СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ЛІТЕРАТУРНОЇ ОНОМАСТИКИ

Калюта Валентина Олександрівна
Калюта Валентина Олександрівна,
учитель української мови та літератури
Користівського ліцею Приютівської селищної ради Олександрійського району Кіровоградської області
Бабій Анастасія Володимирівна,
учениця 9-го класу Користівського ліцею
Приютівської селищної ради Олександрійського району Кіровоградської області

СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ЛІТЕРАТУРНОЇ ОНОМАСТИКИ

Анотація. У статті проаналізовано етапи розвитку ономастики в українському мовознастві; подано тлумачення назв груп власних назв; описано становлення й розвиток літературної ономастики; здійснено аналізфункцій літературних онімів.
Ключові слова: ономастика, оніми, антропоніми, фіктоніми, топоніми, хрематоніми, хрононіми.

Постановка проблеми. Ономастика як розділ мовознавства має в Україні міцні традиції, що дозволило значною мірою з’ясувати склад власних назв нашої мови, їхнє походження, історичний розвиток та особливості вживання. Однак ще значний відсоток онімів, зокрема літературних, потребує свого дослідження.

Вивчення функцій онімів у художньому тексті все більше привертає увагу мовознавців. В україністиці вже досліджено функції власних назв у творах Леся Мартовича, Лесі Українки, Тараса Шевченка, Олеся Гончара, Ліни Костенко, Василя Стуса, Дмитра Павличка тощо.

Упродовж останніх десятиліть дослідження в цій царині лінгвістики помітно активізувалися, проте вчені значну увагу приділяють вивченню лише одного з розрядів онімів – антропонімів. Літературна ономастика як відносно нова галузь української лінгвістики ще не виробила достатньо чіткої теоретичної бази, вона потребує накопичення матеріалу, систематизації онімів, різнобічного вивчення їхніх функціонально-стилістичних можливостей, узагальнень на основі нових досліджень. Цим і визначається актуальність розвідки.
Об’єкт дослідницької роботи – становлення літературної ономастики.
Мета роботи – проаналізоватиетапи розвитку ономастики в українському мовознастві; описатистановлення й розвиток літературної ономастики;здійснити аналізфункцій літературних онімів.
Ономастика, за Ю. О. Карпенком,– це розділ мовознавства, який досліджує власні назви, їхню сутність, специфіку, будову, групування, закономірності функціонування, їхнє походження та розвиток [9, с. 11]. А. Зубко зазначає, що «Ономастика – спеціальна історична дисципліна, що вивчає власні імена, їх функціонування в мові і суспільстві, закономірності їх утворення, розвитку і постійних перетворень» [6, с. 262].
Більш повне тлумачення ономастики містить лінгвістична енциклопедія «Українська мова. Енциклопедія»: «Ономастика – розділ мовознавства, що вивчає власні назви, їх будову, системну організацію, функціонування, розвиток і походження. За напрямками дослідження ономастику прийнято розділяти на теоретичну, описову, історичну прикладну й ономастику поетичну, а за об’єктами дослідження – на антропоніміку, топоніміку, зооніміку, ергономіку, хрононіміку та хрематоніміку» [20, с. 404].
А.Зубко виокремлює три етапи в історії розвитку ономастики як наукової дисципліни:
1) «доакадемічна доба», коли створюються перші словники власних імен і з’являються наукові розвідки із зазначеної проблематики. Цей період тривав до середини ХІХ ст.;
2) другий етап охоплює другу половину ХІХ ст. –першу половину ХХ ст., коли з’являються академічні філологічні дослідження з ономастики;
3) третій етап (друга половина ХХ ст. – початок ХХІ ст.), коли ономастичні дослідження здійснюються поряд із філологами і спеціалістами-істориками [6].

Лише в ХІХ ст. ономастика стала одним із розділів лінгвістики. Уперше цей термін ужив хорватський учений-мовознавець Т. Маретич у 1886 році, але в основу вивчення було покладено лише антропоніміку.
У XІX столітті з’являються дослідження з історії, у яких одними з основних джерел інформації були власні назви. Насамперед це праці словака Ф. Міклошича, поляків Т. Войцеховського та Ф. Пекосинського, чехів Г. Іречека й К. Кадлєца.
В Україні ономастичні дослідження беруть свій початок в 1855 році, коли з’явилася праця Г. Милорадовича «Местечко Любеч», що була надрукована  в «Чернігівських  губернських  відомостях». Уже на початку XX століття налічувалося близько 30 наукових праць, які містили дослідження власних назв.
Антропонімію вивчали В. Ястребов у праці «Малорусские прозвища Херсонской губернии: Этнографический очерк», В. Охримович у своєму дослідженні «Знадоби до пізнання народних звичаїв і поглядів правних. Розділ І: Про сільські прізвища».
На думку вченого А. Зубка, праці цих учених становлять перший етап вивчення ономастики як науки [6].
Досліджував українську ономастику й Іван Франко. У своїй праці «Причинки до української ономастики» дослідник аналізує походження галицьких антропонімів. Уже тоді Франко звертає увагу читачів на проблему походження українських прізвищ, виділяючи серед них ті, що були утворені від роду діяльності, тобто професії; від імені роду(батька чи сина); від особливостей характеру. Останні набули широкого поширення за часів існування Запорозької Січі. Підґрунтям для висновків І. Я. Франка були наукові розробки його попередників.
У другій половині XІX ст. – першій половині XX ст. з’явилися академічні філологічні праці з питань ономастики, вивчення онімів здійснюється вченими разом із істориками та філологами.
На початку XX століття світ побачили такі дослідження власних назв: «Звідки пішло ім’я Україна?» В. Барвінського, «О назві наших Карпат» В. Гаджеги, «Як змінюються назви наших сіл» Ф. Коковського та ін.

