СИСТЕМА УРОКІВ ЗА РОМАНОМ ЕМІЛЯ ЗОЛЯ «КАР’ЄРА РУГОНІВ» (Частина І)

MerkunovaМєркунова Н. О.,
учитель світової літератури
Помічнянської загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 3
Добровеличківської райдержадміністрації Кіровоградської області

 

 

СИСТЕМА УРОКІВ ЗА РОМАНОМ ЕМІЛЯ ЗОЛЯ «КАР’ЄРА РУГОНІВ»
(Частина І)

Частина І

Урок 1. Колосся, зібране у сніп

Життєвий і творчий шлях Е. Золя – французького письменника, теоретика натуралізму. Цикл романів «Ругон-Маккари»

Урок 2.Життя на переломі

Роман Еміля Золя «Кар’єра Ругонів» як вступ до циклу «Ругон-Маккари», визначення в ньому провідних тем і мотивів

Частина ІІ

Урок 3. Спадковість має свої закони

Система образів роману «Кар’єра Ругонів»

Урок 4.Химерна доба безуму і ганьби, або Страшна правда про загибель республіки

Зображення у романі «Кар’єра Ругонів» політичної боротьби у Франції в 1851 році

Урок 5. Науково-природничий експеримент чи твір-пересторога?

Художні особливості роману, його ідейний зміст

Урок 1

Колосся, зібране у сніп

Життєвий і творчий шлях Е. Золя – французького письменника, теоретика натуралізму. Цикл романів «Ругон-Маккари»

Мета: ознайомити з життєвим і творчим шляхом Еміля Золя; дослідити причини появи новаторського підходу до зображення доби Другої імперії у творчості письменника; розглянути структуру циклу романів «Ругон-Маккари»; увести поняття натуралізму як літературного напряму; сприяти розвитку інтересу до літературного процесу та вихованню вдумливого читача.

Епіграф:

«Питання лише у тому, чи вдалося мені узагальнити те, що носилося в повітрі у наш час, чи зумів я твердою рукою зібрати колосся у сніп, чи зміг охопити весь предмет, правдиво передати атмосферу, зобразити людей і явища, переконливо поставити проблему завтрашнього дня й передбачити майбутнє».

   Е. Золя

Хід уроку

I. Організаційно-мотиваційна частина.

Мало митців упродовж свого життя отримували стільки нещадної критики за свою творчість, скільки випало на долю цього письменника, але незважаючи на всі негаразди саме йому судилося увійти в історію літератури як зачинателю нового жанру – натуралізму.

Йдеться про французького письменника ХІХ століття Еміля Золя та про його вершинне творіння – цикл романів «Ругон-Маккари».

II. Основна частина.

  1. Життєвий і творчий шлях письменника.

Повідомлення учнів дослідницьких груп про життя і творчість Е. Золя у вигляді презентацій, усних повідомлень.

Основні етапи творчості учні записують у  зошит.

  1. Поет-романтик (юнацька романтичність, перші спроби пера; почав писати ще в ліцеї, який уважався одним із кращих у Франції; твори – перші вірші, прозовий збірник «Казки Нінон»,1864 році).
  2. Письменник-реаліст, середина 60 років (у Західній Європі з середини 30-х років розвивався реалізм; це як дань традиції, що панувала до ХХ століття; твори – «Сповідь Клода», «Заповіт померлої»).
  3. Письменник-натураліст, зачинатель нового жанру, його теоретик. У цьому жанрі працює з 1868 по1894 рік.
  4. З 1894 і до 1903 року його твори носять соціально-утопічний характер, вони не настільки яскраві – цей період його творчості зміщується в площину соціальної утопії, що тягне за собою витіснення реалістичного показу умоглядними проповідями.
  1. Розкриття поняття «натуралізм».

Еміль Золя, як і його послідовники, насамперед сприймали світ з його суспільними відносинами як логічно вибудуваний ланцюжок біологічно і соціально обумовлених закономірностей.

«Натуралісти намагалися прямолінійно переносити наукові методи та прийоми в художню творчість». Вони вважали, що всі явища та відносини, включаючи і суспільні, – природні (звідси – натуралізм) і мають витлумачуватися на основі єдиних природних, передусім біологічних, законів.

Е. Золя прагнув довести, що у світі все взаємозв’язане і продиктовано насамперед фізіологічними потребами людини, що люди діють так, як їм підказує їх біологічна сутність, а вже потім – це соціальні істоти. Письменник старається довести ідею, що всі поступки людини продиктовані тим, чого вона прагне, якою є її спадковість, у якому світі вона живе. Він уперше в літературі показав усю правду: «Тут усе: прекрасне й огидне, низьке й високе, квіти, бруд, ридання, сміх – одне слово, весь потік життя».

Новизна творчості Е. Золя в тому, що всі це бачили, але тільки він зобразив це в літературі, бо до того часу література соромливо примовчувала про це все, звертаючись до високих ідеалів.

