Засади нормотворення української літературної мови (на матеріалі мовознавчого доробку Миколи Сулими)

Т. МельникТ. Мельник,
кандидат філологічних наук, викладач кафедри українознавства ДВНЗ «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського МОЗ України»

Засади нормотворення української літературної мови

У статті проаналізовано погляди М. Сулими на процес нормування української літературної мови. Охарактеризовано критерії норми та їх реалізацію на лексико-семантичному рівні мовної системи.

Ключові слова: українська літературна мова, норма, процес нормування, лексико-семантична система.

Лексична система мови належить до найбільш відкритих та змінних систем мови. Оскільки мова реагує на всі зрушення у соціумі, лексика також зазнає інтенсивної трансформації на різних етапах її розвитку. Тому постає проблема унормування мови. Зважаючи на те, що унормування мовних явищ є процесом перманентним, для сучасного розуміння норми важливо осмислити й узагальнити доробок учених, які займалися цією проблемою. Цим і зумовлюється актуальність нашої статті.

Серед лінгвістів 20 – 30 років ХХ століття, у працях яких досліджується питання літературної норми в українській мові, важливе місце займає постать Миколи Федоровича Сулими, оскільки він глибоко осмислював проблему вироблення єдиного стандарту на різних рівнях мовної системи. Отже, метою нашої розвідки є аналіз поглядів М. Сулими на процес нормування української літературної мови загалом і лексико-семантичної системи зокрема.

Дослідник працював у різних галузях українського мовознавства (морфологія, фразеологія, синтаксис, стилістика, діалектологія). Проте слід зазначити, що уся наукова діяльність лінгвіста тісно пов’язана з проблемами вироблення норм літературної мови. Він вважав, що не можна уявити собі українську культуру без культури насамперед української мови, а найпершою ознакою культури мови є літературна норма. Саме тому, на думку М. Сулими, справа нормування заслуговує на особливу увагу, адже літературна мова не може бути безконтрольною, „без певних норм літературну мову навіть не можна собі уявити”. Мовознавець наголошував: „Літературна норма становить собою найпершу та найхарактеристичнішу ознаку літературної мови. Що молодша якась літературна мова, що вужчий діапазон ужитку її на культурних ділянках, то більше вона має неусталених, неунормованих фактів. Загальних норм бракує лише слабо розвиненим і мало поширеним літературним мовам. Відсутність тих норм промовляє й за дуже слабу організованість представників якоїсь літературної мови” [2, 132]. Основна робота дослідника полягала в пошуку оптимальних засад для нормування мови, відсутність яких, як вважає вчений, дезорганізує не тільки українське словництво, а й все суспільство.

Розглядаючи проблему мовної норми, М. Сулима визначає три критерії нормативності будь-якого лінгвістичного явища. Проаналізуємо їх.

1. Найширша вживаність і природність факту в народній мові.

Мовознавець наголошує на тому, що не слід абсолютизувати принцип народності, оскільки в українській мові є „народні говірки, справді об’єднані якимись спільними рисами, що з огляду на них ми говоримо про українську мову”. Щоб уникнути різноговіркової мови, потрібно, на думку дослідника, формувати літературну мову штучними засобами на базі всіх діалектів. З цього приводу він зауважує: „Літературна мова має бути штучним конденсатором, сортувальником і добірником. Вона не може толерантно ставитися до всієї маси рівнозначних діалектичних фактів. Із тих фактів вона може узаконити лише один котрийсь, а решту забракувати. В літературно виробленій мові не може бути такого, щоб дозволялося писати й говорити, як хто хоче, як хто звик; напр.: він ходить і він ходе, вони носять і вони носють та ін..” [2, 134]. Тому учений переконаний, що потрібна „всенародна” мова, на перешкоді якій завжди стояли серйозні об’єктивні причини: розпорошеність національно-культурного життя, колишня позадержавність української мови та її існування для хатнього вжитку, дуже обмежене вживання української мови на культурних ділянках та ін. Дослідник також висловлює переконання, що принцип народності не заперечує новотворів, але вимагає від них підпорядкування системі народної мови. Він зазначає, що не слід розуміти цей принцип так, ніби „це, мовляв, треба скніти на етнографічному мовному матеріялі й завжди боятися вийти поза межі народнього лексикону” [2, 136].

2. Зручність якогось факту з погляду мовного поступу („нюансація думки, економія енергії, а не паперу”).

Разом з тим М. Сулима ставить кілька вимог до застосування цього принципу:

  • ясність;
  • зрозумілість;
  • чистота;
  • правильність мови.

Важлива вимога „з погляду культури мови така: говорити просто й зрозуміло, завжди пам’ятаючи – хоч і стародавнє, хоч і коротеньке – мудреє слово: не крути, бо перекрутиш!..” Дослідник підкреслює, що треба „зробити свою мову простішою, зрозумілішою й легшою, наблизити її до повсякденної розмови звичайних людей” [1, 29].

3. Поширеність і потрібність якогось факту (коли він узгоджений із системою народної мови) в мові письменницькій, науковій.

Учений акцентує увагу на тому, що про якість літературної мови слід говорити, враховуючи міру поширеності її у колі освічених людей. Він зазначає: „Нормальну якість літературної мови широкого вжитку можна констатувати тоді, коли ту літературну мову одностайно – організовано ортографічно, фонетично, морфологічно, лексично й синтаксично – репрезентує маса освічених людей” [1, 29].

