Поезії надруковані в літературних альманахах «Мовою серця» (2016) «Галактика любові» (2017) «Огні горять» (2017), «Я дякую тобі» (2017), «Перші кроки» (2016), «Думки романтика» (2018). З 2016 року поет започаткував і очолює районний літературний клуб «Світоч» Новгородківського району Кіровоградської області. Є учасником Всеукраїнських фестивалів «Мовою серця» (м Івано-Франківськ, 2016) та «Українські передзвони» (м. Київ, 2017).

Біографічна довідка. Народився 27 квітня 1972 року в с. Долинівка, Компаніївського району Кіровоградської області. У 1979 році пішов до Мельнічнівської ЗШ Білогірського району Кримської області. Віталій охоче розповідає: «За важелі трактора вперше сів у 7 років. Після школи рік працював у колгоспі механізатором. Служив у лавах ЗС СРСР з 1990 по 1992 рік у ВПС. Вірші почав писати саме в армії. Певно далися взнаки відстань між моєю коханою дружиною а потім і сином. Під час проходження служби (за 2-3 місяці до завершення) через прикру помилку мало не загинув під час демонтування радіолокаційної антени. Після служби повернувся до справи знов сів на трактор, але вже на своїй Батьківщині у Компаніївці. Багато змінював місць роботи: був і оперуповноваженим карного розшуку, страховим агентом, робітником цеху мінвод, а згодом завідував цим цехом, працював у веттехнікумі агрономом (у 1995 році закінчив Бобринецький сільськогосподарський технікум ім. Василя Порика), був оператором екскаватора. У 2003 році за сімейними обставинами переїхав жити в Новгородку. Тут працював механізатором, інженером, водієм в охоронній фірмі, водієм КАМАЗу у приватному підприємстві. З 2013 року пішов працювати на посаду майстра виробничого навчання в ПТУ № 36, з 2016 року і досі працюю викладачем у цьому самому ПТУ».

Перша збірка поезій «Фрази» вийшла друком у 2015 році У 2016 році вийшла друга збірка «Перехрестя».

Перша збірка поезій «Фрази» вийшла друком у 2015 році У 2016 році вийшла друга збірка «Перехрестя».

Збірка «Перехрестя» складається із розділів «Розкрию я обійми – впущу тебе в душу!», «Життя – то не завжди торована дорога», «Я – син великої Землі», «Червоні яблука достигли у саду». Із назви розділів бачимо, що основними темами збірки є кохання, життєва стежина ліричного героя, приналежність до свого роду, землі, любов до рідного краю.

Почуттям, що освітлює шлях ліричного героя, є кохання. Герой віршів окрилений, коли поруч кохана, і навпаки, відчуває сум, біль, безнадію, коли залишається сам. Стан героя змінюється в залежності від того, що відбувається у його душі. Одним із мотивів, що переважає в поезіях, є втеча ліричного героя:

Тікаю я щодуху від усіх,
Та, перш за все, біжу таки від себе…

«Пробач»

Герой вірша розуміє, що та втеча від кохання та коханої безглузда, невиправдана, адже від себе не втечеш, тому і стверджує: «Тепер безглуздо долі суперечить». Метафорично автор вірша передає психологічний стан. На це вказують такі сполуки, як тримався із останніх сил, нерви рвав, суцільний страх та інші. Герой розуміє, що провина за втрачене щастя лежить на ньому: «…Коли не зміг нам щастя забезпечить». А тому просить пробачення в коханої, він готовий на все за ради неї. Страх, що може образити кохану, не дає спокою, а від того неймовірно пульсує у скронях та думка: «Щосили стисну губи, щоб не образить словом» («Обережність?»). «Не бійся! Тебе нізащо не ображу…» («Чи вартий?»).

Силу почуттів ліричного героя автор передає у вірші «Не журись». Мотивом, що переважає у віршах про кохання, є мотив розлуки. Притаманний зазначений мотив і вказаному віршу. Думки героя «зім’ялись», «а в голові сум’ятиця – як каша». Однак від очікування зустрічі з коханою, ліричного героя проймає надія:

Як проводжають потяги вокзали,
Як зустрічають ранки, мов надії,
Я обійму тебе, як обійма вода причали,
І подарую всі таємні мрії.