У першій половині ХХ ст. відбувся занепад цього напряму досліджень в Україні. Однак окремі вчені продовжували збирати і опрацьовувати ономастичний матеріал. При АН УРСР працювала топонімічна комісія, у роботі якої брали участь відомі українські вчені П. Клименко, М. Ткаченко, А. Ярошевич та ін.
Відродження досліджень з ономастики в Україні в середині ХХ ст. пов’язано з прізвищем К. К. Цілуйка.
У 1959 р. відбулася Перша українська нарада лінгвістів. На ній ономастика була визначена як окрема наукова дисципліна.

У другій половині XX століття вчені більш активно почали приділяти увагу вивченню ономастики. Так, за кордоном були надруковані праці Я. Рудницького, у яких досліджувалося походження власних українських назв,– «Канадійські місцеві назви українського походження», «Студії з мовознавства і слов’янський назовничий фольклор у Канаді».
Незабаром ономастичні дослідження почали проводити й історики. Так, проаналізувавши імена та прізвища, зафіксовані в «Реєстре всего Войска Запорожского» (1649), Ф. Шевченко у своїй науковій праці «Політичні та економічні зв’язки України з Росією в середині ХVІІ ст.» (К., 1959) показав соціальний і національний склад козацького війська середини ХVІІ ст.

Оніми, як історичне джерело, входять в коло досліджень історичної науки, джерелознавства, а також багатьох спеціальних історичних дисциплін. Для їх справжнього розуміння необхідно добре вивчити спосіб життя, світосприйняття, господарську діяльність, перипетії історичних подій, економічні і соціальні відносини в тих людських спільнотах, у яких у свій час народилися ці власні назви.
Ю. О. Карпенко був прибічником такого тандему лінгвістів та істориків, він переконаний у тому, що дослідження ономастики потрібно проводити в супроводі з історичними коментарями.
З середини 60-х рр. ХХ ст., крім того, що різко зросла кількість наукових робіт з ономастичної проблематики, виданих в Україні, поглибилась їхня спеціалізація. Тобто формуються дисципліни, предметом вивчення яких є конкретні класи власних назв.
До власних назв можна зарахувати особові імена, прізвища, прізвиська, різного роду лицарські псевдоніми, а також гербові назви, а також – назви племен і народів. Крім того, ономасти досліджують власні назви тварин (собак, коней, корів, овець), окремих будівель, наприклад, палаців, фортець, будинків, готелів, млинів, човнів, кораблів тощо.
У цілому ономастичний простір охоплює наступні власні імена: антропоніми – особові імена людей; теоніми – імена божеств; фіктоніми – вигадані імена, які використовуються в художніх творах; етноніми –групові, родові, етнічні імена людей; ергоніми– назви політичних і громадських об’єднань людей; зооніми – власні імена тварин; топоніми – назви географічних об’єктів; космоніми – назви космічних об’єктів: галактик, зірок, планет, супутників, астероїдів, комет і т. ін.; фітоніми – назви рослин; хрононіми – назви періодів часу; хрематоніми – назви різних предметів: знарядь праці, зброї, інструментів, приладів, побутових предметів, коштовностей і т. ін.; порейоніми – назви засобів пересування: автомобілів, потягів, літаків, кораблів, космічних апаратів і т. ін.; документоніми – назви документів, правових актів і т. ін.;  алероніми – назви нагород; геортоніми – назви свят, ювілеїв, урочистостей;  міфоніми – назви фантастичних об’єктів.

Серед учених немає одностайної думки щодо кількості розрядів власних назв: одні зводять їх до 4-5, інші розширюють до 15-20. 
Власні назви в художніх текстах становлять приблизно п’ять відсотків від усіх уживаних лексем, однак без них справжнє розуміння тексту неможливе. Вивчає функції таких мовних одиниць літературна ономастика.
Літературна ономастика як окрема галузь ономастики,основним завданням якої є з’ясування ролі власних назв у художніх текстах, виокремилася в другій половині ХХ століття.