Саме за цей «біологізм» і подробиці в описах деякі критики не сприймали творчість Еміля Золя. Його звинувачували «в аморальності, в патологічній пристрасті до всього брудного і ницого, в органічній нездатності помічати все світле й високе…». Один з критиків навіть твердив, що Золя – явище скоріше не літератури, а психопатології й зайнятися ним повинні вчені-медики.

І основна причина – принцип безкомпромісної правди зображення життя, сміливе звернення до таких сторін і явищ дійсності, про які не прийнято було говорити.

Е. Золя увів у літературу «фізіологічну людину», що у той час було неприпустимим.

Учні роблять підсумок теоретичного матеріалу у вигляді створення рисунку «Натуралізм як напрям».Merk1

  1. Структура циклу «Ругон-Маккари».

Вершина творчості Еміля Золя – 20-томна епопея «Ругон-Маккари». Це – цикл романів.

Цикл творівкілька літературних творів, пов’язаних між собою спільним жанром, темою, головними героями, сюжетом, а також єдиною історичною епохою.

Увесь цикл можна умовно поділити на проблемно-тематичні групи. Дослідники творчості Е. Золя визначають їх по-різному. Ось один із найбільш вдалих, на мою думку.

  1. Романи про велику буржуазію. «Здобич», «Дамське щастя», «Гроші».
  2. Романи про дрібну буржуазію, сите й самовдоволене французьке міщанство, яке було вірною опорою Другої імперії. «Черево Парижа», «Накип».
  3. Романи про трудовий народ. «Жерміналь», «Пастка», «Земля», «Кар’єра Ругонів».
  4. Романи, де зображені церква і церковники. «Завоювання Пласана», «Провини абата Муре».
  5. Романи про артистичне середовище. «Творчість».
  6. Романи, де є наукові або науково-філософські проблеми. «Радість життя», «Доктор Паскаль», «Людина-звір».
  7. Ліричні романи. «Сторінки кохання», «Мрія», частково – «Провина абата Муре», «Радість».
  8. Пролог – особливе місце в епопеї (інакше – розгорнута інтродукція). «Карє’раРугонів».
  9. Подвійний підсумок епопеї. «Розгром», «Доктор Паскаль».

III. Підсумок уроку.

  • Зачинателем якого напряму є Е. Золя?
  • Чим натуралізм відрізняється від реалізму, у чому їх подібність?
  • На які прочитані вами твори подібна епопея Е. Золя? (На «Декамерон» Боккаччо, «Людську комедію» О. де Бальзака.)

IV. Домашнє завдання.

Знати:

  • основні віхи творчості Е. Золя; поняття «цикл творів»;
  • структуру циклу «Ругон-Маккари», за бажанням підготувати слайдову презентацію структури циклу «Ругон-Маккари».

Прочитати

  • передмову, частину 1-2.

Скласти: генеалогічне дерево трьох поколінь родини Ругонів та Маккарів.

Додаток
Матеріал для вчителя

Еміль Золя (фр. Émile Zola; 2 квітня 1840 року, Париж – 29 вересня 1902 року, Париж) – французький романіст, критик та політичний активіст.

Хоча Е. Золя народився в Парижі, дитинство він провів у південній Франції, де його батько, інженер італійського походження, був «вплутаний»№ у будівництво системи міського водопостачання. Старший Золя помер в 1846 році, залишивши мадам Золя та свого малого сина в злиднях.

Незважаючи на те, що Золя закінчив ліцей Святого Луїса в Парижі, він двічі не склав іспит на ступінь бакалавра, що було передумовою для подальшої освіти, і в 1859 році він почав шукати прибуткове заняття. Більшу частину наступних двох років Золя був безробітний і жив у великій бідності. Він жив, віддаючи в заставу свої речі і, згідно з легендою, їв горобців, яких ловив крізь вікно на своєму горищі. Зрештою, в 1862 році Золя найнявся на роботу клерком. Щоб доповнити свій прибуток, він почав писати статті для різних періодичних видань. У 1865 році Золя написав свій перший автобіографічний роман «Сповідь Клода». Отримавши достатню репутацію як письменник, щоб утримувати себе й свою матір, він покинув роботу у видавництві, щоб мати час займатися письменництвом.

У наступні роки Золя продовжив свою кар’єру журналіста та написав два романи «Тереза Ракен» (1867) та «Медлін Фера» (1868). Проект Золя, що спочатку включав 10 романів, поступово розширювався та охопив 20 томів.

«Щастя Ругонів», перший роман у серії, з’явився у серійній формі в 1870 році, але був перерваний з вибухом Франко-прусської війни в липні та був зрештою надрукований в жовтні 1871 року.

У 1870 році Золя одружився з Габріеллою Олександріною Меле, яка була його супутником майже п'’ть років. У першій половині 70 років Золя часто зустрічався з Клодом Моне, Альфонсом Доде та Іваном Тургенєвим. Як засновник та найзнаменитіший член натуралістичного руху, Золя опублікував декілька трактатів на мистецьку тему.

Участь у політичному житті Франції.

13 січня 1898 року була опублікована стаття письменника «Я звинувачую» як реакція на справу Дрейфуса. Вона написана у формі відкритого листа, адресованого тодішньому президенту Франції Феліксу Фору.