«Не журись»

Та вже зустріч наповнює героя відчуттям радості, щастя, бентежного трепету, очікування дива:

Та якби втома не борола,
Думки наповнені тобою.
Замало рідної усмішки.

 «За тобою»

Я вчора в небі прочитав твоє ім’я,
Його принесла хмара синя-синя.
І залунала пісня солов’я,
А я відчув, що скучив за тобою сильно.

«Коли ти поруч…»

Неймовірне щастя проймає все єство ліричного героя, а тому «життя здається неспокійним сном». Коли кохана поруч, то для ліричного героя день сповнюється веселковими барвами, чарівними звуками, відчуттям повноцінності життя. Відтак, зазначає автор, «коли ти поруч, інше не важливе». Щоб там не сталося у житті ( а буває всього: розчарування, розлука, втрата кохання), проте автор зазначає:

Не зважай, що я далеко,
Не хвилюйся – разом ми.
Я пір’їнкою лелеки
Прилечу в твої краї.

Я промінчиком-спокусою
Поцілую у вуста,
Щоб краплинкою росою
Твої щічки лоскотать.

«Спи, кохана»

Найбільше щастя для ліричного героя – розчинитися у звуках голосу тієї, котра дарує радість, незабутні хвилини, сміх, котра підтримує, радить і є оберегом кохання та життя:

Люблю дивитись, як кружляє сніг,
Як крапле дощ, як захід розмальовує хмаринки.
Ласкава усмішка твоя, як оберіг.
Люблю її… Люблю усе, хай навіть і сльозинки.

Люблю, закривши очі, слухать тишу,
В ній розчиняю одинокість я свою.
Коли кохаєш серцем, вірші пишеш,
А я тебе, на щастя, так люблю!

«Люблю»

У розділі «Життя – то не завжди торована дорога» у змісті віршів убачаємо філософські роздуми автора. Ліричний романтичний стан героя поезій змінюється поглядами вдумливого чоловіка про сенс життя, життєву дорогу, вчинки, право власного вибору. У вірші «Ось так…» автор розмірковує про те, чи все ми робимо правильно у житті, чи тих кохаємо, які співаємо пісні, у які граємо ігри. І зазначає: не так, не ті, не з того, не в ту… Нагромадження зазначених сполук підкреслює зневіру автора, а життя – то помилка для багатьох. Відтак доходить висновку:

Ось так руйнується життя…
Ламаються надії крила…
Здолавши шлях без вороття…
Червоні не знайдеш вітрила…

Десь там кінчається любов…
Де народилася зневіра…
І миттю стигне в жилах кров…
Коли летить у прірву віра…

«Життя, – як стверджує автор, – то дорога», а вона не завжди пряма й рівна, швидше навпаки і пройти її потрібно гідно, зберігши людяність:

Життя – то не завжди торована дорога,
На нім минаєш не єдине перехрестя.
І де звернеш, відомо тільки Богу,
З якого боку почуття озветься.

І невідомо, де надію стрінеш,
Де розшукаєш своє щастя.
Або навіки у ваганнях згинеш
Від неспроможності упевненим зостаться.

«Життя – дорога»

У години тривоги чи розпачу, на переконання автора, нам усім притаманно щось сказати необачне, не подумавши, інколи не праві. Від того буває так, як зізнається ліричний герой, а ми розуміємо – автор, «в душі моїй гірчить». А правильне рішення – заспокоїтися, обдумати і просто поговорити:

Тому не варто руйнувати із плеча
І необачно всі мости порушить.
У кожного знайдеться, що втрачать,
Та головне – не загубити душу.

 «Думки»

Цінувати життя, любити його, жити за законами справедливості – така моральна позиція автора:

Життя – яскрава квітка,
Коли яскраво жити,
Але для цього зрідка
Потрібно ще й любити!