У лінгвістиці ще немає чіткої назви цієї дисципліни. Найбільш уживаними є терміни літературна ономастика (термін уведено в обіг у 1966 році),  літературно-художня ономастика, поетична ономастика. Ці термінологічні незгоди передусім пов’язані з існуванням в Україні трьох наукових шкіл, що вивчають особливості функціонування власних назв у художніх творах: Одеської (оперує терміном літературна ономастика), Донецької (використовує термін поетична ономастика), Ужгородської (дотримується терміну літературно-художня ономастика).
Представники одеської школи (Ю. О. Карпенко, М. П. Мельник) у своїх дослідженнях послуговуються й термінами поетична ономастика, поетика оніма. Фундатор ужгородської школи літературної ономастики Л. О. Белей, уважає, шо найбільш вдалим є термін літературно-художній антропонім. Представник донецької школи В. Калінкін пропонує свій термін – поетика оніма.
Незважаючи на різне тлумачення терміну, учені є прихильниками різних підходів до вивчення літературної онімії і відповідно – різних термінів на її позначення.

 «Енциклопедія української мови» подає як основний термін ономастика поетична, як синонімічні поряд наведено також ономапоетика, поетика оніма, ономастика літературна [20].
Починаючи з 60-х років XX століття літературна ономастика починає інтенсивнорозвиватися. Окрім традиційних досліджень антропонімів, топонімів, вивчаються й нові розряди онімів: Ю. О. Карпенко досліджуєкосмоніми, Д. Будняк та Ю. Стрижак – етноніми. Учені працюють над створенням словників топоніміки та антропоніміки, формулюють основні завдання ономастики, приділяють велику увагу методам ономастичних досліджень.

У кінці ХХ на початку ХХІ століття з’являється низка досліджень, у яких розглядаються як проблеми теорії та історії літературної ономастики [2, 3, 5, 6, 7, 9, 10, 13, 15, 19], так і аналізуються функції онімів у творах українських письменників [1, 12, 15, 18, 21].
Сьогодні в Україні існують три ономастичні школи: Одеська, Донецька, Ужгородська.
Одеську ономастичну школу очолював український мовознавець Ю. О. Карпенко. Представниками цієї школи є О. Ю. Карпенко, М. І. Зубов, А. А. Фомін.
Науковці видають фаховий збірник «Записки з ономастики», розглядають оніми як елементи мовної картини світу українців.
Донецьку ономастичну школу представляють В. М. Калінкін, Г. П. Лукаш, Є. С. Отін, О. В. Філатова. Учені аналізують походження, функціонування онімів у слов’янських мовах. Представники цієї школи видають науковий журнал «Ономастичні науки».
Теоретичні аспекти літературної ономастики висвітлюються в дослідженнях учених Ужгородської ономастичної школи: Л. М. Белея, О. Л. Белея, П. П. Чучки, С. Н. Пахомової.
У сучасній ономастиці є багато досліджень про функціональну роль онімів, але єдиного погляду на це питання науковці не мають, тому виокремлюють від п’яти до десяти функцій. Такий репертуар зумовлений жанром твору, метою та завданнями досліджень.
Мовознавець Ю. О. Карпенко вважає, що «оніми виконують дві функції: номінативну (ідентифікаційну) та стилістичну, яка виявляється в художньому тексті, де пріоритет диференціації відступає під тиском стилістики. У межах другої функції дослідник виокремлює інформаційно-стилістичну та емоційно-стилістичну функції. Основою для такого поділу слугує врахування детермінованості літературної ономастики та змін, яких вона зазнає» [11].

Дослідник Л. Белей, стверджує, щоважливішою за номінативну є характеристична функція антропонімів: «…здатність будь-якого літературно-художнього антропоніма називати, ідентифікувати, диференціювати персонажів у тексті літературно – художнього твору також є стилістично значущою» [3, с. 24].
Ґрунтовну класифікацію, де враховуються різні аспекти поетонімів
запропонував А. Вількон. Він виділяє такі функції:
1) локалізувальна (у вигляді просторово-локалізувальної і темпорально-локалізувальної) – відтворює зв’язок фабули твору з окремими часовими та просторовими даними;
2) соціологічна – вказівка на суспільну належність, середовище проживання та походження разом із національною належністю;
3) алюзійна – паралель з певними місцями, подіями, особами;
4) семантична – характеристика персонажа, місця дії через пряму або метафоричну назву.