У листі звинувачувався французький уряд в антисемітизмі та протизаконному ув’язненні Альфреда Дрейфуса.

Золя наголошував на упередженості військового суду та відсутності серйозних доказів вини Дрейфуса.

Лист був надрукований на першій сторінці газети та викликав великий ажіотаж як у самій Франції, так і далеко за її межами. Золя був звинувачений у наклепі і засуджений 23 лютого 1898 року. Щоб запобігти ув’язнення, письменник утік до Англії. Він зміг повернутися до Франції лише після самогубства полковника Анрі та втечі майора Естергазі, двох головних фігур справи Дрейфуса в червні 1899 року.

Стаття Золя призвела до широкого резонансу в культурному світі, стала прикладом того впливу, який інтелектуальна еліта може зробити на тих, хто при владі.

Творчість.

Перші літературні виступи Золя відносяться до 1860 років – «Казки до Нінон» (Contes à Ninon, 1864), «Сповідь Клода» (LaconfessiondeClaude, 1865), «Заповіт померлої» (Levœud'unemorte, 1866), «Марсельські таємниці».

Стрімко молодий Золя підходить до своїх основних творів, до центрального вузла своєї творчої діяльності – двадцятитомна серія «Ругон-Маккари» (Les Rougon-Macquarts). Уже роман «Тереза Ракен» (Thеrеse Raquin, 1867) укладав у собі основні елементи змісту грандіозної «Природної та соціальної історії одного сімейства в епоху Другої імперії».

Золя витрачає дуже багато зусиль, щоб показати, як закони спадковості позначаються на окремих членах сім’ї Ругон-Маккарів. Уся величезна епопея пов’язана ретельно розробленим планом, що опирається на принцип спадковості – у всіх романах серії виступають члени однієї сім’ї, настільки широко розгалуженою, що відростки її проникають як у найвищі верстви Франції, так і в найглибші її низи.

Останній роман серії включає родовідне дерево Ругон-Маккари, яке повинно служити путівником украй заплутаного лабіринту родинних відносин, покладених в основу системи грандіозної епопеї. Дійсним і справді глибоким змістом твору є звичайно не ця сторона, пов’язана з проблемами фізіології та спадковості, а ті соціальні зображення, які подані в «Ругон-Маккари». З тієї ж зосередженістю, з якою автор систематизував «природний» (фізіологічний) зміст серії, ми повинні систематизувати і зрозуміти її соціальний зміст, інтерес якого винятковий.

Стиль Золя суперечливий у своїй сутності. Перш за все – це стиль дрібнобуржуазний у надзвичайно яскравому, послідовному та завершеному вираженні, – «Ругон-Маккари» не випадково є «сімейним романом», – Золя дає тут дуже повне, безпосереднє, дуже органічне, у всіх своїх елементах життєве розкриття буття дрібної буржуазії. Бачення художника відрізняється винятковою цілісністю, ємністю, але саме міщанське зміст інтерпретується ним з найглибшою проникненням.

Тут ми вступаємо в область інтимного – починаючи з портрета, що займає чільне місце, до характеристик предметного середовища (згадаймо чудові інтер’єри Золя), до тих психологічних комплексів, які виникають перед нами,д – все подано у виключно м’яких лініях, усі сентименталізовані. Це – своєрідний «рожевий період». Роман «Радість жити» (Lajoiedevivre, 1884) можна розглядати як найбільш цілісне вираження цього моменту в стилі Золя.

У романах Золя спостерігається прагнення звернутися до ідилії – від реального зображення побуту до своєрідної міщанської фантастики. У романі «Сторінка любові» (Unepaged 'amour, 1878) подане ідилічне зображення дрібнобуржуазного середовища із збереженням реальних побутових пропорцій. У «Мрії» (Le Rêve, 1888) реальне мотивування вже усунене, подана ідилія в «оголеній» фантастичній формі.

Щось подібне вбачаємо ми і в романі «Злочин абата Муре» (Lafautedel 'abbé Mouret, 1875) з його фантастичним Параду і фантастичною Альбіною. «Міщанське щастя» показане у стилі Золя як щось падаюче, витісняється, що відходить у небуття. Усе це стоїть під знаком шкоди, кризи, має «фатальний» характер. У названому романі «Радість жити» поруч із цілісним, повним, глибоким розкриттям дрібнобуржуазного буття, яке поетизується, зазначена проблема трагічної приреченості, що насувається, загибелі цього буття. Роман побудований своєрідно: «танення» грошей визначає розвиток драми доброчесних Шанто, господарська катастрофа, нищівна «міщанське щастя», представлені основним змістом драми.

Ще повніше це виражено в романі «Завоювання Плассана» (Laconquêtede Plassans, 1874), де розпад міщанського благополуччя, господарська катастрофа інтерпретується як трагедія, що має монументальний характер. Ми зустрічаємося з цілою серією таких «падінь», – постійно усвідомлюваних як події космічної важливості (заплуталося в нерозв’язних протиріччях сімейство в романі «Людина-звір» (Labêtehumaine, 1890), старий Бодю, Бурра в романі «Дамське щастя» (Aubonheur desdames, 1883)). Коли руйнується його господарське благополуччя, міщанин переконаний, що руйнується весь світ, – такою специфічною гіперболізацією відзначені господарські катастрофи в романах Золя.