«Життя – квітка»

Мотив, який є відчутним у поезії Віталія Савчука, – це з’ясування одного із вічних питань існування людини на землі та навідні запитання – що є добро, а що зло, де між ними межа? Подібні запитання автор ставить у вірші «Остання сльоза»:

Питання вічне – що добро, що згуба?
Що є кохання? Як не втратить друга?
Що важить слово? Як закрити серце.
Душа даремно в скло холодне б’ється.

Відповіді на поставлені запитання знаходимо у тому, який життєвий шлях пройшла людина, що вона залишить після себе:

Остання осінь догоріла швидше,
Вмить почорніла, стало попелище.
Спустіла лава і спустіла хата…
Сльоза остання – за життя розплата…

«Остання сльоза»

Підсумком життєвих пошуків ліричного героя, пройденого ним шляху є такі рядки:

Так! Жити важко.
Тяжко терпіти біль і страждання,
Мрії втрачати і сподівання.
Треба навчитись терпінню, чеканню.
Шлях віднайти у далекім скитанні.
Боязко. Страшно.

 «Так!

Однак незважаючи на життєві перешкоди, негаразди, а то навіть і втрати, варто працювати, рухатися, терпіти, сумлінно виконувати роботу. Тому вбачаємо глибоке переконання автора у правильності власного вибору: «Я не змину зі свого шляху».

Біографічна довідка. Будучи хлопчаком, «протестував» проти радянської системи у свій своєрідний дитячий спосіб. Коли вчитель попереджав, що буде святкова піонерська лінійка і необхідно прийти усім (звісно, як потрібно прийти), Віталій розкуйовджував волосся на голові, роблячи з нього стріху чи курінь, запихав безжально галстук у кишеню.

А якщо серйозно, то Віталій завжди мав власну думку, ніколи не йшов «у рядок» з усіма, часто своїм прикладом надихав більшість слідувати його діям. У старших класах під час на уроків ставив не дуже «зручні» запитання, на які вчителі часто не хотіли відповідати (дякуючи прабабусі, що багато чого про владу розповідала!)

Тож у віршах, зокрема патріотичних, що не увійшли до збірки «Перехрестя», убачаємо тему неприйняття радянської системи та ті наслідки,до яких вона призвела.

У розділі «Я – син великої землі» автор зізнається у любові до країни, висловлює приналежність до свого роду, вболіває за долю України. Так, у вірші «Тебе кохаю, Україно!» автор зазначає: «Щасливий тим, що тут родився», стверджує: І мова тут яка п’янка, / І люди сильні, наче криця!» Зізнанням звучать останні рядки вірша:

Обожнюю твої степи,
Річкам радію, як дитина.
Бажаю жити і цвісти,
Тебе кохаю, Україно!

«Тебе кохаю, Україно!»

Читаючи вірші Віталія Савчука, у котре ніби перегортуємо сторінки історії, і перед очима постають жахливі події, що чорною хусткою оперізують країну: голодомор, розбрат, війна.

Тяжкії думи:
Сьогодні був останній хліб.
В порожній клуні
Гуляє вітер кілька діб…

«Лягайте спати», –
Сама не в силах навіть йти.
Заплаче мати,
Зі столу позбира крихти.

Позасинали…
Маленька доня і сини.
Тата чекали,
Не дочекалися вони…

«Вечеря»

«Війна… Неждано ступила в Отчий край, тягнучи за собою горе. Одягнула в чорні хустки матерів, дружин, сестер. Оповила землю мороком і страхом. Дзвінкий голосний сміх змінила на ріки гірких сліз. А тих, хто ще вчора кохав, співав пісень, радів життю, жбурнула горілиць на сиру холодну землю» [15], – читаємо в методичних матеріалах Світлани Щербини про війну в Україні.

Саме війна доволі сильно болить Віталію Савчуку так, власне, як багатьом українцям. Скромний, можливо, навіть сором’язливий, коли питання стосується особисто його, мало говорить про війну, оскільки не любить того, стверджує, що робить те, що більшість людей України, а свій внесок уважає не таким уже й вагомим. Однак для мене він Герой, так само, як і всі ті люди, корі своїми діями намагаються наблизити кінець війни. Тож декотрі факти життя Віталія Савчука саме в аспекті ставлення до подій в Україні.