Хоча М. Сулима вважає поширеність мовного факту у мові письменників необхідною умовою нормативності, проте сама письменницька мова не є для нього літературно організованою. Так, мовознавець пише: „Українська письменницька мова не становить собою літературно організованого джерела і літературної норми з неї ми не візьмемо. Із письменницьких традицій для літературної мови має важити лише один загальний принцип – народність, етнографічна база” [2, 136]. Саме через етнографічну призму, на думку лінгвіста, слід кваліфікувати мову окремих письменників.

Виходячи із цих критеріїв, варто осмислити думку М. Сулими про нормування лексико-семантичної системи української літературної мови. Лінгвіст висловлює переконання, що „ дуже важко говорити про справи лексико-семантичні з погляду нормування їх. На цьому бо безмежному полі „минулого, сучасного й майбутнього” чи не найвільніше почувалися, почуваються й почуватимуться українські покоління. А втім і тут кінець-кінцем має правувати сувора літературна мова” [2, 140]. При встановленні лексичної норми дослідник керується „способом вилучення”. Мовознавець зауважує, що встановлюючи нормативність того чи іншого лексичного явища, слід мати на увазі декілька моментів.

1. Не треба вживати складних словотворів у літературній мові. „Коли, напр., ми маємо слово „безплатний”, а хтось замість нього утворив „безкоштний, „безкоштовий”, то це – здря; отже не „безкоштна освіта” чи там „безкоштова”, як іноді пишуть і говорять наші освітяни, а – „безплатна освіта; до того ще непотрібний новотвір „безкоштний” справляє вражіння „незаможний, неспроможний на видатки” [2, 141].  

2. Зайвими є слова, запозичені без потреби  з інших мов, або утворені за чужим зразком і чужим способом слова (напр.: відношення, горожанський, затор, обусловлюватися, змичка, предпосилка, бувший, існуючий, керуючий, пануючий, остільки, оскільки, зрештою та ін.). Винятки становлять лише деякі терміни, які найбільше вживаються у науковій термінології. Щодо інших слів української терміносистеми мовознавець зазначає: „Наші термінологічні наукові інституції, складаючи словарі, не вигадують слів із голови, а використовують багатющу народню лексичну скарбницю – все те, що йде з минулих і теперішніх уст народніх. Все те багатство, на жаль, нам мало відоме через нашу інтелігентську оранжерейність: тому нам і здається иноді бідною на слова українська мова” [1, 31]. Виходячи з цієї цитати, не зайвим буде підкреслити, що М. Сулима як представник Харківської школи (поміркований пурист) не відкидав конструкцій, заснованих на європейській традиції й практиці, хоч вважав бажаним використання народних форм. Він схилявся до думки, що можливий такий пуризм, який, будучи радикально очищеним від усього стороннього і побудованим лише на основі наукового знання мови, дасть можливість підняти загальну лінгвістичну культуру.

3. Слід уникати слів, яким надають невластивого значення (уроки, матися, відчиняти, випадок, зріст, вщерть, зайвий, займатися, лічити, матися, послідній, людяно, останній, любий, військовий, необхідний, особистий, торкатися, спасати, будь-який та ін.). Так, мовознавець вказує на те, що засвоїти значення слова можна зі словника, де є приклади або подано диференціацію значень. М. Сулима вважає, що деякі словники „причиняються лише до того, що люди починають плутати „зміст” з „утриманням”, „артикул” із „статтею” [1 ,32].

4. Запропоновано звернути увагу на двозначні слова, що потребують обмеження, напр.: аби, бесіда, рахувати, займатися (заніматися) та ін.

5. Виділено також слова, які є надуживаними у мовленні, напр.: значний, значно та ін.

Нормативними, з погляду вченого, є ті слова, „що їх утворено в цілковитій згоді з системою народної мови, цеб-то утворені слова повинні  бути подібними до вже наявних слів. Новотвори, що виходять із непорозуміння інтелігентського й претендують потім заступити вже готові та зручні народні чи письменницькі слова, такі новотвори цілком зайві й шкідливі” [1,31]. Негативним явищем у розвитку лексико-семантичної системи української літературної мови є те, що „серед  інтелігентів аж надто поширений українсько-російський жаргон, свідомий, навмисний жаргон. Ця некультурна звичка-пошесть страшенно шкодить лексико-семантичній справі” [2, 141]. Таким чином, проблема нормування мовних явищ, як підкреслює лінгвіст, постала якраз за рахунок таких суперечливих моментів, які виникали в українській мові на різних етапах її розвитку. 

Отже, студіюючи особливості становлення й розвитку української мови, вчений був переконаний, що процес вироблення єдиних норм є надзвичайно важливим для літературної мови. Звичайно, з певними моментами й прикладами, які виокремлює дослідник, можна не погоджуватися, але його концептуальні положення стосовно мовної норми зберігають свою актуальність насамперед через намагання підходити до нормування української мови з урахуванням як народної мови, так і внутрішньомовних вимог, що вироблялися протягом багатьох років. Погляди М. Сулими є засадничими для сучасної лінгвістики, підґрунтям для подальшого вивчення процесу нормування мови.

ЛІТЕРАТУРА

1. Сулима М. З приводу наших мовних злиднів / М. Сулима // Радянська освіта. – 1927. – № 2. – С. 25–33.

2. Сулима М. Проблема літературної норми в українській мові /              М. Сулима // Шлях освіти. – 1928. – № 4. – С. 132–141.