Дрібний буржуа, що переживає свій захід, отримує у Золя повне й закінчене вираження. Він показаний з різних сторін, що виявляють його сутність в епоху кризи, він дається як єдність різнобічних проявів. Перш за все, – це дрібний буржуа, що переживає драму господарського розпаду. Такий Мурі в «Завоювання Плассана», цей новий міщанський Іов, такі добродійні рантьє Шанто в романі «Радість жити», такі героїчні крамарі, сметанні капіталістичним розвитком, у романі «Щастя дам».

Святі, мученики і страждальці, як зворушлива Поліна в «Радості жити» або нещасна Рене в романі «Здобич» (Lacurée, 1872), чи ніжна Анжеліка у «Мрії», яку так близько нагадує Альбіна в «Злочині абата Муре», – ось нова форма соціальної сутності «героїв» Золя. Цих людей характеризують пасивність, нестача волі, християнське смирення, покірність. Усі вони вирізняються ідилічною прекраснодушністю, але всі вони зім’яті жорстокою дійсністю. Трагічна приреченість цих людей, їх загибель, незважаючи на всю привабливість, красивість цих «чудових створінь», фатальна невідворотність похмурої їх долі,  – усе це є виразом того конфлікту, який визначав драму Муре, чиє господарство валилося, у патетичному романі «Завоювання Плассана». Сутність тут одна, різна тільки форма явища.

Як найпослідовнішу форму психології дрібної буржуазії в романах Золя подано численні правдошукачі. Усі вони кудись прагнуть, охоплені якимись надіями. Та відразу з’ясовується, що надії їх марні, а прагнення сліпі. Зацькований Флоран з роману «Черево Парижа» (Leventrede Paris, 1873), або нещасний Клод з «Творчості» (L'œuvre, 1886), або животіє романтик-революціонер з роману «Гроші» (L'argent, 1891), або неспокійний Лазар у «Радості жити» – усі ці шукачі однаково безвладні і безкрилі. Нікому з них не дано досягати, ніхто з них не піднімається до перемоги.

Такі основні прагенння героя Золя. Як бачимо, вони різнобічні. Тим повнішим і конкретним виявляється та єдність, у якій вони сходяться. Психологія падаючого дрібного буржуа отримує у Золя надзвичайно глибоку, цілісну інтерпретацію.

Два романи про робітничий клас – «Пастка» (L'assommoir, 1877) і «Жерміналь» (Germinal, 1885) – видаються характерними творами в тому сенсі, що тут у дрібнобуржуазному світосприйнятті заломлюється проблема пролетаріату. Ці романи можна назвати романами про «класове сусідство».

Золя сам попереджав, що його романи про робітників мають на меті впорядкування, удосконалення системи відносин буржуазного суспільства і аж ніяк не «крамола». У цих творах є багато об’єктивно-істинного в сенсі зображення сучасного Золя пролетаріату.

Буття цієї соціальної групи у творах Золя повне видатного трагізму. Усе тут охоплено сум’яттям, все стоїть під знаком невідворотності долі. Песимізм романів Золя знаходить вираз у їх своєрідній, «катастрофічній» будові. Завжди протиріччя вирішується так, що трагічна загибель є необхідністю. Усі ці романи Золя мають однаковий розвиток – від потрясіння до потрясіння, від одного пароксизму до іншого розгортається дія, щоб докотитися до катастрофи, усе підриває.

Це трагічне усвідомлення дійсності є специфічним для Золя – тут лежить характерна особливість його стилю. Разом з цим виникає відношення до міщанського світу, яке можна назвати сентименталізуючим.

У романі «Гроші» біржа виникає як щось протилежне деградуючій дрібній буржуазії; у «Дамському щасті» – грандіозний універсальний магазин розкривається як затвердження нової дійсності; залізниця у романі «Людина-звір», ринок зі всією складною системою товарного господарства в романі «Черево Парижа», міський будинок, представлений як грандіозна «machine pourvivre».

Характер інтерпретації цих нових образів різко різниться від усього зображуваного Золя раніше. Тут панують речі, людські переживання, відтіснені проблемами господарювання й організації, з абсолютно новими матеріями звертається митець – його мистецтво звільняється від сентименталізму.

Виникають у творах Золя і нові людські фігури. Це вже не міщанські Іови, не страждальці, не марні шукачі, а хижаки. Їм усе вдається. Вони всього досягають. Арістід Саккарі – геніальний пройдисвіт у романі «Гроші», Октав Муре – капіталістичний підприємець високого польоту, господар магазину «Дамське щастя», бюрократичний хижак Ежен Ругон у романі «Його високість Ежен Ругон» (1876) – ось нові образи.