З 2014 року від початку війни в Україні постійно брав участь у різних волонтерських заходах, як спільно з учнями і колективом училища, так і особисто. Спільними зусиллями було відремонтовано і переобладнано автомобіль УАЗ для земляків – учасників війни з Новгородківського району. Віталій особисто брав безпосередню участь у перегоні авто і передачі його на позиції військових. Разом із членами родин постійно відправляли продукти до різних підрозділів українських військових (одним із організаторів подібних дійств був Віталій). Віталій є організатором (учні та працівники училища), активним учасником різноманітних патріотичних заходів з молоддю та учасниками бойових дій. За поданням селищної ради Новгородківського району в жовтні 2017 року був нагороджений пам’ятним знаком «Патріот України», а в грудні 2017 року за поданням громадської організації «Новгородківське об’єднання ветеранів учасників АТО» був нагороджений медаллю «За гідність і патріотизм».

Події війни не обійшли осторонь поезію Віталія. Поранення, окопи, госпіталі, смерті – цими словами насичена поезія автора. Однак, чи не найбільше болить йому тема сирітства дітей, котрі втратили батьків. Тому доволі часто трапляються такі образи: сльози, труна, чорний одяг, вінки та інші. Так, у вірші «Розбите щастя» бачимо маленьку дівчинку, котра не може зрозуміти, чому тато не встає, адже він обіцяв дівчинці вірш про коровай, не розуміє, чому так багато людей і всі вбрані в чорний одяг, та ще й плачуть:

Не розуміє крихітка, чому усі зібрались,
Чому усі сумують, назносили вінків.
Чому усі дорослі у одяг чорний вбрались
І звідки ті військові суворі і стрункі?!..

А потім все скінчилося, кудись понесли тата.
Знесилена, заснула у діда на руках.
Так із чужої волі осиротіла Ната,
На прах розбив їй щастя в труну забитий цвях!

«Розбите щастя»

Подарунки літа, осінні думи, кохання, що розквітає з приходом осені ще сильніше, – ці теми представлені у розділі «Червоні яблука достигли у саду». Ліричного героя огортає сум від розставання з літом. Такий мотив присутній у вірші «Серпневе»:

Ще трохи – і назовсім
Піде в минуле літо.
І закружляє осінь
Вся в золоті розшита.


І час від часу сумом
По вікнах розіллється,
Та в невеселих думах
В серцях у нас озветься.

Я пригорщами злото зберу,
Що розгубила щедра осінь.
Тобі у коси квіти я вплету,
Хай сяє ув очах небесна просинь.

 

Нехай ласкава посмішка твоя
Розвіє мою тугу швидко.
Розквітне зранку новая зоря,
Кохання хай цвіте, неначе квітка.

«Зігрій»

Образи, які найчастіше згадані в поезії Віталія Савчука, це вітер, скло, сльози, ранок, сонце, душа, зорі, квіти. Кожен із зазначених образів передає певний емоційний стан ліричного героя. Так, вітер – багатогранний образ у поезії. Це і сила, і воля, і лет. У статті Наталії попович зазначено, що «Йому [вітру] імпонують його всюдисущність, сила, воля». Автор застосовує різні епітети в описі вітру: скажений, тихий, ніжний, вільний. «Саме такі повітряні потоки вирують у душі неспокійного героя» [14, с. 3],читаємо у статті Н. Попович.

Одна із мрій автора – бути вітром, не лише, щоб вільно літати над просторами земля, ай для того, щоб обійняти кохану:

Мені б отримати ту силу,
І волю вітру хочу мати.
Щоб обіймати завжди милу
І поруч бути, і коха

«Вітром бути»

Про що б не писав Віталій Савчук, чи то Батьківщину, чи про події в Україні, чи про кохану, поезія сповнена добра, любові і краси. Поет возвеличує любов. Вона, на його переконання, є основою і щирих взаємин між коханими, і теплих стосунків між друзями, завдяки їй поет висловлює прихильність до людей. Від поезіє віє щирістю, теплом і добром. У цьому – і душа поета. Своєрідним у поета є зображення кохання. Навіть тоді, коли кохані розлучилися, поет бажає коханій кращої долі, щастя, добра. Про це читаємо у таких віршах, як: «Не журись», «Врятуй мене», «Не плач», «Спи, кохана», «Бажаю» та в інших. У назвах віршів вбачаємо прохання, побажання, заспокоєння.