Чеський дослідник Ч. Косиль пропонує поділяти локалізувальну функцію онімів на два підтипи: локалізація в просторі та локалізація в часі.
В. Калінкін, відзначаючи багатофункціональність онімів, поділяє їх три групи,
1) «мовні; 2) характеризувальні; 3) власне поетичні» [8, c. 24].

Щодо функцій поетонімів, то мовознавець стверджує, що вони представлені двома видами: інформаційно-стилістичними (номінативною, ідентифікуючою, описовою, локалізуючою, фоновою, соціальною) та емоційно-стилістичними (характеризуючою, експресивною, емоційно-оцінною, алюзивною, символічною). [4].

Отже, проведене дослідження дозволяє зробити наступні висновки.

  1. Ономастика як наука зародилась в українській мові на початку ХІХ ст.
  2. Досить активно ономастика розвивається з другої половини ХХ ст.
  3. Літературна ономастика виокремилася в другій половині ХХ століття. У зв’язку з цим ще неунормована термінологія. Зокрема, виявлено основний термін ономастика поетична, як синонімічні ономапоетика, поетика оніма, ономастика літературна. Різні наукові школи пропонують свої терміни.
  4. Виявлено такі функції поетонімів: інформаційно-стилістичні (номінативні, ідентифікуючі, описові, локалізуючі, фонові, соціальні) та емоційно-стилістичні(характеризуючі, експресивні, емоційно-оцінні, алюзивні, символічні).
    Перспективним уважаємо подальші розвідки в літературній ономастиці як теоретичного, так і практичного характеру.

ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

  1. Браїлко Ю. Конфесійні топоніми в українській поезії 60–80-х років ХХ століття: семантико-стилістичний аспект. Філологічні науки : зб. наук. пр. 2009. Вип. 3.С. 104–110.
  2. Белей Л О. Функціонально-стилістичні можливості української літературно-художньої антропонімії ХІХ – XX ст. Ужгород : 1995. 212 с.
  3. Белей Л. О. Нова українська літературно-художня антропонімія: проблеми теорії та історії. Ужгород : 2002. 175 с.
  4.  Бучко Д. Г. Словник української ономастичної термінології. Харків : Ранок-НТ, 2012. 256 с.
  5. Голуб Л. Теоретичні засади дослідження поетичного ономастикону. Актуальні проблеми філології та перекладознавства. 2013. Вип. 6 (3). С. 42-49.
  6. Зубко А. Українська ономастика: здобутки та проблеми. Спеціальні історичні дисципліни : питання теорії та методики. 2007. №15. С. 262–281.
  7. Калинкин В. М. Поэтикаонима: монография. Донецк : Юго-Восток, 1999. 408 с.
  8. Калінкін В. М. Теоретичні основи поетичної ономастики: автореф. дис. … д-ра філол. наук: 10.02.01. К., 2000. 24 с.
  9. Карпенко О. Ю. Когнітивна ономастика. Інтегральна теорія англомовної комунікації: монографія. Одеса : Одеська міська друкарня (КП ОМД), 2015. С. 13–64.
  10. Карпенко О. Ю. Про літературну ономастику та її функціональне навантаження. Записки з ономастики: збірник наук. праць. Одеса. 2000. Вип. 4. С. 68 –74.
  11. Карпенко Ю. А. Имя собственное в художественной литературе. Научные доклады высшей школы. Филологические науки. № 4. 1986. С. 34–40.
  12. Карпенко Ю.О., Мельник М.Р. Літературна ономастика Ліни Костенко: монографія. Одеса : Астропринт, 2004. 216 с.
  13. Карпенко Ю. О. Ономастичні міркування. Записки з ономастики: зб. наук. пр. Одеса : Астропринт. 2005. С. 11–17.
  14. Карпенко Ю. О. Символічна функція власних назв у поезіях Т.Шевченка / Літературна ономастика: [зб. статей]. Одеса : Астропринт, 2008. С. 37– 39.
  15. Корнієнко А. З історії розвитку літературної ономастики. Слов’янський збірник. 2014. Вип. 18. С. 60–68.
  16. Крупеньова Т. І. Функції власних назв у драматичних творах Лесі Українки: монографія. Одеса : Астропринт, 2004. 160 с.
  17. Торчинський М. М. Структура онімного простору української мови. Ч. ІІ. Функціонування власних назв : монографія. Хмельницький : ХНУ, 2009. 374 с.
  18. Українська мова: Енциклопедія / Редкол.: В. М. Русанівський, О. О. Тараненко (співголова), М. П. Зяблюк та ін. Київ : Українська енциклопедія, 2000. 752 с.
  19. Хлистун І. Топоніми в художньому тексті (на матеріалі української поезії ІІ пол. ХІХ ст) // Урок української: науково-публіцистичний журнал-дайджест / Нац. ун-т «Києво-Могилянська Академія», Київ. нац. ун-т імені Т. Шевченка. Київ, 1999. С. 23 – 25.