Золя дає досить повну, різнобічну, розгорнуту концепцію героїв – від хижака-користолюбця начебто абата Фожа в «Завоювання Плассана» до справжнього лицаря капіталістичної експансії, яким є Октав Муре. Постійно наголошено, що незважаючи на відмінність масштабів, усі ці люди – хижаки, загарбники, що витісняють добропорядних людей того патріархального міщанського світу, який, як ми бачили, поетизував.

Образ хижака, капіталістичного ділка, подано в однаковому аспекті з речовим чином (ринку, біржі, магазину), який займає в системі стилю Золя настільки істотне місце. Оцінка хижацтва перенесена і на речовий світ. Так, паризький ринок і універсальний магазин стають чимось жахливим. У стилі Золя предметний образ і образ капіталістичного хижака варто розглядати як єдине вираження, як дві сторони світу, пізнаваного художником, що пристосувався до нового соціально-економічного укладу.

У романі «Дамське щастя» подано зіткнення двох сутностей – міщанської та капіталістичної. На кістках розорених дрібних крамарів виникає величезне капіталістичне підприємство – увесь перебіг конфлікту представлений так, що «справедливість» залишається на боці під натиском. Вони переможені в боротьбі, знищені фактично, але морально вони тріумфують. Це розв’язання суперечності в романі «Дамське щастя» характерне для Золя. Художник роздвоюється між минулим і теперішнім: з одного боку, він найглибше пов’язаний з буттям, з іншого – він уже мислить себе в єдності з новим устроєм, він вільний настільки, щоб уявляти світ в його дійсних зв’язках, у повноті його змісту.

Творчість Золя наукова. Письменника вирізняє прагнення підняти літературне «виробництво» на рівень наукових знань свого часу. Його творчий метод отримав обгрунтування у спеціальній роботі – «Експериментальний роман» (Le roman expérimental, 1880). Тут видно, наскільки послідовно художник проводить принцип єдності наукового та художнього мислення. Експериментальний роман «є логічний наслідок наукової еволюції нашого століття», зазначає Золя, підбиваючи підсумок своєї теорії творчого методу, що є перенесенням у літературу прийомів наукового дослідження (зокрема Золя опирається на роботи знаменитого фізіолога Клода Бернара). Уся серія «Ругон-Маккари» здійснена в плані наукового дослідження, проведеного у відповідності до принципів «Експериментального роману». Науковість Золя є свідченням тісного зв’язку художника з основними тенденціями його доби.

Грандіозна серія «Ругон-Маккари» перенасичена елементами планування, схема наукової організації цього твору уявлялася Золя суттєвою необхідністю. План наукової організації, науковий метод мислення – ось основні положення, які можна вважати вихідними стилю Золя.

Більше того, він був фетишистом плану наукової організації твору. Його мистецтво постійно порушує межі його теорії, але сама природа планового й організаційного фетишизму Золя цілком специфічна. Тут позначено характерний спосіб представлення, що відрізняє ідеологів технічної інтелігенції. Організаційна оболонка дійсності постійно приймається ними за всю дійсність, форма заміняє зміст. Золя висловлював у своїх гіпертрофіях плану й організації типову свідомість ідеолога технічної інтелігенції. Наближення до епохи було здійснено завдяки своєрідній «технізації» буржуа, що усвідомила своє невміння організувати і планувати (за це невміння його завжди карає Золя – «Щастя дам»); пізнання епохи капіталістичного підйому у Золя реалізується завдяки плановому, організаційно-технічному фетишизму. Теорія творчого методу, розгорнута Золя, специфіка його стилю, «оголюється» в момент, звернених до капіталістичної епохи, сходить до цього фетишизму.

Роман «Доктор Паскаль» (Docteur Pascal, 1893), завершує серію «Ругон-Маккари», може служити прикладом такого фетишизму – питання організації, систематики, конструювання роману виділяються на перше місце. У цьому романі розкрито новий людський образ. Доктор Паскаль – це щось нове у відношенні і до падаючих міщанам і до капіталістичним хижакам. Інженер Гамелен в «Деньгах», капіталістичний реформатор уромані «Труд» (Travail, 1901) – усе це різновиди нового образу. Він недостатньо розгорнутий у Золя, він тільки намічається, тільки стає, але сутність його вже цілком зрозуміла. Фігура доктора Паскаля є першим схематичним окресленням реформістської ілюзії, у якій знаходить вираження той факт, що дрібна буржуазія, форму практики якої представляє стиль Золя, примиряється з епохою.

Типові риси свідомості технічної інтелігенції, перш за все фетишизм плану, системи й організації, переносяться на частину образів капіталістичного світу. Такий, приміром, Октав Мурі з «Щастя дам», не тільки великий хижак, а й великий раціоналізатор. Дійсність, яка ще недавно оцінювалася як світ ворожий, тепер усвідомлена в плані якоїсь «організаційної» ілюзії. Хаотичний світ, звіряча жорстокість якого ще недавно доводилася, тепер починає уявлятися в рожевих шатах «плану», планується на наукових засадах не тільки роман, але й суспільна дійсність. Золя, завжди тяжів до того, щоб перетворювати свою творчість на знаряддя «реформування», «поліпшення» дійсності (це відбивалося в дидактизмі й риторизмі його поетичної техніки), згодом доходить до «організаційних» утопій.