Поезія Віталія Савчука багата на порівняння, символіку, їй притаманні гіперболізація, персоніфікація, асоціативність.

Одним із мотивів, який звучить у поезіях, це мотив суму. Неодноразово автор застосовує слова «сум», «смуток», «щем». Подібний мотив ми знаходимо в японській поезії. Сутністю японської поезії є «мононо аваре» або «аваре». Буквально це означає «чарівний сум» (смуток) або «сум» (смуток). У Віталія Савчука він не сповнений безвиході, безнадії чи то навіть і трагедії. Він оперезаний або кружлянням осіннього листя, або подихом зими, чи настанням холодів. Однак метафоричність поезії передає душевний стан і настрій ліричного героя: «самотній ранок», «душевні ґрати», «нічнії примари», «буде… рвати нерви самотність крізь скло», «сухого безсоння напруги сльоза», «думи замучили, / Димом клубочуться», «розчиняю одинокість свою», «ламаються надії крила», «…в душі моїй гірчить смак розпачу», «мої чуття, немов потвора», «самотній плач», «порожні вечори», «на душі неспокійно», «порожні вечори», «І час від часу сумом / По вікнах розіллється» та інші. Проте надія не полишає автора. Він сподівається і назустріч, і на кохання, і на щирі взаємини.

Поезія Віталія Савчука багата на порівняння, символіку, їй притаманні гіперболізація, персоніфікація, асоціативність. Вражає неймовірна метафоризація творів. «Рвати нерви… крізь скло», «Сухого безсоння напруги сльоза», «горлає тиша», «Тихо, аж дзвенить у вухах», «Надії тріскають, мов скло», «Байдужості шарпнеш завісу», «Маска ввічливості тре аж до сліз», «Я пір’їнкою лелеки прилечу в твої краї», «Душевні ґрати й почуття розбиті», «Це просто… Взяти в руки мрію…» – ось ті художньо-виражальні засоби, якими сповнена поезія Віталія Савчука. Погодьтеся, шановні читачі, що справді чудово!

Читаючи поезію Віталія Савчука, у котре переконуюся, що вона світла, радісна, життєстверджувальна, добра.

Визначаю поезію Віталія Савчука як «кольорову». У ній є світлі та темні кольори, що визначають емоційний стан ліричного героя: білий, сірий, червоний, синій, золотий та інші. А говорячи про сад, автор зазначає: «Нехай палає рудочервоний сад…»

Висновки. Епіграфом усіє поезії Віталія Савчука є такі поетичні рядки:

Набитим шляхом йти завжди простіше,
Але на нім свій не залишиш слід.
Йти треба там, де не ступали інші,
І за тобою йтимуть інші сотні літ…

Саме ці слова і визначають життєву позицію автора поетичних збірок.

Читаючи поезію Віталія Савчука, у котре переконуюся, що вона світла, радісна, життєстверджувальна, добра. А ще крилата. Так, саме крилата, оскільки від початку до кінця не полишає почуття польоту до краси, добра, щастя, мрії. І, звичайно ж, ЛЮБОВІ. Тож, шановні читачі, доторкніться до живої, криштально-чистої поезії автора, що понесе вас у чарівний світ людяності. Віталію та його твоїй поезії бажаю лише міцних крил, які понесуть їх разом над безкраїм роздоллям України.

Читаючи поезію Віталія Савчука

Список використаних джерел

 

  1. Антологія сучасної української поезії на заході / Упоряд. Б. Бойчук, Б. Рубчак; Вст. ст. І. Фізера. – Мюнхен : Сучасність, 1969.
  2. Літературознавча енциклопедія: В 2 т. / Автор-укладач Юрій Ковалів. –

Т. 1: А (аба) – Л (лямент). – К. : Академія, 2007. – 607 с. – Т. 2: М (Маадай – Кара) – Я (я – форма). – 2007. – 623 с.