Незакінчена серія «Євангелій» («Плодючість» – «Fécondité», 1899, «Труд», «Справедливість» – «Vérité», 1902) висловлює цей новий етап у творчості Золя. Моменти організаційного фетишизму, завжди властиві Золя, отримують особливо послідовний розвиток. Реформізм стає все більш захоплюючою, панівною стихією. У «плодючісті» створюється утопія про планомірне відтворення людства, це Євангеліє перетворюється на патетичну демонстрацію проти падіння народжуваності у Франції.

У проміжку між серіями «Ругон-Маккари» і «Євангелія» Золя написав антиклерикальну трилогію «Міста»: «Лурд» (Lourdes, 1894), «Рим» (Rome, 1896), «Париж» (Paris, 1898). Драма абата П’єра Фромана, котрий шукає справедливості, подана як критика капіталістичного світу, що відкриває можливість примирення з ним. Сини бентежного абата, який зняв рясу, виступають як євангелісти реформістського оновлення.

Українські переклади

В Україні Золя відомий від 70 років ХІХ століття. Уперше його твори переклав Іван Франко (новела «Повінь», опублікована в альманасі «Дністрянка», 1876). Він є автором вступного слова до видання повісті Золя «Довбня», перекладеної Ольгою Рошкевич (1879).

 

Урок 2.

Життя на переломі

Роман Е. Золя «Кар’єра Ругонів» як вступ до циклу «Ругон-Маккари», визначення в ньому провідних тем і сюжетних ліній.

Мета: визначити місце роману «Кар’єра Ругонів» у циклі, місце і час подій, що описані в ньому; окреслити проблематику твору, сюжетні лінії роману; вирізняти особливості натуралізму в зображенні героїв і подій, їх відмінність від попередніх літературних епох; закріплювати знання про безперервність літературного процесу, взаємозв’язок і взаємовплив літературних напрямів у рамках одного роману; розвивати аналітико-інтерпретаційні навички; формувати вміння працювати з великими епічними творами; сприяти вихованню читацької культур.

Епіграф:

«…Працю, що складатиметься з багатьох епізодів, я уявляю собі природною і соціальною історією однієї сім’ї за часів Другої імперії. І перший епізод, «Кар’єра Ругонів», має наукову назву – «Походження».

       Еміль Золя

Хід уроку

І. Організаційно-мотиваційна частина.

Максим Горький, російський письменник першої половини ХХ століття, про творчість Еміля Золя висловився так: «За романами Золя можна вивчати цілу епоху».

  • А яке враження склалося у вас про роман?
  •  Як він відкрився вам?
  • Чи є вагомі аргументи, щоб порекомендувати цей роман своїм друзям? Чому?
  • Пригадайте, яку метафору використав автор до циклу? («Колосся, зібране у сніп».) Як ви її розумієте в контексті твору?
  • Які головні проблемно-тематичні групи можна виділити в циклі?

(Усна відповідь або презентація.)

ІІ. Повідомлення теми і завдань уроку.

  • Сьогодні ми поговоримо про основні проблеми і сюжетні лінії твору, про місце роману «Кар’єра Ругонів» у циклі романів, про поєднання різних художніх напрямів у творі. Пам’ятаймо, що текст відкривається тільки вдумливому читачеві. Отже, вперед, читачі!

II. Основна частина.

  1. Робота з текстом роману.
  • «Кар’єра Ругонів» є першим романом циклу. Що ви знаєте про його значимість для епопеї? (Це вступ до циклу, його розгорнута інтродукція.)
  • Коли і де відбуваються події роману? (Художній простір роману – провінційне містечко Пласан та його округа, де створюється загін повсталих ремісників і селян, які виступили на захист республіки, тоді як у місті буржуа плетуть проти неї змову і вчиняють заколот. Час дії стягнутий до кількох тривожних і напружених днів грудня 1851 року, його рамки визначені появою загону повстанців, розгром цього загону й торжеством змовників.)
  • Яка особливість початку роману? (Повно і детально охарактеризовані Пласан і площа святого Мітра, суспільство Пласана в його неоднорідності, звичаях і уподобаннях.)
  • Який із вивчених літературних творів давав такі повні описи і для чого це було потрібно? (Віктор Гюго в романі «Собор Паризької Богоматері». У романі опис Собору потрібен на розуміння величі споруди, яка стала одним із головних образів роману).
  • Чи можна в романі Е. Золя обійтися без цих подробиць і чому?
  • Чи можна говорити про те, що площа святого Мітра і саме містечко Пласан є образами твору? Аргументуйте думку.
  • Як описаний Пласан на початку роману? Чи можна за описом міста і його мешканців спрогнозувати події, які відбудуться? (Частково – можна, оскільки ситуація, що склалася, не передбачає щасливого розгортання подій. Тут є все: падіння моральності, збайдужіння людей, чіткий поділ на верхи суспільства, дрібну буржуазію і низи, неповага до минулого, безвідповідальність за виховання дітей та інші досить серйозні проблеми.)
  • Систематизуймо отримані знання за допомогою таблиці. Отже, які проблеми порушує автор, як це відображено у романі і які висновки можна зробити?