  1. Небеленчук І. О. Дослідницький контент в аспекті розгляду ліричних творів Михайла Митровки [Електронний ресурс / І. О. Небеленчук. – Режим доступу: http://oin.in.ua/doslidnytskyj-kontent-v-aspekti-rozhlyadu-lirychnyh-tvoriv-myhajla-mytrovky/#more-1416 .
  2. Небеленчук І. О. Зоряний шлях Галини Брич [Електронний ресурс] / І. О. Небеленчук. – Режим доступу: http://oin.in.ua/halyna-brych/#more-2486 .
  3. Небеленчук І. О. Лицарство – чи то життєві ідеали, моральні цінності і честь, а чи?.. / І. Небеленчук // Українська література в загальноосвітній школі. – 2011. – № 6. – С. 22-26.
  4. Небеленчук І. О. Образ води у творчості поетів Кіровоградщини: дослідницький контент [Електронний ресурс] / І. О. Небеленчук. – Режим доступу: http://oin.in.ua/obraz-vody-u-tvorchosti-poetiv/#more-2883 .
  5. Небеленчук І. О. Образ жінки у творах сучасної літератури [Електронний ресурс / І. О. Небеленчук. – Режим доступу: http://timso.koippo.kr.ua/nebelenchuk/obraz-zhinky-u-tvorah-suchasnoji-literatury/ .
  6. Небеленчук І. О. «Прийде весна, прийде, засипле білим цвітом…» / І. О. Небеленчук; передм. // Весна не може не прийти. – Хмельницький, Видавець ФО-П Стасюк Л. С., 2017. – С. 3-7. – 116 с.
  7. Небеленчук І. О. «Прийде весна, прийде, засипле білим цвітом…» [Електронний ресурс / І. О. Небеленчук. – Режим доступу: http://oin.in.ua/pryjde-vesna-pryjde-zasyple-bilym-tsvitom/#more-1877 .
  8. Небеленчук І. О. «Сповідь натхнення» (лірика Оксани Дрогомирецької) [Електронний ресурс / І. О. Небеленчук. – Режим доступу: http://timso.koippo.kr.ua/nebelenchuk/spovid-nathnennya-liryka-oksany-drohomyretskoji/ .
  9. Небеленчук І. О. «Ти увійшла в моє життя…» Любовна лірика Сергія Висєканцева [Електронний ресурс / І. О. Небеленчук. – Режим доступу: http://oin.in.ua/lyubovna-liryka-serhiya-vysekantseva/#more-1448 .
  10. Небеленчук І. О. Хвилі долі бурхливого моря життя [Електронний ресурс / І. О. Небеленчук. – Режим доступу: http://oin.in.ua/hvyli-doli-burhlyvoho-morya-zhyttya/#more-2401 .
  11. Небеленчук І. О. Чи тільки мрії – благородні лебеді? [Електронний ресурс / І. О. Небеленчук. – Режим доступу: http://oin.in.ua/chy-tilky-mriji-blahorodni-lebedi/#more-1964 .
  12. Попович Н.Л. Осінній подих поезії Віталія Савчука / Новгородківські вісті. – № 46 (9439). – 2015. – Шп. 3.
  13. Щербина С. В. «Не залишаймо їх на самоті, як вони не залишають своїх блокпостів…». Людина в шалених обставинах війни у поезії Ірини Небеленчук «Остання молитва». Література рідного краю [Електронний ресурс] / С. В. Щербина. – Режим доступу: http://oin.in.ua/literatura-ridnoho-krayu-lyudyna-v-shalenyh-obstavynah-vijny-u-poeziji-iryny-nebelenchuk/#more-2532 .

 

ДОДАТОК

Коли ти поруч…

Я вчора в небі прочитав твоє ім’я,
Його принесла хмара синя-синя.
І залунала пісня солов’я,
А я відчув, що скучив за тобою сильно.

І проминула наче не доба,
А ціла вічність промайнула стрімко.
Я так люблю послухати слова,
Що промовляєш лагідно і дзвінко.

Я так люблю тепло твоїх очей,
І усмішку, як сонечко, ласкаву.
І вабить,як магніт,закруглення плечей,
Чекаю зустрічі,скоріш би вже настала!

Все більше золота літає за вікном.
Неспішно в душу затікає осінь.
Життя здається неспокійним сном,
Одна лиш ти для мене весняная просинь.

Вже зовсім скоро прийдуть холоди.
Оселяться калюжі справа й зліва.
Мене не відляка холод води,
Коли ти поруч, інше не важливо!

 

Врятуй мене

Життя – пустеля,
Дрібненькі люди, мов частки.
Як біла стеля,всі непописані листки.

Струною нерви,
Всі налаштовані на бас.
Останній? Перший? Можливо, зараз ще не час.

Горлає тиша,
Серцебиття, немов набат.
Серденько, тихше! Ніщо не вернеться назад.

Ще зовсім трішки –
І заіржавію навік.
Чиїсь усмішки не розімнуть моїх повік.

І прийде спокій,
Зійде кохання нанівець.
Хоч одинокий,та це ще поки не кінець.

Відкрийся серцем,
Мені кохання подаруй.
Хай сум зірветься, мене собою порятуй!

 

Не плач

Вже вкотре до тебе звертаюся, люба,
Не плач,моя мила, не плач.
Можливо, від сліз і полегшення буде,
Та ними не вбити невдач.

Не плач, моя мила, не плач, моя люба,
Даремно сльози не пускай.
Все в світі недовге, усе тимчасове,
І прийде нарешті розмай.

Гарненькою пташкою серце стріпнеться
І пісню свою заспіва.
І віра до тебе, й тепло повернеться,
Ти знову повіриш в дива.

Та як би там скрутно вжитті нам не було,
Хай доля нас боляче б’є.
Я поруч з тобою,іти це відчула –
Кохання назавжди твоє.

Бажаю

Я бажаю, щоб ти була поруч,
Твоїх уст теплих ніжно торкатись.
Обернуся на місячний обруч,
На твій сон, щоб вночі милуватись.

Я бажаю забути все в світі,
Розстелитись по яру туманом,
Розчинитись росою у житі,
Солодитись струнким твоїм станом.

Хочу стати п’янким ароматом,
Що при диханні голову кружить.
Хочу променю стать рідним братом,
Що тебе рано-вранці розбудить.

Хочу зустрічам знову радіти.
І обличчям у твої коліна.
І одне чутно ледь шепотіти:
«Я кохаю. Ти в мене єдина».

Просто…

Це просто…
Взяти в руки мрію,
Душі торкнутися вустами,
На мить упитись небесами,
В полон віддатись божевіллю!

Це мука…
Покохати без надії,
Ділити зустрічі й прощання,
До теки шити сподівання,
Плекати мрію,що жевріє.

Це щастя…
Коли ти є поряд,
Я завмираю від бажання.
Всі розчиняються бажання.
Ловлю очима тільки погляд…

 

Я є…

Тихий шепіт дощу,
Гомін вільного вітру.
Я тебе не пущу
Десь блукати по світу.

Я тебе захищу
Від облуд і наруги
І вагання прощу,
І прощу, що я другий.

Я зігрію тебе
Подихом і сподіванням,
Подарую себе
Всім твоїм побажанням.

Я тебе не віддам
На поталу зневіри,
Краще згину я сам,
Розпалившись без міри.

Я залишусь тобі
Промінцем у люстерці.
Ти зізнайся собі,
Що я є в твоїм серці.

Бажання

Чомусь ізранку хочеться покою,
У серці тиші, з-під фіранки – духу хвої,
Для нервів свіжості від тихого озерця,
Для почуттів луни навзаєм, що сміється.

А по обіді хочеться спочинку.
В самотність вкутатись, як дівчина в хустинку,
Гарячий дух в кімнату не пускати,
Лиш тільки рук твоїх з своїх не відпускати.

В прийдешній вечір хочу я чекати
На твої очі, руки, подих, потім взяти
Тебе у свій міцний полон із почуттів
І залишитися назавжди  житті!