 

Таблиця

Проблематика роману Еміля Золя «Кар’єра Ругонів»

з/п

Проблеми, які викриває автор у романі

Опис Пласана і його мешканців

1.

Прояв людської зневаги до покійних

 

Кладовище святого Мітра, «провансальського святого, дуже шанованого».

«Місто почало думати про те, як використати суспільне добро, що отак дармувало. Знесли мури понад вулицею і завулком, попололи траву, повикорчовували груші. Потім перенесли кладовище. Землю перекопали на кілька метрів завглибшки і повернені землею кістки звалили купою в одному кутку. Хлопчаки журилися за грушами, зате мало не цілий місяць гралися черепами, мов кулями, а однієї ночі збитошники поприв’язували людські кістки до всіх дверних дзвінків у місті» до слів «Так виникла площа св. Мітра і завулок св. Мітра». (с. 26-27)

Причина: «провінційні лінощі»

Висновки. Нема у тих майбутнього, хто не пам’ятає минуле.

2.

Кохання без майбутнього

(Сільвер і М’єтта)

«На цій могильній плиті, де, оточені вічним супокоєм, під захистом померлих, вони стільки місяців були щасливі своїм коханням. Вони мали багату фантазію, і їм уявлялося, що їхнє кохання – чудове здорове соковите зілля, котре виникло на цьому удобреному смертю ґрунті, в цьому глухому закапелку. Кохання їхнє зросло, як буйні трави, розцвіло, як ці маки, що хитаються від найменшого вітерцю, подібні до розкритого закривавленого серця. Закохані розуміли тепер, чий подих вони відчувають у себе на обличчі, чий шепіт учувається в темряві, що за трепет пробігає по алеї: то мерці дихають на них своєю минулою пристрасністю, мерці розповідають їм про свою шлюбну ніч, мерці перевертаються у домовині, пройняті невтомним жаданням кохати, знов спізнати жагу. Ці кістяки були сповнені ніжності до закоханих. Вогонь їхньої юності зігрівав розбиті черепи, потрощені кістки ніби захоплено шепотіли, трепетали від схвильованого співчуття і заздрості. А коли закохані йшли звідти, старе кладовище починало плакати… Мерці, давні мерці вимагали шлюбу М’єтти і Сільвера…»

Причина: юнак і дівчина виросли у сім’ях, яких цуралися добропорядні громадяни, вони не такі, як інші, тому на людях їхня любов не могла розквітнути, а тільки у затінку, в темряві, на площі св. Мітра (на кладовищі).

Висновок. Мерці «живіші» і людяніші від живих.

3.

 

Соціальна нерівність

«…Три незалежні, чітко розмежовані частини Пласана».

«…скільки кварталів, стільки й окремих маленьких світів».

«…на проспекті, схожому на такий собі бульвар з двома платановими алеями, утворюються три окремі потоки… Цілий день простолюд та аристократи проходжуються туди й сюди, вгору і вниз по проспекту, і ніколи жодному робітникові, жодному дворянинові й на думку не спадає перейти на другий бік. Їх відокремлюють шість або вісім метрів, але між ними тисячі льє, і вони сумлінно тримаються паралельних ліній, яким не судилося стрітися на цьому світі».

Причина: соціальна, залежить від майнових статків людей.

Висновки. Про людину судять не за її справи, а за те, в якій частині міста вона проживає.

4.

Заборонене кохання Аделаїди

«Ледве минув рік (після смерті чоловіка), як поведінка молодої вдови спричинилася до нечуваного скандалу в передмісті. Стало відомо, що Аделаїда завела коханця, та й вона, очевидно, з цим не крилася… Як! Не побула вдовою навіть і року, а вже полюбовника придбала! Таке нехтування моральності суперечило здоровому глуздові, здавалося жахливою безсоромністю.»

«За рік і вісім місяців вона мала вже двох дітей –хлопчика і дівчинку. Про шлюб між ними (Аделаїдою і Маккаром) не було й мови. Ніколи ще передмістя не бачило такої зухвалої безсоромності».

Причина: природний темперамент жінки, її незнання суспільних законів моралі або небажання їм коритися.

Висновок. У кожного суспільства свої норми моралі; З позиції сучасності, це громадянський шлюб, який у багатьох законах суспільства прирівнюється до шлюбу офіційного; в умовах ХІХ ст. відверто визнати кохання поза шлюбом – ганьба, не говорячи навіть про позашлюбних дітей.

5.

Сімейне виховання

«Діти її росли, як ті дикі сливи при дорозі, що їх пече сонце і поливає дощ. Тож дички, яких не торкався ніж садівника, яких не підрізували й не щепили, принесли свої плоди. Ніколи ще природні нахили не мали такої волі, ніколи ще маленькі капосні істоти не виростали так вільно, тримаючись своїх інстинктів…» (с. 58 – до слів «…аби лише зняти ревище на цілий куток»).