Щоб ранки зустрічати й вечори,
Щоб слухать белькотіння дітвори,
Щоб разом жити, плакати, сміятись,
Щоби до серця серцем пригортатись.

Останній вокзал

Дарує дощ нам щирі і холодні поцілунки,
Навмисно сипле рясно нам з небес печаль.
Йде літо на перон, зібравшись повні клунки,
Щоб потягом «Сезон» в минуле вирушать.

І знов у трубах водогону марш зіграє вітер,
І вирве в літа з рук квиток – пожовклий лист.
І швидкість набере цей незвичайний літер,
Та настрій зіпсує станційний гітарист.

І рушать навздогін опори телеграфні.
Не відають вони – назад шляху нема.
Похнюпляться «носи» рекламних фотографій,
Розмоклі досягнуть колекторного дна.

І розбредуться хмари, розцілувавши літо,
На руки підхопивши діточок своїх – дощів.
І сядуть у таксі, сплативши певне мито,
І рушать до рідні, у гості до снігів.

Дорога в ніч

Зі мною ніч і шум мотора,
Я натискаю газ.
Мої чуття, немов потвора,
Мене лякають вжене раз.

Я розгубив години, метри,
Себе я загублю!
Навіщо був таким відвертим,
Зізнався,що люблю?!

І раптом тиша. Ніч зі мною,
А навкруги – степи.
Дурненьке серце тисне з болю,
Я шепочу: «Прости…»

Пробач мені за всі метання.
І за любов пробач.
За те, що слухаю до рання
Душі самотній плач…

За те, що у житті твоєму
З’явився на шляху.
Упала зірка. Та даремно…
Я їду в ніч глуху.

В лабіринті

Що зі мною таке? Я не знаю!
Чи я марю,чи справді живу.
Я в життєвім тумані блукаю,
Озирнуся – на місці стою!

Подаруй разом з ниттю надію
На щасливе і тихе життя.
Хай душа у спокої зомліє,
А тривоги підуть в небуття!

Надіятись…

Розклеївся.
Розбіглися думки…
Туманиться,
Тріпочуть листя клена…
Холодиться…
Лід закує річки…
Закриється
Душа моя стражденна…

Не хочеться
Ні хліба, ні музик…
Торочаться
Слова, як бита пряжа…
Відбудеться,
Пройде ще один рік…
Прокинуся.
Сніг за вікном, як сажа…

Згадаються
Кохання і обличчя…
Зігріється
Життя і відчуття…
Захочеться
Прожити ще сторіччя…
Надіятись –
Це вічне співчуття.

Шлях

Холодних зір тьмяні усмішки
І вітру опівнічний плач,
А я до тебе ладен пішки
Хоч серед ночі або вскач.

І хай січе скажений вітер
Уламком льоду щоки в кров,
Я їх рукою мовчки витер
І в ніч безжалісну пішов.

Мені погода неважлива,
Однаково,якщо завій,
Лиш важить,аби ти щаслива,
А я… щасливий, коли твій!

Коли в руках твої долоні,
А на вустах твоє тепло,
Щоками  гаряче-солоне
В долоню щастя потекло.

Люблю ці миті завше в світі,
За них віддати ладен все.
Я хочу лиш тебе любити,
Все інше вітер хай несе…

Яблунька

Червоні яблука достигли у саду,
Такі духмяні, наче меду кухоль.
До яблуньки неквапно підійду,
Схилюсь до стовбура,
щоб розповідь послухать.

Вона ж мені розкаже, як колись
Серед страшенної чужинської навали
Під нею у коханні поклялись
Він і вона. Їх разом розстріляли.

Їх поєднала-матінка-земля,
Кров молоду ввібрала і змішала,
Щоб потім яблуня через гілля
Свої листочки у червоне прикрашала.

Щоб те кохання,що пішло у небуття
Та не зазнало щастя в цьому світі,
Щороку яблукам давало би життя,
Нехай смакують їх чужії діти.

Червоні яблука. Червоні, наче кров,
Що запеклися у пробитім серці.
Погладжу яблуньку, і вбитая любов
У кожнім закутку душі відізветься.