«Однак Аделаїда їх ніколи не била, навіть не сварилася на них; безтурботна, млява та байдужа, вона не помічала ні галасу, ні колотнечі».

Причина: материнська безвідповідальність через нерозуміння ситуації, а інших родичів, які би взяли ситуацію в свої руки, не було.

Висновок. Якщо дітей не виховувати, це призводить до непередбачуваних наслідків.

6.

Неповага до матері

«Пустотливий хлопчисько відразу перетворився на розважливого егоїста».

«П’єр зрозумів, що перший удар треба завдати матері. Він терпляче, вперто, крок за кроком, здійснював план, усі подробиці якого заздалегідь обмірковував. Його тактика полягала в тому, щоб стояти перед Аделаїдою живим докором. Він не дратувався, не осипав її гіркими словами, не докоряв за непристойну поведінку, – ні, він тільки пильно дивився на неї, не кажучи ні слова, і це сповнювало її жахом».

«Минуло кілька місяців, і Аделаїда зовсім підпала під синову владу. Вона тремтіла перед ним, як маленька дівчинка, що завинила й боїться різки. Спритний П’єр зв’язав її по руках і ногах, зробив з неї покірну служницю; він досяг цього мовчки, не вдаючись до важких і неприємних розмов».

Причина: жадоба влади і грошей, а також нерозважлива поведінка матері.

Висновок. Неповага до жінки, до матері є показником цивілізації, загальної культури; син свідомо принижує матір, можна говорити – катує морально; отже – перед нами людина, у якої нема нічого святого і яка не зупиниться ні перед чим.

7.

Стосунки між владою і народом

«До 1830 року з народом зовсім не рахувалися. Та й досі його ще нехтують. Усі справи вершить духовенство, дворянство та буржуазія.»

«До 180 року пласанці були ревними католиками і завзятими роялістами: навіть народ присягався тільки богом та законними королями. Але поступово погляди змінилися: віра згасла, робітники та буржуа зреклися легітимістів і прилучилися до великого демократичного руху нашої доби».

«…за Республіки життя було повне всіляких потрясінь, і вони (дрібні власники, торговці) тремтіли за свою калитку, своє безжурне егоїстичне існування. І тим-то 1849 року, з початком клерикальної реакції, майже всі пласанські буржуа перейшли до партії консерваторів».

«Місто опинилося під владою реакції, репрезентованої людьми різних переконань».

«Важило одне – добити республіку. А Республіка була в агонії. Мізерна частка населення, якась тисяча робітників, не більше, з десяти тисяч жителів Пласана, ще й досі вітала дерево Свободи, посаджене на площі Супрефектури».

Примітка. «Робітники становлять лише п’яту частину населення Пласана і губляться серед гультяїв».

Причина: з появою Республіки робітники пов’язували свої надії на краще життя.

Висновки. Республіка була приречена, оскільки навіть серед робітників не було єдності (половина їх не повстала).

       

 

  • До якого жанру належить твір? Які критерії його дозволять віднести до роману? Якщо це роман, то в ньому не одна, а декілька сюжетних ліній. Отже, наше завдання – виявити головні сюжетні лінії роману «Кар’єра Ругонів».
  1. З’ясування сюжетних ліній роману.merk2
  • Риси якого роману мають місце у творі? (Соціально-психологічного, політичного, сімейного, авантюрного, побутового.)
  • Сам автор уважав роман соціально-побутовим, оскільки показав у ньому розвиток суспільних відносин в період Другої імперії.
  • Як у романі проявляються риси натуралізму? (У зображенні площі святого Мітра, у сімейних стосунках родини, у жадобі влади, у спадкових рисах головних героїв та їхніх діях.)
  • Які ще напрями присутні в романі? (Романтизм: кохання М’єтти і Сільвера, опис народного повстання; реалізм: показ історичних умов, що склалися у Франції в 50 роках ХІХ століття, показ різних соціальних верств населення, їхнього життя.)
  • Еміль Золя у романі використовує надбання попередніх літературних епох і торує свій власний шлях – приходить до принципово нового зображення дійсності, яке мотиввоване законами спадковості та соціальними законами, до натуралізму.

III. Підсумковий етап уроку.

Бесіда.

  • Яке місце займає роман у структурі циклу «Ругон-Маккари»?
  • Які проблеми порушує автор?
  • Риси якого роману є у творі?
  • Чи на всі запитання теми ви отримали відповіді?
  • Яке питання ви хочете висвітлити на наступний урок?

IV. Домашнє завдання:

  • уважно прочитати частини 3-7 роману;
  • знати спадкові риси членів сім’ї Ругонів і Маккарів: робота у групах:
  • повідомлення про П’єра Ругона, Аделаїду і Маккара;
  • повідомлення про їхніх дітей: П’єра, Антуана і Урсулу;
  • : П’єр Ругон-син і Фелісіте Пеш, їхні діти;
  • Антуан Маккар і Джозефіна Гаводан, їхні діти;
  • Урсула і Муре, їхні діти.